Головний рабин Одеси та півдня України Авраам Вольфо розповів журналістам про війну — в Україні та Ізраїлі. А також про те, як змінилось життя спільноти та чому представники єврейської громади залишаються в містах, які перебувають під обстрілами.
Ви очолюєте одеську іудейську спільноту Хабад. Як змінилося життя спільноти з початком повномасштабного вторгнення Росії на територію України?
Без сумніву, в той чорний день 24 лютого змінилося життя єврейської спільноти так само, як змінилося життя всієї України. Це не тільки в Одесі, а й в моїх колег по всій Україні.
Останні 30 років, з кінця 90-х років, коли ми сюди приїхали працювати, ми єврейську спільноту збирали, як маленькі шматки пазла. По одному єврею, по одній єврейці, по одному закладу збирали протягом 30 років. Для того, щоб створити спільноту, яка взагалі не існувала до початку 90-х, потрібні були величезні зусилля. Це не просто так з’явилися в місті Одесі чотири синагоги, декілька дитячих садків, декілька молодших шкіл, декілька старших шкіл, єврейський університет, пансіонат для літніх людей і ще багато закладів, я навіть не згадаю їх усіх зараз. На це було витрачено життя багатьох людей, багато коштів. Роками, навіть не ночами без сну.
Так як в той час поїхали з Одеси близько 50% населення, так само близько 50% єврейської спільноти. Відповідно, це був удар по синагозі, по єврейському життю, по школі. Звичайно, перший час ми перейшли на школу онлайн. Ми вивезли дітей в Берлін, це все відомо. Потім через рік повернули їх назад в дитячі будинки наші. Але удар був дуже сильним, хоча ми не зупинилися ні на один день: синагога, молитва ранкова, молитва денна, молитва вечірня була кожного дня. І в суботу, і на свята, ми відзначали. Ми нічого не скасували, але, відповідно, удар був дуже сильним.
Треба тільки сказати одне — нас це не ламає. Якщо нас будуть дивитися в Росії, хай навіть не думають, що їм щось вдалося. Вони нас вдарили — це можна з гідністю сказати, що ми отримали удар. Не треба соромитися сказати, що ми іноді плачемо, але ми не здаємося. Ми руки не опускаємо і підемо до кінця, до перемоги, це навіть не обговорюється.
Ви головний рабин Півдня України і у вашій зоні відповідальності є Херсонська область. Ваш брат ще на початку повномасштабного вторгнення залишався в Херсоні і там в громаді проводив богослужіння. Розкажіть, як це було?
Дуже часто мені доводиться говорити з моїми колегами, які страждають набагато більше, ніж я. Якщо взяти Одесу, Бог просто поцілував це місто і ми майже, у порівнянні, не страждали, то коли я спілкуюся з колегами з Маріуполя, Харкова, Запоріжжя, Херсона, звичайно, в них страшно і неможливе те, через що вони пройшли.
Мій брат в Херсоні молодший за мене, він після мене народився, в нас у сім’ї, слава Богу вісім дітей, я третій, він четвертий. Я перед ним знімаю капелюх, тому що він з дружиною й дітьми перебував і перебуває щоденно, щохвилини в страху та жаху. Я був у нього на святі Песах, єврейський Великдень. Я вирішив у свій день народження не святкувати його, а поїхати в Херсон та бути там з єврейською спільнотою, підтримати їх. Це було для мене правильним шляхом, як відсвяткувати свій день народження під час війни — піти і підтримати інших, а не думати про себе.
У нього одна дитина грає на фортепіано. Ми, коли сиділи в нього вдома, розмовляли, син грав на фортепіано в кімнаті, ми сиділи в іншій кімнаті. Я не хочу помилятися, але скажу, що в середньому кожну хвилину-півтори був вибух. Або піднявся якийсь снаряд з України в сторону Росії, або впало зі сторони Росії у Херсон. Кожну хвилину чи півтори. А ми спілкуємося, його син грає. У мене було відчуття, що я у фільмі “Список Шиндлера”, коли чутно вибухи, вбивають людей, з якоїсь кімнати лунає фортепіано. Ми спілкуємось і кожну хвилину-півтори чутно вибух. Це життя в небезпеці.
Я не знаю скільки людей залишилося в місті Херсон, але перебуваючи біля синагоги на вулиці Горького 27 о першій годині дня, я стояв на вулиці з братом і кажу: “Ти помітив, що ми вже стоїмо 15 хвилин біля синагоги на вулиці і жодної людини не пройшло, жодної машини не проїхало”. Це не був вихідний день. Це просто як фільм жахів.
