10 грудня у Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні – Андріївському храмі Екзарх Вселенського Патріарха єпископ Команський Михаїл звершив Божественну Літургію у співслужінні протоієрея Віктора Мартиненка.
Під час богослужіння були піднесені заупокійні прохання до Бога за полеглих воїнів ЗСУ та мирних жителів, вбитих загарбниками.
Під час проповіді архієрей роз’яснював вірянам важливість правильного розуміння слова Божого на прикладі Євангельського читання і небезпеку формалізації віри в Бога. Владика зазначив, що Господь Ісус Христос на очах усієї громади, зібраної на молитву в синагозі, зцілив жінку, яка страждала 18 років. Проте начальник синагоги, замість радості від чуда, почав вчити Ісуса, коли Йому можна зцілювати і коли не можна, бо це “порушує” закон.
Єпископ Команський Михаїл наголосив, що Спаситель не прийшов знищити Закон, а виконати його в повноті, розкривши його істинне значення. Начальник синагоги помилявся, адже обмежував дії Христа буквальним тлумаченням закону.
Далі очільник Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні підкреслив, що наша віра не повинна зводитися до зовнішніх дій і ритуалів, а має бути наближенням до Бога в кожній справі. Він закликав задуматись, наскільки слово Боже впливає на наші поступки та стосунки з ближніми і чи не обмежується лише відвідуванням церкви і “ставленням свічок”.
На думку єпископа Михаїла, головне для християнина – це оселення Бога у серці та прояв Його присутності в конкретних вчинках милосердя та любові. “Коли Господь поселяється в серце тоді і життя наше є наповнене, радісне”, – підсумував єрарх.
Ознайомтесь з повним текстом проповіді:
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Дорогі друзі, сьогодні ми з вами чули дуже знакове Євангеліє. Одне з багатьох чудес, які робив Спаситель, безлічі чудес. Як один з апостолів свідчить, що якби написано було кожне окремо, може і весь світ не вмістив би написаних книг.
Господь зціляє недужну жінку яка мала духа немочі і скорчена була 18 років. Велике чудо, яке сталося в усіх на очах, на очах усієї громади, яка молилася у тій синагозі. Але знайшовся один дуже розумний, начальник синагоги. Людина – знавець закону, який доглядав за порядком синагоги, слідкував за молитвою яка там була. Людина, яка сама вивчала Закон Божий і яка була поставлена для того, щоб навчати інших. Що робить ця людина? Замість того, як ця жінка, яка була зцілена, почати славити Бога за велику милість, він починає вчити Господа, коли Йому треба зціляти, коли Йому треба діяти, коли не треба діяти.
Того хто дав той закон Мойсеєві, один з послідовників, вчить як треба той закон розуміти розуміти і як треба діяти згідно з тим законом.
Ми з вами бачимо на сторінках Євангелія багато разів, коли галас людини, прохання людини, зупиняє Бога. Зокрема сліпці. Пам’ятаємо. Сиділи при дорозі, кричали до Спасителя, Його оточувала юрба і Спаситель прямував своєю дорогою. Але отой зойк і крик тих людей зупинив Його. Він покликав їх і каже: “Що ви від Мене хочете?”.
Господь безпосередньо звертається до людини: “Що ти від Мене хочеш. Кажи. Ось Я слухаю тебе”.
Тут ми бачимо іншу ситуацію. Приходить, так би мовити, знавець Закону, і починає Господа Ісуса Христа вчити, як йому треба поступати, коли треба Йому зціляти, коли не треба зціляти. І Господь відповів у своїй звичній манері. Завжди, коли Він викривав фарисеїв, садукеїв за те що вони будучи вчителями закону, будучи знавцями закону Священного Писання, не розуміли його суті.
Господь каже йому: “Лицеміре!”. Він завжди їм так казав. Він не переживав, що про Нього не так подумають, Він свідчив про правду Слова Божого.
Сьогоднішній євангельський уривок, дорогі друзі, нам показує, що якщо Господь в нашому житті на центральному місці, то все решта буде на своєму місці. Є такий розхожий вислів. І він правий. Зокрема і це дуже хороша ілюстрація, що там де з’являється Господь, там виправляється все життя, виправляється все пошкоджене.
Скільки радості пережила та жінка. Невідомо чи вона ходила колись за Спасителем, чи ні. Чи вона чула колись Його проповідь, чи ні, але ось вона прийшла в синагогу і Господь побачивши зцілив її. Вона пережила це на особистому досвіді, що благодать торкнулася її душі. Відповідно і почне розповідати про це всім іншим. Але повернімося до тої реакції, яку проявив начальни синагоги і замислимося над тим, чому ж така реакція на явне чудо Боже.
Якщо Господь має владу робити такі чуда і зробив його, звідки ж в начальника синагоги тоді стільки злості, стільки відданості саме букві розумінню закону, а не духу Закону. Відповідь проста – тому що віра для нього була набором простих зовнішніх правил.
