Цього року М’ясопусна поминальна субота випадає 9 березня. Чому вона була встановлена? За кого Церква по-особливому молиться в цей день? Чи є сенс молитися за померлих, особливо якщо вони не жили християнським життям? Що таке гріх проти Святого Духа і як правильно провести поминальну суботу, щоб душі померлих справді отримали допомогу?
Про це інтернет-ресурс Духовна Велич Львова поговорив з протоієреєм Петром Бойком — кандидатом наук із богослів’я, доцентом та інспектором Львівської духовної семінарії св. ап. Іоана Богослова ПЦУ.
Отче Петре, чому саме в М’ясопусну суботу Церква встановила особливий поминальний день?
Неділя після цієї суботи має назву М’ясопусна неділя або Неділя про Страшний Суд. Вона є нагадуванням про останній суд Христовий. Тому напередодні цього дня Церква встановила день, щоб клопотати не лише за живих, але й за всіх од віку в благочесті спочилих людей. Особливо за померлих раптовою смертю — Церква молить Господа про їхнє помилування.
Чому особливо за них?
В Синаксарі цієї суботи – а це повчання з церковно-богослужбової книги, яке зачитують у храмі – сказано, що поминати їх потрібно, «оскільки багато померли раптово під час мандрівки, в морі чи в непрохідних горах, в бурхливих потоках, проваллях, від хвороб і голоду, від пожежі, в льодах, на війні, від холоду або зазнавши яку-небудь іншу смерть, вони, так само як жебраки і убогі, що не були відспівані».
Хочу до прикладу згадати наших українців, які були в далекому Сибірі, і ніхто навіть не знає, де їхня могила. Те ж саме стосується наших воїнів і повстанців упродовж цілої нашої історії, багато з них не мали належного церковного поховання. Тому Церква молить Господа, Праведного Суддю, явити Свою милість в день справедливої всім відплати.
Насправді Церква кожен день молиться за померлих, чому була потреба виділяти для цього суботи?
Це тому, що Господь спочив від діл Своїх у сьомий день, а це була субота – День спокою. Тому в церковній свідомості субота так і залишилася особливим святим днем спокою. В Синаксарі на цей день сказано: «У суботу ж ми завжди поминаємо душі (усопших), бо субота означає у євреїв спокій. І за померлих, як спочилих від життєвих і всіх інших турбот, ми творимо молитви в день спокою. Склалася традиція творити це щосуботи, а в нинішню, вселенську, молитися соборно, поминаючи всіх православних».
У році є дві особливі суботи, які прописані в церковному Уставі — Батьківська поминальна М’ясопусна субота напередодні Великого посту і субота перед П’ятидесятницею — Святом Трійці. Їхнє встановлення відносять до V ст. Це підтверджується Уставом Святої Церкви, складеним преподобним Савою Освяченим. А він складав свій устав на основі найдавнішого передання, яке зберігалося ще від святих апостолів.
Ось людина померла, і отримує те, що заслужила, коли жила на землі – як ми читаємо у Притчі про багача і Лазаря (Лук. 16, 19-31), це або нагорода — Рай на «лоні Авраама», або покарання — пекельний вогонь. Для чого тоді Церква молиться за померлих?
Звичайно, місце у вічності людина визначає, проживши тут, на цій землі. Але Церква має унікальну можливість молитися за своїх померлих членів. Господь сам сказав, що Він не є Богом мертвих, але Богом живих — у Бога всі живі (див. Лк. 20, 38). І Церква Христова складається не лише з небесної чи земної — вона об’єднана. І ми маємо таку велику можливість молитися і вимолювати прощення гріхів тих, хто помер. Бо, по вірі Церкви, душі померлих не мають можливості молитися за прощення своїх гріхів, а ми, живі тут, на землі, маємо таку унікальну можливість — вимолювати їх у Бога. Ця молитва велика і дуже цінна, особливо на Божественній Літургії, коли під час Проскомидії священник витягує частички із просфор за померлих, поминаючи їхні імена. Це приносить їм велику користь.
Є люди, які при житті практикували християнську віру, ходили до храму, виконували заповіді Божі, а якщо согрішали, то щиро каялися перед Богом та йшли до Сповіді. Але є багато людей, які не лише не мали внутрішнього духовного життя, але навіть формально в церкву ніколи не ходили. І коли вони помирають, за них також моляться? Який у цьому сенс?
Сенс полягає у любові – у любові до наших рідних і близьких, які перейшли з цього тимчасового життя до вічності. А любов не помирає і не зникає. І ось ця любов штовхає серця християн молитися за своїх померлих родичів, благаючи Господа, щоб Він простив їхні гріхи. Тому що немає на землі людини, яка би жила і не согрішила, говориться в молитві (Пор. Еккл. 7, 20). І ми молимося з надією і великою вірою, що Господь помилує. Тому що Господь прийшов до нас, людей грішних, і Він зробив це заради любові, ставши людиною, принизивши Себе — Він помер на хресті, вбивши на ньому гріхи людські, і воскрес, тим самим даючи людині можливість увійти до Царства Божого. Тому Він не закриває його ні перед ким.
Хтось прочитає ваші слова і скаже: буду жити, як хочу, а після смерті мене відмолять, і любов Божа і моїх рідних всі мої гріхи покриє.
Я теж часто стикався з подібною думкою. Мені говорили: я молодий, живу, як хочу, а перед смертю покаюся і увійду в Царство Боже. Але в Євангелії є ще одна притча –про нерозумного багача, який думав, що буде жити довго і заможно (див. Лк. 12, 15-21). Бог сказав до нього: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?». Але знову ж таки, Господь думає про кожну людину, і Промисел Божий так чи інакше веде людину, направляючи до добра і відвертаючи від зла.
