Середа, 24 Квітня, 2024
Бiльше

    Архімандрит Гавриїл з УПЦ (МП): “Об’єднання відбувається в євхаристійному єднанні, а не на папері”

    Доля кожного українця в тимчасово окупованому Росією Криму – це історія великих випробувань і втрат. Хтось змушений був залишити батьківщину, хтось зазнав переслідувань.

    Сьогодні ми подаємо вам унікальне інтерв’ю з одним із священиків УПЦ (МП), якого окупанти і РПЦ змусили залишити монастир, усе майно і тікати від переслідувань.

    Це архімандрит УПЦ (МП) Гавриїл (Анисимов) – намісник ставропігійного чоловічого монастиря на честь преподобного Паїсія Величковського що розташований в тимчасово окупованому Криму. 24 вересня він співслужив Екзарху Вселенського Патріархату у Києві.

    З цієї розмови ви дізнаєтеся, як конкретно РПЦ чинила тиск на проукраїнське духовенство. Які принизливі випробування доводилося переживати.

    Але головне – почуєте про надію та віру цієї людини в майбутнє України та її Церкви. Про бажання служити Богові та людям.

    Які ваші враження від співслужіння з владикою Михаїлом?

    По-перше, це не перше моє співслужіння з кліриками Константинопольського Патріархату. І для мене нічого надприроднього не сталося, якщо говорити в якомусь містичному плані. Минулого року, коли я був в Римі і займався біженцями в Італії, я вже співслужив з кліриками Константинопольського Патріархату в самому Римі.

    Цього разу – вперше з єпископом. Сам владика (Михаїл, єпископ Команський – ред.) цікава людина, відкрита. Як і більшість кліриків Константинопольської Церкви. Відкритий до спілкування, з нормальним розумінням церковної ситуації. І, що для мене було найважливішим, – його розуміння, що Українська Церква має бути єдиною. І як Мати-Церква Константинопольська вона може це зробити.

    Чи була тоді така реакція, як зараз?

    Тоді не було жодної реакції, зараз гучніша. Бо зараз це відбулось у Києві.

    Тоді зробили вигляд, що нічого не сталося?

    Так, нічого не сталося. Мені вже зараз в управлінні справами (Української православної Церкви в єдності з Московським патріархатом – ред.), сказали: «що вас треба було ще тоді заборонити за співслужіння, але вас не заборонили…». На моє питання «За що? Коли я займаюсь українськими біженцями на території Євросоюзу, мені треба було піти до російського храму і там служити?» відповідь була такою: «Краще б взагалі було не служити, не здійснювати Літургію».

    Напередодні заборонили отця Кирила (Говоруна). Як думаєте, що буде з вами?

    Якщо наші вчинять за такою самою калькою… Думаю це як раз Москва і показала: так треба робити Києву. Подивимось якою буде реакція. Не можу нічого сказати з цього приводу, тому що мені не телефонували, мені не повідомляли, мене поки нікуди не викликали. Повна тиша. Жодної офіційної реакції.

    Водночас на рівні простого духовенства, священників – повна підтримка. І пишуть, і телефонують: «Ви молодці! Так треба робити!». І деякі жартують: «Ми стаємо в чергу для співслужіння з владикою Михаїлом».

    Раніше ви очолювали ставропігійний монастир у Криму і вашим безпосереднім керівником був митрополит Онуфрій (Березовський)?

    І залишається.

    І від нього жодної реакції?

