У цій статті протодиякон Дмитро Самойленко розповідає про глибинне богослов’я та історичне значення свята Різдва Христового. Автор аналізує теологічне значення народження Ісуса Христа для людства як акту спасіння людини. Він окреслює, як саме постать немовляти в тій історії поєднала Божественну могутність та людську вразливість, ставши зразком для наслідування.
Переглядаючи в сімейному колі святкові кінострічки, ми з вами бачимо на екрані яскраві картинки святкування Різдва і Нового Року. Саме у такому порядку, так-так. І це ще нещодавно нам було дивним, бо “як це так, навпаки має бути”. А замислюватись над цим нам і не доводилось, бо багато років ми були жертвами окупаційної пропаганди. У нас намагалися вкрасти Різдво. І це робив не казковий злодій Ґрінч, а живі люди, які були поруч із нами.
У різдвяному каноні, який ми слухали учора на всенічній, є такі рядки: “Христос народжується, славте! Співайте Господеві, вся земля, і радісно оспівуйте, люди!”.
Цього моменту чекали тисячоліттями. Тогочасні вчені вираховували цей день, щоб мати змогу бути присутніми при народженні нової епохи.
Воплочення Спасителя є найбільша радість, яку могли собі уявити люди, бо у них тоді не було іншої надії на духовні зміни. Це ми з вами вже щасливі в розумінні Євангелія, у нас є вектор руху, і ми знаємо про ціль. А до народження Христа цього всього не було.
Давайте уявимо себе людьми тих часів до народження Спасителя. От у нас немає Євангелія. Немає нагорної проповіді, немає Христових страждань, немає Іскупительної Жертви, немає воскресіння, немає апостольських проповідей, і, як наслідок, немає Христової Церкви. Тобто немає нас самих. Ми не існуємо. Можна заплющити очі, і уявити собі, що зараз тут порожньо. Не граються наші дітки на кафедрі посеред храму, не прийшла сьогодні ота пані у милій шапці із великим помпоном, не береже молитовний спокій у храмі наш часто невидимий охоронець, і не стоїть десь там позаду втомлений військовий, від якого пахне порохом і корицею з кав’ярні. З хору не лунає голос нашого маестро, і не чуємо ми янгольське соло Оксани Володимирівни. На амвоні немає проповідників, і не приходить загадковий бородатий Павло із драбиною під пахвою, і не народжує музику наших дзвонів.
Цього всього немає. Мені, наприклад, стає моторошно.
І от нас намагалися позбавити цього фундаменту, цього життєстверджуючого свята. Мовляв, не існувало ніколи отого вашого Немовляти, це все казки і дурня. Ось вам язичницький дух холодної смерті, якого звали Корочун, який потребував навіть людських жертв, ми його вдягли у червоний халат, оздобили опціонально червоним або синім носом і перегаром, і ось тепер він ваш зимовий символ щастя. Радійте і жуйте олів’є, і вмикайте першу кнопку телевізора. Стає удвічі моторошніше, бо надії немає.
А надію нам принесло Народжене Немовлятко.
Різдво – це надія на майбутнє спасіння, так, оце маленьке нюняве Дитинча, яке було змушене разом із батьками тікати у чужу країну, щоб вціліти фізично. Давайте більш детально подивимось на класичне зображення подій Різдва в іконографії, ось ця святкова ікона у нас на центральному аналої, посеред храму. Немовля оточують янголи, чабани, волхви, домашні тваринки. Проте це все не розповідь про велич Божу. Навпаки, це історія поєднання вразливості та водночас всемогутності, які втілились у постаті Ісуса Христа. Ми немов знаходимо забуту кімнату в лабіринтах свідомості й відчуваємо велич моменту, що зароджується у наших серцях, сповнюється містикою. Саме це дивовижне поєднання всемогутності та вразливості робить християнство таким людяним. Крізь сюжети страждань і радості у Євангелії ми бачимо, що всемогутність приходить до нас в образі вразливості рожевощокого немовляти.
Різдво – це радість. Народження дитини завжди радість для батьків і родичів, а тут для всіх нас тим паче, бо народилася та Дитина, завдяки якій ми маємо сенс існування.
Різдво – це яскравий дороговказ Вифлеємської Зірки, за якою ми всі, як оті волхви, прямуємо кожен своїм шляхом до Народженого Христа.
Різдво – це тихий сімейний затишок святкових вбрань і прикрас, дзеленчання дзвоників на ялинці, тепле какао і обійми рідних.
Різдво – це величезний шар музики. Це Бах, Гендель і Мендельсон. Це Микола Лисенко та Микола Леонтович, Мирослав Скорик та Іван Небесний. Різдво у задумливому джазі і нестримних мажорних сучасних рок-постановках і метал-операх.
Різдво – це наші невмирущі колядки, в яких ми разом співпереживаємо Народженому Немовлятку, без залежності, в якій частині України ми мешкаємо. Бойки і лемки, гуцули і галичани, дніпряни і одесити подарували нам свої інтерпретації вифлеємських подій, кожен із своїми мелізмами регіональних діалектів, створивши просто феноменальний шар проповіді в народній музиці.
Різдво приходить до нас із Ебенезером Скруджем і містером Феззівігом у Чарльза Діккенса. Різдво дарує нам казковий чарівний світ Ганса Крістіана Андерсена та Сельми Лагерльоф.
Різдвяні події змінили людську історію, заклавши нову культуру людяності з головними цінностями милосердя та прощення. Головними ідеями стала повага до душі кожного, незалежно від його або її статусу або вигляду; прояв величі через простоту і вразливість, і водночас не заперечуючи Божественну могутність.
Ми є щасливими людьми. У нас є яскрава Зірка, яка освітлює нам нашу дорогу до Новонародженого Спасителя. Давайте ж торувати цей непростий шлях із радістю, і обов’язково посміхаючись. Бо у нас є маленька Новонароджена Надія Немовлятко Христос. Христос народився!
Протодиякон ПЦУ Дмитро Самойленко. Джерело.