Є такі міста в Україні, які так страждають, і рабин, який залишається в громаді і не залишає її, хоча він громадянин Ізраїлю, він міг встати і поїхати, у нього в голові навіть не виникло такої думки встати і поїхати. Так само рабин Харкова, Запоріжжя, всі рабини на місцях, крім рабина Маріуполя — просто міста немає, він був змушений поїхати. Всі інші рабини залишилися у своїх містах. Те, що я залишився тут — не це великий фокус, це Одеса, тут приємно жити навіть під час війни. Я просто знімаю капелюх перед тими рабинами, які перебувають в зоні небезпеки і не залишають свої міста.
Знаєте, були такі вечори, коли я спілкувався з братом, я з ним розмовляю майже щодня, були моменти, коли я з ним спілкувався і були такі вибухи. Він мені у WhatsАpp просто показує вулицю, а там видно як падають снаряди біля його вікна, а він там з маленькими дітьми вдома. Він навіть дітей нікуди не відправив. Він хотів показати і показує і підтримує спільноту тим, що він свою дружину, своїх дітей залишає в таких небезпечних місцях. Вони просто молодці. Я кажу, що ми не так себе віддаємо в ім’я єврейського населення в Україні, як віддають себе мої колеги в інших містах.
Про війну в Ізраїлі
Ми не можемо не згадати про події, які відбуваються в Ізраїлі. Ви там народилися, навчалися, служили в армії. Вийшло так, що в обох країнах, які ви вважаєте для себе рідними, точиться війна. Що ви відчуваєте в ці моменти?
Настільки для мене важке те, що відбувається в наших обох державах. Я навіть щасливий, що я можу говорити так спокійно — наші обидві держави. Так, я народився в Ізраїлі, я громадянин Ізраїлю, я служив в ізраїльській армії у своїй молодості. Мені ще немає 60 років, але я проживаю понад 30 років в Україні. Тож, більшу частину свого життя, не тільки дорослого життя, а взагалі більшу частину життя, я проживаю в Україні. Для мене Україна не рідна, вона — Батьківщина давно. Тим паче, що я тут працюю і служу.
Звичайно, мені дуже складно, коли відбуваються такі речі. І в Україні напад, і в Ізраїлі напад. Помилка будь-якої людини, яка дуже в собі впевнена, — це коли вона недооцінює своїх ворогів. Ізраїль, слава Богу, сильний.
У Біблії написано, що очі Всевишнього знаходяться на землі Ізраїлю від початку року до кінця року. Я за Ізраїль не переймаюся. Я переконаний, що він переможе. Я переконаний, що буде велика перемога. Я щаслива людина, коли бачу наскільки українська держава і влада, і люди, і міста так підтримують Ізраїль в цей важкий момент.
Я не бачив такі держави, де всі екрани були в прапорах. Це було в Одесі і в Києві. Я бачив фотографію, на якій стоять військові, очільник Херсонської області з ізраїльським прапором. Зараз йде така важка війна в Ізраїлі, що, можливо, не достатньо “дякую” кажуть. Я кажу від імені Ізраїлю, я, як громадянин Ізраїлю, який має ізраїльський паспорт, хочу сказати величезне дякую українському народу за його підтримку, і велике дякую президенту, владі, мерам міст. Ця підтримка, повірте мені, ми цього не забуваємо. “Ми” — маю на увазі країну Ізраїль. Я переконаний, що Ізраїль його не забуде і це тільки зміцнить наші відносини між державами.
“Вони йдуть на смерть для того, щоб когось вбити”
Те, що відбулося в Ізраїлі — це страшна катастрофа. Можливо, в цьому жахітті можна знайти плюс, тому що навіть опозиціонери відкрили очі і зрозуміли, що ми маємо справу не з ворогами. Ми маємо справу з чимось, що навіть не можна назвати тваринами.
Я не бачив тварин, які просто вбивають із задоволенням, вони хочуть добути собі їжу. Тигр біжить за вівцями, тому що він хоче їсти. Орел летить за кроликом, тому що він голодний, йому треба їсти і йому треба годувати своїх дітей. Ці люди, які прийшли, вбивають, але не хочуть добитися нічого. Вони не хочуть годувати своїх дітей, їм байдуже на своїх дітей, вони йдуть на смерть для того, щоб когось вбити. Вони вбили там багато ізраїльських арабів теж, вони вбили бедуїнів, вони вбивали всіх людей — релігійних, не релігійних, мусульмани, християни, євреїв, не релігійних євреїв, правих, лівих. Їм байдуже, їх задоволення — вбити. Але люди нарешті побачили, що це люди, які не тільки хочуть вбити, це люди, які отримують задоволення від знущань. Я не хочу називати ті речі. Ви всі бачили ці ролики і ще не всі ролики опублікували. Що вони там зробили, як вони знущалися.