    Жодної. Я вже два місяці його не бачив і не спілкувався. Я не можу потрапити до нього на прийом для того, щоб нормально розповісти про ситуацію в Криму, про все те, що відбувається в монастирі, настоятелем якого він є. Мені називають різні причини, чому я не можу з ним побачитись. По-перше, мені сказали терпіти, молитися. Далі, коли я вже не міг повернутися до Криму, я намагався з ним зв’язатись через всіх секретарів, через всіх, кого можливо. І мені сказали, що немає приймальної, кабінету, де зі мною могли б зустрітися і поговорити. Через кілька тижнів зі мною зустрівся владика Антоній (Паканич, керуючий справами Української православної Церкви в єдності з Московським патріархатом – ред.). Коли я розповів йому про свою проблему і про те, що відбувається в монастирі, і через які причини не можу повернутися до Криму, він сказав: «Знаєте, у нас теж багато проблем, я вам нічим допомогти не можу, зверніться безпосередньо до свого настоятеля, до предстоятеля Церкви». Я сказав: «Я б із задоволенням це зробив, але він мене не приймає». «Вибачте, я вам нічим не можу допомогти», – сказав він. І так до цих пір. Найголовніше для мене – не треба мені матеріальної допомоги, оприділіть мене, де мені служити, де мені та братії жити, в якому храмі молитися. Я кілька разів через келейників Блаженнійшого (митрополита Онуфрія (Березовського) – ред.), через особистого секретаря ставив запитання «Де мені служити?». Жодної відповіді не було. СМСки читають, на дзвінки не відповідають. Як священник, як ченець я десь маю звершувати Літургію. І питання життєдіяльності монастиря залишається до цих пір у підвішеному стані. На Різдво Божої Матері, 21 вересня, одного з ченців викликали до управління ФСБ в Севастополі. Він з іншого телефону набрав мене і сказав: мені дали вказівку усі наші розмови записувати на диктофон і все їм передавати: СМСки, які ви даєте доручення по монастирю, що, як і де.

    Що сталось у Криму? Як вас витиснули звідти?

    Усіх подробиць сказати не зможу. По-перше, це моя позиція з 2014 року, від початку війни. Проти війни, проти російської агресії, усього того, що Росія робить по відношенню до моєї Батьківщини України. По-друге, це тиск з боку не тільки російських спецслужб, а й Російської православної церкви. Коли змушують перейти. Дослівна цитата керуючого справами РПЦ митрополита Воскресенського Діонісія: «Ви псуєте нам статистику по Криму. У Криму не може бути Української православної Церкви».

    Це вже було після того як РПЦ анексувала кримські єпархії Української православної Церкви в єдності з Московським патріархатом?

    Так. Це коли всі три єпархії перейшли 7 червня 2022 року. Моя перша зустріч з митрополитом Діонісієм у Сімферополі була 9 грудня 2022 року. І це була не анексія – вони добровільно перейшли. З благословення священноначалля, що перебуває у Києві. У них абсолютно були розв’язані руки після 27 травня 2022 року, після засідань Синоду і Собору (Української православної Церкви в єдності з Московським патріархатом – ред.) у Феофанії, коли дозволили всі питання церковного життя вирішувати на місцях.

    Так а чи може правлячий архиєрей взяти і перейти з єпархією до іншої Церкви?

    З канонічної точки зору не може. Але вони зробили такий механізм, який їм це дозволяє. У них є офіційний, синодальний документ. Завдяки якому місцеві архієреї кримських єпархій жартують: «Ми до сьогоднішнього дня є кліриками Києва». Вони мають подвійне підпорядкування. Вони до цих пір вважаються кліриками Української православної Церкви (в єдності з Московським патріархатом – ред.), у календарі, в усіх документах. Але водночас вони від 7 червня 2022 року є кліриками Російської православної церкви.

    А так можна було?

    Виходить, що так. Мене натяками «тягнули за вухо» до рішення перейти в РПЦ. Коли я питав владику Антонія (Паканича, керуючого справами Української православної Церкви в єдності з Московським патріархатом), та постійно писав рапорти про те, що відбувається, що зі мною зустрічаються, мене один раз запросили на зустріч у Москву, я відмовився, другий раз, третій раз. Я сказав, що без свого правлячого архиєрея, блаженнійшого митрополита (Онуфрія (Березовського) – ред.) я кроку не зроблю, все це пишу. Відповідь: «…дійте по ситуації…». Запитання, що я теж намагався поставити, щоб почути відповідь: «По якій ситуації?». Перейти до РПЦ? Я не піду. Не піду. Перевести монастир? Не переведу. Від грудня (2022 року – ред.) після зустрічі з митрополитом Діонісієм, я з ним цікаво закінчив нашу розмову. І він попросив перенести нашу розмову на лютий місяць вже 23-го року. Я його спитав:

    • Владико, у вас мати жива?
    • До чого це питання?
    • Просто скажіть: мати жива?
    • Так жива.

