3 березня у Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні – Андріївському храмі Екзарх Вселенського Патріарха єпископ Команський Михаїл звершив Божественну літургію.
Під час богослужіння були піднесені заупокійні прохання до Бога за полеглих воїнів ЗСУ та мирних жителів, вбитих загарбниками. Також окремо помолились за українське військо і справедливий мир в Україні, повідомляє Місія “Ставропігія Вселенського патріархату в Україні”.
На проповіді єпископ Команський Михаїл зосередився на притчі про блудного сина, пояснюючи ставлення Бога до людей. “Всі ми буваємо в своєму житті на місці всіх героїв цієї притчі”, – зауважив єрарх.
Єпископ зазначив, що Бог завжди готовий прийняти тих, хто покаявся, незалежно від того, які гріхи вони скоїли. Він продемонстрував це на прикладі милосердного батька, який з радістю прийняв назад свого блудного сина, який розтратив свою частку спадщини.
Екзарх Вселенського Патріархату також підкреслив, що покаяння – це не просто слова, а щире усвідомлення своїх помилок і бажання та зусилля для виправлення. Він зазначив, що Бог завжди готовий допомогти тим, хто щиро кається, але не примушує людей до цього.
Єпископ Команський закликав вірян прикладати Євангельські тексти до свого життя, використовуючи їх як еталон для духовного зростання. Він наголосив, що всі люди рівні перед Богом і мають можливість виправитися, якщо оступились.
Ось деякі ключові моменти з проповіді єпископа Михаїла:
- Бог любить усіх людей, без винятку.
- Спасіння людини в кожному конкретному випадку – це також і співпраця між людиною і Богом, синергія.
- Покаяння – це щире усвідомлення своїх помилок і бажання виправитися.
- Господь завжди чекає на тих, хто покаявся.
- Віруючі повинні завжди пам’ятати, що вони є дітьми Божими.
Повний текст проповіді
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Дорогі друзі, все ближче і ближче ми приближаємося до великого посту. Часу покаяння, часу переміни, часу духовного оновлення. І не дарма Церква пропонує нам, устами Господніми через Євангеліє, саме пояснення простих істин взаємовідносин Бога і людини на простих життєвих прикладах.
Сьогодні на прикладі трагедії однієї сім’ї Господь пояснює нам, наскільки дорога людина для Нього, наскільки кожна людина очікувана Ним, наскільки кожен людині Він хоче допомогти.
Ми з вами бачимо двох братів, які росли в любові, забезпечені, оточені батьківським піклуванням. І ось один із них зробив дивну річ. Він прийшов і сказав, що батьку, розділи маєток і дай мені мою частину. Саме по собі, можливо, це й не було поганим бажанням. Адже, можливо, людина відчула, що в неї вже є досвід, вона може розпорядитися тим, що їй належить по праву від батька, бо все життя зростала біля нього. Дивилися, як треба керувати своїм домом, дивилися, як треба доглядати за маєтком, піклуватися про інших людей. Можливо, він хотів реалізувати себе. Можливо.
Але коли людина отримала те, що вона просила, ми бачимо, що в того сина затьмарилися очі, він зібрав все те, що отримав від батька і замість того, щоб розвивати те, що батько заробив великою працею, власне, де була частка і його власної праці, адже ми бачимо пізніше, що і діти працювали в батьківському маєтку. Він пішов в далеку країну для того, щоб почати жити шикарно, красиво, з, так би мовити, названими друзями і результат дуже сумний вийшов.
Все те, що було напрацьовано його батьком для нього, в тому числі, все те, до чого він сам доклав своїх зусиль, було проїджено, пропито, прогуляно, і не залишилося ані сліду. І ось саме так стається, що в тій країні настає великий голод і молодий чоловік змушений йти найманцем на роботу – той, який бенкетував; той, який вдягався пишно; той, який жив, у батька в достатку, починає голодувати. Уявімо, людина не має, навіть, що поїсти.
І тут, нарешті, він схаменувся, прийшов до тями, і каже сам до себе: « скільки наймитів, навіть, не рідних людей, не членів сім’ї, а наймитів, мають в мого батька хлібу надміру. А я мушу намагатися наїстись ріжців свинячих».
І ось, він прийшов до тями, і пішов до батька з одним бажанням, сказати, “Тату, згрішив я перед небом і перед Богом, і перед тобою, і вже не гідно називатися твоїм сином. Але що робить батько? Вибігає на зустріч, наказує вдягнути його у найкращу одежу, наказує зробити велику вечерю, радісну, з піснями, з святкуваннями. Чому? Не просто тому, що дитина прийшла. Не тільки. В Євангелії гарно це пояснюється. Коли старший брат прийшов і почав дорікати, що ж це таке, я все життя з батьком, і мені навіть козляти не дали, щоб з друзями повеселитися. А слуга розповідає йому, чого така радість.
Не просто від того, що брат повернувся, але через те, що батько «здоровим прийняв його».