Звичайно, це наш людський вибір — приймати це чи ні, чути Бога чи ні, та те, яким шляхом іти. Разом з тим Господь робить все можливе, щоб направити людину, врозумити її — через ближніх, через обставини, через різні випадки. Тому рано чи пізно людина може одуматися, а якщо ні, то отримає по своїх заслугах, так, як вона прожила тут, на землі. Але Церква вчить, що відразу після смерті людина не переживає остаточний суд, тому завжди залишається частичка надії, що ця душа буде вимолена у Бога. Господь не хоче знищити чи карати Своє створіння — Він не для того людину створив, щоб вона не спаслася, але щоб мала сопричастя з Ним і жила у блаженній вічності.
Але ж не всі спасуться.
Це потрібно віддати на Суд Божий. Коли християнин молодий та ревний, він тяжіє до максималізму і нерідко стає категоричним — або ти святий і спасешся, або грішний і підеш до пекла. Але, чим довше ми живемо, тим більше розуміємо, що святих нема. У церкві святі не збираються, у церкві грішники збираються. Тому найголовніше маємо зрозуміти, що Господь — люблячий Батько. І Він все робить, щоб людина могла покаятися і спастися.
В Євангелії також говориться про те, що гріх хули на Святого Духа повік не проститься (див. Мк. 3, 29; 1 Ін. 5, 16). Чи не вказує це нам на те, що такій людині вже не допоможуть ніякі молитви після смерті? І що це за гріх такий?
Немає гріха, який би не покрив Своєю любов’ю Господь. Якщо ми говоримо про «хулу», то це – кожен свідомо нерозкаяний гріх. Якщо ми свідомо не розкаюємось у вчиненому гріху, це і є хула на Святого Духа. Він спонукає нас розкаятись, а ми противимось. А причиною цьому є закореніла гордість: «я вважаю, що зробив правильно і не маю в чому розкаюватися». Але Церква все одно молиться за кожну грішну душу з надією, що вимолить її. Також хочу звернути увагу на гріх самогубства, коли людина свідомо позбавляє себе життя. Вона свідомо впускає сатану в своє життя, у свій духовний простір, і це також хула на Святого Духа.
Повернемося до М’ясопусної поминальної суботи. Як правильно людині її відзначити?
Найперше – це є церковне поминання, спільна церковна молитва, «бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них», — каже Господь (див. Мт. 18, 20). Тому обов’язково потрібно в цей день бути на Божественній Літургії. Саме під час звершення Літургії об’єднується земна і небесна Церква — приноситься Безкровна Жертва, відбувається поминання померлих і живих членів Церкви. Це те найкраще, що людина може зробити своєму ближньому — помолитись за нього у храмі.
Після богослужіння люди йдуть на могили до своїх рідних, близьких і знайомих. І там також звершують молитву, роздають і подають милостиню.
Поясніть, будь ласка, більше про практичну сторону панахиди: що це за столи в храмі, на яких багато хлібів та інших продуктів? Для чого їх приносять, що саме треба приносити і коли?
Не існує встановленого переліку продуктів, які треба приносити на панахиду. Люди найперше приносять хліб, який після звершення богослужіння роздається тим, хто служив у храмі, і тим, хто цього потребує. Панахида є прообразом милостині. Або ж на цвинтарі роздають цукерки чи хліб людям, які цього потребують, і просять їх помолитися за душу спочилого.
Продукти приносять у храм перед Службою, не запізнюючись, щоби не тривожити нікого, кладуть їх на спеціальному столику, де після Божественної Літургії служиться велика панахида.
Священник під час панахиди і на Літургії поминає імена спочилих. Як людям правильно подати ці імена?
Перед Божественною Літургією людина в храмі подає синодик — книжечку або записку, де вписуються імена померлих родичів і знайомих. На Проскомидії священник поминає всі ці імена, витягуючи за кожного частику із просфори. На Літургії вірних, після освячення святих Дарів та причащання, священник занурює ці частички в Чашу, промовляючи: «Омий, Господи, гріхи тих, що тут поминалися, Кров’ю Твоєю Дорогоцінною, молитвами святих Твоїх». Імена також поминаються в інших молитвах під час Божественної Літургії, а потім на панахиді.
Але завжди треба пам’ятати, що це має бути спільна молитва священнослужителів і людей. Бо дуже часто буває на практиці, що людина приходить до храму, подає записку, поставить свічку і йде з церкви. Одна записка не буде працювати. Свічка, як ми її просто поставимо, теж не спрацює. Але, коли ми спільно — священнослужителі і миряни – молимося за душі померлих, об’єднуємося в цій молитві, це є велика сила. І це угодно Богові. Священнослужитель вголос промовляє ім’я спочилого або витягує частичку за душу померлого християнина, а людина про себе в храмі долучається до цієї молитви. Дуже велика користь душі спочилого від загальної церковної молитви.
Що Ви переживаєте, коли молитеся за спочилих?
Ми всі люди, і в кожного з нас помер хтось з рідних чи знайомих. Тому не потрібно розповідати, наскільки глибокі та сильні почуття це може викликати. Але як люди віруючі ми покладаємося на віру, що ця людина продовжує існувати. І коли ми за неї молимось, то більше відчуваємо, що ця людина є і чекає нашої молитви. Це справді надто інтимна і близька для кожного тема, яка дає нам розуміти, що людина продовжує жити після смерті — без тіла, але вона продовжує існувати, чекає нас та нашої молитви. Ми повинні молитися за наших рідних, знайомих і всіх від віку спочилих християн, і мати надію, що там ми з ними об’єднаємося і будемо далі спілкуватися. Бог створив людину не для тимчасового, а для вічного.