    Я кажу:

    • Ви б змогли плюнути в обличчя своїй мамі?
    • Ні. А що це за постановка запитання?
    • А ви мене змушуєте це зробити двічі: плюнити в обличчя моїй рідні мамі, яка живе в Україні в Одесі. Мамі 68 років і скільки їй Господь дав життя я навіть не приїду на похорон, не зможу піти на могилу. А по-друге ви змушуєте мене плюнути в обличчя моїй українській Церкві і моїй Батьківщині Україні. Я українець.
    • Ну давайте ми перенесемо цю розмову на пізніше. І поміркуйте, добре поміркуйте.

    У лютому зі мною зв’язуються, призначають на 17 лютого цього, 23-го, року зустріч у Москві. Я відмовляюсь. Потім вони переносять цю зустріч на третій тиждень посту, після Хрестопоклонного тижня, я сказав, що я не поїду. І коле вже відмовився втретє мені сказали:

    • Ви добре поміркували над своєю відповіддю, над своїм рішенням?
    • Так, добре поміркував.
    • Добре.

    І буквально протягом тижня у монастирі відбуваються обшуки, погрози, шантаж. Штрафи. Причепилися до таблички, що ми приховуємо свою релігійну приналежність абревіатурою «УПЦ». Табличка висіла на воротах монастиря.

    Те, що я був змушений виїхати… навіть не виїхати, а не повернутися. Тому що, коли я виїжджав 26 липня, я їхав по запрошенню одного ієрарха в Європі на святкування, я мав через тиждень повернутися, Але усе, що сталось на кордоні, коли мене затримали на сім годин, коли знущання, коли приниження… Коли роздягнули до спіднього на російському кордоні з фотографуванням всього чого можливо, операційних швів. Потім образи «хохляцкій поп», «он работаєт на Украіну, на СБУ», «он СБУшнік» і таке інше. Всю ніч: від першої ночі до восьмої ранку. Коли кілька разів змінюються ті, хто веде допит. Коли я вже мав виїхати з Латвії назад у монастир, на території Криму мене попередили, що мені не варто їхати. Тому що вже порушена кримінальна справа. Що підтвердилось душе швидко, коли знову у монастирі почались обшуки. І сьогодні вирішував питання, що приходять до монастиря, фотографують земельну ділянку, будівлі і готують проєкт про проголошення монастиря, якщо монастир сьогодні ж не перейде добровільно в РПЦ, що знімуть з реєстрації з проголошенням «небажана релігійна організація на території Російської Федерації», тобто «врагі народа», іноагенти.

    Де це неподобство сталося?

    Іван-город, кордон з Естонією. Мені треба було до Латвії, до Риги, а іншого шляху там не має. Ми добирались через Іван-город.

    Яке зараз релігійне життя в Криму? РПЦ все під себе підім’яла?

    Абсолютно все. Сугубо моя думка, може вона й неправильна, тих двох архиєреїв, яких прислали за останні два роки, не просто так їх прислали. Особливо правлячого архиєрея Джанкойської єпархії єпископа Олексія (Овсяннікова – ред.), колишнього секретаря Житомирської єпархії. Він був першим ініціатором, який оголосив, що треба входити у пряме підпорядкування патріарху Московському (Кірілу (Гундяєву) – ред.). І фактично здали Джанкойську єпархію. Вона була перша в списку, хто проголосував «за».

    І якщо митрополит Лазар (митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар (Швець) – ред.) тримав певний час ще якийсь нейтралітет, поки на нього не натисли, по-перше вік і фізичне здоров’я, молоді архиєреї всі відразу почали тиск… Не враховуючи, звичайно, що завжди, особливо з 2014 року, найактивніше та з відкрито проросійськими поглядами виступав вікарій Сімферопольської єпархії єпископ Калінник (Чернишов).

    Найбразливіше, що нехай кримські, зрозуміло з 2014 року, куди співають пісень. Але двоє українців, яких Синод призначив, це було образливо. Один з них перетнув адміністративну межу між Херсонською областю і Кримом, на тимчасово окуповану територію за тиждень чи за два до початку повномасштабного вторгнення.

    На сьогодні для мене не зрозуміла позиція моєї Церкви по відношенню до Криму і до монастиря зокрема.

