Сьогодні з Євангелія ми чуємо одну з найбільш відомих притч – про сівача. Сам Господь подає учням її тлумачення, вказуючи на те, що слово Боже сіється щедро і подається всім, але не всі однаково сприймають його і тому від засіяного буває різний плід.
Про це сказав Предстоятель ПЦУ у своїй проповіді.
І це – перший висновок, який слід взяти нам з почутого: Бог не приховує від нас істину, а навпаки, щедро подає її кожній людині, яка бажає пізнання правди. Порівнюючи Себе із сівачем на полі, Спаситель через зрозумілий образ свідчить, якою є Його мета і бажання: щоби зерна істини в душах людей дали багатий плід. Адже коли хтось виходить засівати ниву, то чого прагне – просто розсипати зерно на землю, чи щоби воно проросло і дало добрий врожай? Очевидно, що добрий господар дбає саме про врожай. Так і Син Божий, коли сіє слово євангельської проповіді, то за мету Він має не просто звіщення заповідей та інших істин – Його мета в тому, щоби це слово укорінилося в кожній душі та дало багаті плоди для вічності.
Знаючи про таку мету і намір сповіщення Богом одкровення, ставимо собі питання: чому ж тоді євангельська правда не має такого поширення і укорінення серед людей, як того прагне Господь? Бо Він Сам каже через Писання, в чому полягає Його бажання: воно полягає в тому, «щоб усі люди спаслисяі досягли пізнання істини» (1 Тим. 2:4).
Усі люди, а не лише деякі. Бог хоче, щоби усі люди спаслися. Але ми бачимо і знаємо, що не всі досягають спасіння. То в чому причина, що Боже бажання – не здійснюється?
Причина в тому, що пізнання істини і досягнення спасіння залежать не лише від Бога, але також і від кожної конкретної людини. Залежить не лише від бажання Божого, але і від бажання людського. Господь подає людям дар вічного життя. Але чи прийняти цей дар – залежить від кожного особисто.
Як сівач сіє однакове зерно, але посіяне не однаково укорінюється і зростає, так і слово Євангелія не однаково сприймається людьми. Одні з відкритим серцем слухають його, чують, приймають і прагнуть виконати. А інші чують – і відкидають, або спотворюють на догоду власним думкам і пристрастям. Зерно однакове – але не однаковий дає плід, бо по різному його приймає нива. Так і Євангеліє, Боже одкровення – одне і незмінне, але в різний спосіб і по різному його сприймають люди, і тому від почутого мають не однакові плоди.
Знаючи це, ставимо собі питання: а що ж нам, як православним християнам, робити?
Найперше – пам’ятати, що посіяне зерно ще саме собою не означає готового врожаю. Птахи можуть виклювати його, бур’яни – заглушити, спека – висушити і погубити. Так і слово Боже в нас, хоча і посіяне, і сприйняте нами – потребує догляду, постійної турботи, збереження і плекання.
Чи вважатимуть добрим господарем такого, який посіяв зерно на полі весною – і лиш під осінь прийде шукати на ньому врожай? Звісно ні, а навпаки – назвуть такого лінивим і недбалим. Так і кожен з нас, коли думає, що достатньо прийняти хрещення, увійти до Церкви, і далі все здійсниться для нас саме собою, і спасіння вже нами через це досягнуте – помиляється. Бо як засіяна нива потребує для врожаю пильнування і уважної праці, турботи і багатьох зусиль, так і слово Боже, посіяне в наше серце Євангелієм і вченням Церкви, потребує нашого пильнування і плекання. Адже багато небезпек чатують на нас у духовному житті – небезпек від зла, яке укорінилося в нашій природі через гріхопадіння людства, від спокус, які ширить диявол, від зовнішніх обставин, які створюють різного роду перешкоди. Тому нам слід давати гідну відповідь на ці виклики, захищати посіяне Богом слово, турбуватися про його зростання в нашій душі, постійно прикладати для цього власні зусилля. Адже саме так каже нам і Спаситель: «Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11:12).
