Священник Андрій Хромяк, клірик Свято-Феодосіївського храму Луцька пояснив, чи можна вірити в Бога, але не відвідувати церкву.
Про це він розповів у програмі «Церква і релігія» на телеканалі «Конкурент TV», передає Волинська єпархія ПЦУ.
Він пояснює: можна вірити в Бога і не відвідувати церкву, але тоді наша віра буде неповною. Священне Писання нам говорить: «віра без діл є мертвою». Отже, наша віра повинна бути діяльною, такою, яка б нас вела до Творця.
Священнослужитель каже, що Господь усюди присутній, і Він чує нас у будь-якій точці земної кулі. Але є місця, де по-особливому являється благодать і милість Божа, і називаються вони храмами. Тільки в церкві людина може навчитися повноцінно боротися зі своїми спокусами, молитися не лише за себе, а й за інших людей, таким чином співстраждаючи зі своїм ближнім. Але найголовніше, каже панотець, у храмі людина може з`єднатися вживу з Отцем нашим Небесним через святі таїнства сповіді та причастя. Більше ніде людина не може їх прийняти, за винятком недужих, коли до них запрошують священника. Як приклад: коли ми хочемо напитися води, то йдемо до криниці, де вона чиста, а не черпаємо її будь-де. Так само і з Господом, Який являє Себе у храмі по-особливому, Він подає Своє благословення і допомагає нам рухатися далі на шляху до Царства Небесного. Тому віра – це добре, але відвідувати церкву корисно не тільки для тіла, але й для душі.
Чи можна молитися вдома і чи обов`язково треба ставати на коліна при цьому? На це священник зауважує, що Господь, коли показав Своїм ученикам приклад молитви на одній із гір, коли навчив їх «Отче наш», то не вказував, де людина повинна звершувати молитву. Тобто молитися можна будь-де: йдучи додому, їдучи у транспорті… Головне, що у цей момент відчуває серце людини, тому місце не має значення. «Один святий сказав, що краще сидячи думати про молитву, ніж стоячи – про свої ноги. Тому неважливо, яке положення тіла, коли ми у молитві до нашого Творця. А важливо, чи відкрите наше серце до спілкування із Ним, чи хочемо поділитися своїми радощами і болями. Або ж ми просто розгортаємо свій молитовник, щоб учергове прочитати вечірнє правило чи ранкові молитви».
Залежно від того, в якому стані наші взаємини з Богом, так ми і звертаємося до Нього. Однак таке звернення все ж поділяють на три категорії: «Перший стан – це стан «раба і володаря», коли ми боїмося прогнівити свого Господаря, бо Він може нас за це покарати. Другий – це стан слуги, бо робимо якусь роботу в надії, що нам за це заплатять. І третій – синівський, або стан сина чи доньки, коли ми робимо щось не через те, що боїмося батька чи матір, не через те, що чекаємо якихось матеріальних винагород, а за те і через те, що ми Його просто любимо. Тому, напевне, ми повинні дорости до цієї синівської любові й викорінити з себе «рабську» властивість, коли, живучи на землі, робимо щось, щоб мати споживацькі стосунки з Богом. І от коли у нашому серці народиться синівська любов, тоді ми чесно скажемо у своїй молитві: «Батьку наш, зараз я страждаю, маю проблему… Допоможи мені, якщо буде на це Твоє благовоління». І якщо ми виростимо, живучи на землі, то і Господь буде відгукуватися на наші прохання, Він з батьківською любов’ю буде нас підтримувати і вести до Царства Небесного».