Про бої на Півдні, військкомати та зміни в армії: інтерв’ю з полковником ЗСУ з Одеси
У мене є друзі, які служать в ізраїльській армії, в равінаті. Вони розпізнають мертвих, їх робота — ідентифікувати тіла. Вони мені розповідали такі жахливі речі про знущання, там різали різні органи від живих людей. Там є жінка, яка була на дев’ятому місяці вагітності, їй розрізали живіт, забрали дитину і дали їм разом помирати. Це із “легких” речей, які вони зробили. Це навіть не звірі. З такими людьми, з такими створіннями потрібно не те, що воювати, треба знищити.
Дуже часто кажуть — “конфлікт між Ізраїлем та Палестиною”, “конфлікт між Ізраїлем та ХАМАС”. Немає конфлікту між, немає двох сторін. Є одна країна, яка захищає себе і своїх дітей, це природна річ, яку зобов’язана і повинна за інстинктами робити кожна людина нормальна. А з тої сторони стоять просто нелюди. Це як ігри, це люди, які вбивають своїх дружин, своїх дітей, будь-кого.
“Це зло треба знищити”
Коли сталася Буча, я кричав на весь світ, давав інтерв’ю близько 120 виданням і кричав, що суть цієї війни можна побачити в Бучі. Це просто люди, які прийшли знущатися над нами. Я їм сказав тоді, що вони просто знущаються над літніми людьми в Одесі, коли руйнують наші електростанції і люди замерзають вдома, у них немає світла. Місяцями люди мерзнуть вдома. Це знущання, які люди не бачили, а коли була Буча — всі бачили з ким ми маємо справу.
Коли зараз була історія із Сектором Гази, просто весь світ нарешті відкрив очі і побачив, з ким ми маємо справу. Це зло треба знищити. Недарма Байден під час свого виступу, не хочу лізти в політику, прирівняв Північну Корею, Путіна та ХАМАС в один ряд. Тому, що зло — це зло. Якщо ми нормальні люди, то маємо визнати це і говорити про це, як мінімум, щоб ми зрозуміли, з ким маємо справу. Ми маємо справу з тим, кого людьми не можна вважати. Не можливо прийти і гвалтувати маленьких дітей на очах їх батьків. Різати різні органи у батька на очах у його дітей. Вирізати очі у матері, коли її діти це бачать і назвати це “конфлікт між людьми”. Немає конфлікту між Ізраїлем і Палестиною, так само як немає конфлікту між Росією та Україною.
Мене часто питають що я думаю про війну між Україною та Росією. Кажу — немає війни між Росією та Україною, є напад Росії на Україну. Немає війни між нами, ми не рівні. Ми не пішли воювати проти Росії і ми не пішли воювати проти Палестини. Вони на нас нападають, вони хочуть нас знищити, вони хочуть забрати наші міста, вони хочуть забрати наших дружин, вони хочуть забрати наших дітей. Наша справа — не дати можливість, якщо є сили — треба знищити, немає сил — треба захищатися. Крокодилу ти не будеш пояснювати, що не гарно себе так поводити, треба взяти дубинку і дати йому по голові, щоб повернувся назад на своє болото, або просто його вбити. Інакше не буде розмови. Або ми, або вони. Немає місця для цих обох народів разом.
В багатьох ваших інтерв’ю і навіть сьогодні ви згадуєте про те, що ви горді тим, що проживаєте в Одесі. Чому ви так закохані в це місто?
Я вам скажу. Ми збираємося кожного року в Нью-Йорку на нараду всіх рабинів світу. Буквально за два тижні буде така нарада у Нью-Йорку. Ви повинні один раз зі мною поїхати, подивитися як мені заздрять всі мої колеги, які живуть по всьому світу. Де ще є така свобода релігії, культури, слова, як в Україні?
Я можу сказати, що навіть під час війни немає кращого місця для життя, ніж в Одесі. Ні Ізраїль, ні Європа, ні США, ні Австралія, ні Китай, ніде так приємно і добре жити. Навіть під час тривоги, коли падає, не дай Бог, на нас дещо, коли ми збиваємо дещо, все одно тут просто чудове життя.
Я живу тут своїми дітьми, дружиною. У мене є діти, які одружилися і все одно вони сюди приїхали, вони живуть з нами разом, вони тут працюють. Ми не боїмося і ми не те, що горді тут бути, ми просто кайфуємо, перебуваючи в Одесі.