Ще одна настанова, яку ми отримуємо, слухаючи сьогодні слово з Євангелія, полягає у відповіді на питання, де шукати нам роз’яснення всього, чого ми не розуміємо в Божому одкровенні. Бо всяка людина, яка слухає Євангеліє, обов’язково стикається з нерозумінням почутого. Хтось не розуміє більше, хтось – менше. Але немає нікого, хто би зовсім не стикався у своєму духовному житті з таким викликом, хто міг би сказати правдиво: я все зрозумів і все мені ясно в слові Божому.
Тож коли і перед нами постають ті чи інші питання щодо правильного розуміння слів Євангелія, Божої науки, то як нам чинити?
Хтось вдається до свого розуму, як джерела істини. Така людина думає: оце я розумію так, а оце – інакше, оце сприймаю, а оце – ні. І вона сама себе робить мірилом істини, свій обмежений досвід і обмежене розуміння возводить на найвищій ступінь, роблячи їх мірилом для слова Божого.
Хтось вдається до авторитету вчителів і наставників, слухаючи їхні пояснення і тлумачення. Але з самого Євангелія бачимо, що вчителі і наставники не всі і не завжди самі вірно розуміють слово Боже. Книжники і фарисеї вважалися людьми більш освіченими в законі. Але через людську неміч і помилки, яких вони припускалися, замість справжнього Божественного вчення істини вони часто подавали власне викривлене розуміння слів Божих, яке Христос називає переданнями старців та наукою людських заповідей.
Тож якщо для пізнання істини людина не може ані покладатися лише на саму себе і свій розум, ані на розум і пізнання інших – то де вона може знайти тверду основу для з’ясування того, що є істиною? Почуте нами з Євангелія дає відповідь: шукати пояснення слід у Самого Христа. Слід робити так, як апостоли. Коли вони не зрозуміли притчу, то звернулися до Спасителя і просили дати її пояснення, яке і було ними отримане.
Так і кожен з нас для правильного розуміння істинЄвангелія має в молитві просити у Бога розкрити наш розум, наше серце, нашу душу для прийняття істини. Саме тому ми кожного разу, коли має читатися в храмі слово Євангелія, перед цим підносимо молитву і просимо благословення від Господа, щоби наші серця розкрилися для розуміння почутого, щоби світло Божої правди просвітило і нас.
Безперечно, що це правило в жодному разі не означає, ніби слід нікого не слухати, а лише чекати, коли Сам Господь дасть особисто пояснення і витлумачить одкровення. На безліч питань Бог дав відповідь тим, хто шукав правди – святим отцям, подвижникам і праведникам. Церква, як тіло Христове, як спільнота вірних, об’єднана навколо Сина Божого, має від Самого Спасителя і силу, і пізнання, і досвід для вірного збереження і поширення Євангелія. Бо саме вона, Церква Бога Живого, є стовп i утвердження істини (1 Тим. 3:15). Як апостоли просили від Христа пояснення притчі та отримали його, так і далі, протягом життя Церкви, святі і праведні зверталися до Бога за поясненнями і отримували їх.
Цей досвід тлумачення одкровення примножується і зберігається Церквою, і кожен, хто бажає пізнати істину, може, як з невичерпної скарбниці, отримувати з нього дорогоцінну істину. А хто відкидає авторитет Церкви, той відкидає Христа і зневажає Бога, як і сказав Спаситель апостолам: «Хто слухає вас, той Мене слухає, і хто зневажає вас, той Мене зневажає, а хто зневажає Мене, той зневажає Того, Хто послав Мене»(Лк. 10:16).
Тож нехай Господь кожному з нас незмінно допомагає серце і душу мати відкритими до прийняття і втілення Його слова. Допомагає через Церкву, через науку апостольську і науку святих отців та вчителів все глибше пізнавати істину, щоби вона, як зерно добре в родючій ниві, гарно зростала в наших душах і давала багатий плід для нашого життя вічного. Амінь.