Людина повернулася здоровою. здавалося б, людина прийшла знівечена, понівечена, помучена, поранена, можливо в депресії. Але слуга каже, що батько зрадів, бо здоровим прийняв його.
В чому ж тут здоров’я полягає? А здоров’им він став у тому розумінні, що усвідомив, як треба виправити своє життя. Він став здоровим у своїх думках, у своїй совісті, у своєму житті. Він покаявся. Адже можна було просто прийти, мовляв, якби нічого не сталося, “Тато, в мене не вийшло, приймайте мене назад”. Він прийшов, усвідомивши, що він накоїв. І ця притча дуже гарно демонструє нам із вами ставлення Бога до нас із вами, до кожного з нас. До кожного.
Господь не те, що якби ми не грішили, щоб ми не робили, все нам простить. Спасіння людини – це завжди синергія, співробітництво Бога і людини. До того ж, щире співробітництво. Ось чому люди, які кажуть, мовляв, “Зараз буду жити, як хочу, а потім, як не встане час, прийде, я покаюся”. Ні, не покаються.
Тому що покаяння – це настрій душі. Ми з вами бачимо, як цей юнак, скільки він мав пережити, скільки він мав перестраждати, для того, щоб тільки прийти до тями, що він накоїв, і що в нього є вихід з цього положення. Тобто ці почуття були щирі.
Покаяння не є тільки в тому, сказати, що “каюся”. Покаяння було не тільки в тому, щоб прийти і сказати: “Тато, прийміть мене”. Він був свідомий, що він на коїв. Він щиро бажав виправитися. І ось, ця щирість – вона не підроблюється.
Вона не купляється. Її не можна зобразити. Зобразити можна, але це буде нещиро.
І те, що нещиро, не буде наслідків мати для душі людини. Тільки коли людина це вистраждала, тільки коли вона пережила це, тільки коли це визріло в її душі. Ось тільки туді вона щиро приходить до Бога.
І сьогоднішня притча нам з вами, як, можна сказати, вказівник. Тому що всі ми буваємо в своєму житті на місці всіх героїв цієї притчі. І в положенні милостивого батька, який приймає тих, хто поступив до нього несправедливо. І в положенні молодшого сина, який пішов гуляти де інде і розтратив батькове майно. І в положенні старшого сина, коли ми бачимо, що якась людина виправляє своє життя, ми починаємо осуджувати, казати, якось, мовляв, знаємо, знаємо, як та людина жила.
Але мета показати, що Господь приймає всіх. Всіх людей без виключення. Адже кожна людина, поки вона жива на землі, має можливість як падіння до адської безодні, так і піднесення до висот ангельських.
Тому, дорогі друзі, читаючи Святе Євангеліє, кожен момент прикладаємо до себе.
Звіряємо своє життя саме з тим, що говорить нам Господь. Тому що неодноразово ми з вами говорили, що Євангельський текст, він неупереджений. Там немає любимчиків, немає людей першого, другого гатунку. Всі ми рівні. І багаті бідні, і заможні, і шляхетні, і простолюдини, і священнослужителі. Всі ми рівні перед словом Євангелія. Всі ми рівні перед Христом.
І ось тому, якщо… і можна подивитися на текст Євангельський саме з тих позицій, що це є еталон, до якого ми з вами покликані. Але покликання не тільки тому, щоб, мовляв, “Добре, там щось написали, я піду зроблю, щоб від мене відчепились”. Еталон, який торкається нашої душі. Еталон, який підносить її на нову щабель. В кожну міру своїх можливостей, всі ми різні, в кожного по-різному, і духовних сил, і фізичних сил. Але, рухаючись саме в канві слова Божого, ми ніколи не помилимось. А навіть, якщо оступимося, згадаймо з цього юнака, який отямився, прийшов до себе, і прийшов і сказав, “Тату, вибачте”.
Якщо ми, коли оступаємося, будемо поступати так, пам’ятати, що Господь завжди чекає нас. Не сидить, мовляв, “Все одно ти прийдеш до мене, нікуди ти не дінешся”, ні, Він чекає з любов’ю. “Де ж моя дитина? Що ж з нею сталося? Чи вона здорова? Чи вона не страждає? Чи все з неї добре?”. Господь чекає, коли ми відгукнемося на цей Його запит. А ще раз повторююся, без нашої відповіді нічого не вийде. Господь ніколи не примушує. Господь допомагає, чекає, намагається підтримати, але якщо людина свідомо відкидає, то людина сама відкидає.
Отже, читаючи слова Євангельські, особливо такі промовисті притчі, пам’ятаймо, хто ми, що ми діти Божі. Пам’ятаємо, що завжди в нас є можливість прийти до Батька, або не виходити з Його дому, якщо ми живемо вже в Його домі. Все залежить від нас.
Тому просімо Бога допомоги, підтримки, здоровомислія, розуміння і головне, сил для справжнього християнського життя. Амінь.