По суті віра для нього і виконання закону Мойсеєвого виродилися в що? У звичайне шаманство, в магію. Мовляв, якщо в суботу зцілив, все порушив заповідь, ти вже грішник. Багато так говорили про Спасителя. Але ж невже Той, Хто давав цей Закон Мойсеєвий не знав, як треба поступати? Невже Той Хто проголосив і дав ці заповіді Мойсею не знав, як їх виконувати? Адже Спаситель прийшов не для того, щоб порушити закон, а щоб повністю виконати його.
І ми з вами бачимо, що саме за це розуміння, за відкриття розуміння духу закону Його ненавиділи. Йому казали: “Не від Бога цей чоловік, бо в суботу зціляє, бо в суботу він щось робить”. Він доносив до людей, що закон Мойсеєвий даний для спасіння в тій мірі, в якій це було можливо у Старому Завіті. Даний для того, щоб людина наближалася до Бога, а не для того щоби закрити людину лише в простому наборі якихось зовнішніх правил, зовнішніх дій виконуючи, які, мовляв людина могла би спастися.
І саме сьогодні дуже гарно перекликається Євангельське читання з апостольським читанням, яке ми з вами чули до Єфесян. Коли апостол Павло нагадує, що наша боротьба є не проти плоті крові, а проти духів злоби піднебесної.
Сьогодні Спаситель подолав одного духа злоби, який тримав жінку скорченою 18 років. 18 років людина страждала. І цим зціленням Господь не тільки дав цій жінці радість зцілення, але й показав іншим, як треба розуміти закон, що він не якийсь тягар, а був даний як огорожа, живучи згідно заповіді якої, людина вдосконалювалася, покращувалася, в неї відновлювалися стосунки з Богом, наскільки це було можливо в часи Старого Завіту. Людина жила в мирі з Богом і своїми ближніми.
Переходячи на сьогоднішній день, дорогі друзі, пам’ятаймо, що і сьогодні ця ситуація дуже часто повторюється. Саме така ситуація, яка була із цим начальником синагоги. Кожного дня ми з вами, християни, покликані не просто молитися, читати певну кількість молитв, ми з вами читаємо ось цю Святу книгу, яка називається Євангеліє.
Блага звістка, що прийшов Господь, що Він нас Спас, розіп’явся за нас, що Він воскрес, що Він покликав нас за собою і що Він до кінця віку завжди буде з нами. Але чи не забуваємо ми часом, що ми читаємо цю книгу не просто, тому що це добра традиція, історичне насліддя? Чи пам’ятаємо, що це наше життя? Чи наповнює ця книга, наше життя базисом тієї віри, чи вона стає центральним місцем в обставинах коли нам треба зробити моральний вибір? Чи наша віра, наше життя з Богом зводиться лише до того, щоб прийти в церкву, поставити свічку, помолитися, перехреститися і все? Мовляв, більше Богові ми нічого не винні. Так, як начальник синагоги. Все добре – тільки от в суботу не зціляй.
Кожного разу ми з вами покликані задавати собі запитання. Чому ми читаємо слова Божі? Яке місце вони займають в нашому житті? Чи впливають вони на наш моральний вибір щодня? Чи ми стаємо кращими від них? Чи ми виконуємо це в своєму житті? Чи не намагаємося ми обмежити виконання Слово Божого в своєму житті якимись виправданнями, мовляв і там мені було незручно і там було мені недобре, а так я поступив бо мені так краще?.. Чи не стаємо ми на місце оцього начальника синагоги? Пам’ятаймо, що Господь нам дав заповіді, святе Євангеліє саме для того, щоби відкрити нам дорогу життя щоби наповнити наше життя сенсом і дати силу. Адже, пригадаймо, ми з вами постійно говоримо, що Євангеліє – це незмінний еталон, який підходить абсолютно для всіх, для всіх народів і для чоловіків і для жінок, для всіх людей будь-якого віку. Воно стандартне. Для будь-якого соціального стану – Євангеліє однакове для всіх.
Отже це той шаблон, якби це не звучало можливо трошки грубувато, бо кожна людина індивідуальна, але – це той ідеал, до якого всі ми з вами покликані прагнути.
Кожний в свою міру, кожний в міру своїх талантів, можливостей, сил, але наближатися до Бога. Тому коли ми з вами відкриваємо і читаємо ці святі слова, намагаймося пам’ятати, що головне в нашій вірі не просто якісь зовнішній набір фізичних дій, які нас зовнішньо ідентифікує як християн, які ходять до церкви. Головне у нашій Вірі в нашому житті – це наближення до Бога. Оселення Бога в нашому серці і прояв Його присутності в нас, і прояв, зокрема, нашої віри, Саме через наше з вами життя, Щоденно, щохвилини, в спілкуванні один з одним, в спілкуванні з іншими з близькими знайомими, друзями. Коли Господь поселяється в серце тоді і життя наше є наповнене, радісне. Хай Господь допоможе всім нам. Амінь.