    Якщо ми всі ці роки відстоювали права Української православної Церкви (в єдності з Московським патріархатом – ред.), не переходили, нічого… Ну ви хоч зверніть увагу, що ми взагалі є! Це був останній маленький острівець української Церкви і всього, чого тільки можливо, куди приходили всі ці роки, особливо в нас стало дуже багато парафіян із початком війни. Тому що люди знали про мою позицію, що війна це війна а не «СВО», і я про це ніколи не мовчав ані в своїх соцмережах, ані в проповіді, ані в спілкуванні. І для людей це було дуже важливо, вони приїжджали з різних міст Криму спеціально. Ми навіть взяли таку практику служіння Літургії у неділю, але не всі священники але я це робив, трьома мовами – церковнослов’янською, українською та грецькою – поперемінно всі возгласи на Літургії. Для людей це було щось. Особливо, коли жінки-українки підходили після Літургії, говорили та плакали: «Ми трохи вдома. Ми ніби приїхали додому назад, повернулися до чотирнадцятого року».

    Були різні випадки, коли потрібно було психологічну підтримку надавати людям, які перебувають там, які переживають і які просто бояться сказати своє слово. Бо посадять, бо звільнять з роботи, бо все. І в людей просто від роздвоєння особистості, якщо так можна назвати, доходило до істерик, до сліз, до скандалів у сім’ях, бо всі родини перемішані. Хтось жив у Криму, хтось вийшов заміж, хтось одружився в Україні в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях, у когось у Києві родичі. Ось ці звинувачення когось, а люди боялися щось сказати взагалі. Тому що їх переслідували. Влада переслідує все, що пов’язано, навіть на такому рівні. Мені сьогодні цікаве запитання поставила одна людина. Я йому відразу сказав, що «бачте, я намагаюся вчити українську мову», а він мені: «А чому ви раніше цього не робили ?» А я йому говорю: «Ви знаєте, я народився і виріс в Одесі і більшу частину свого життя прожив у Криму в російськомовному такому регіоні, але це не говорить про те, що я перестав бути українцем, а з 14-го року ми навіть не могли. Я б дуже хотів вивчати мову. Не те, що школи української, немає класу українського. Навіть немає де б просто вивчати українську мову».

    Як ви оцінюєте ініціативу тих священиків, які підписали звернення до Вселенського патріарха, щоб їх прийняли під омофор?

    Якщо вони підуть у безпосереднє підпорядкування Святішого патріарха (Варфоломія – редю). Не знаю, наскільки це змінить ситуацію, але я б отцям сьогодні порадив: що вам заважає зробити так, як ми зробили з отцем Олександром? Просто прийти та послужити. Замість того, щоб писати звернення, заклики, і всі ці папірці… просто візьміть і зробіть.

    Ми прийшли до висновку після служби з екзархом, що церковна спільнота, вона не на папері, вона в євхаристійному єднанні. Це і буде об’єднання, єдність. Ми приймаємо у собі Христа. Найцінніший та найстрашніший дар який є у житті кожного православного християнина. Це є основою нашої віри. Це Христос. І коли священники, замість того щоб прийти і прийняти в себе Христа, використовують маніпуляції з підписанням якогось папірця. Ну це не дієва історія.

    Дієва історія, це коли вони запитали, наприклад, дозволу екзарха, прийшли, співслужили, прийшли до екзарха на розмову і сказали: «Ми незадоволені ситуацією, що є в українському Православ’ї на сьогоднішній день. Чи можемо ми розраховувати на вашу підтримку у вирішенні цього питання?». А не «ми собі вирішили, що ми будемо кліриками Константинополя». Вибачте, давайте вирішувати це разом. Давайте спілкуватися з екзархом, можливо, напишіть листи, що ми боїмося переходити до Православної Церкви України, або ми визнаємо повністю владу Вселенського патріарха, але боїмося переходити до Православної Церкви України у зв’язку з такими-то фактами. Зараз вони називають, наприклад , однією з аргументацій те, що предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній відмовляє у зустрічах клірикам Московського патріархату. І навіть єпископам. Це факт. Але давайте будемо це питання вирішувати. Чому вам відмовляють у зустрічах?

    У нас у Томосі про автокефалію, який надав нам Вселенський престол, є прописана теза, що всі спірні питання вирішуються останньою інстанцією – це Вселенський Патріархат. Коли у Вселенського патріарха на столі будуть 450 чи скільки підписів, 450 листків з вираженою думкою про те чи інше і прохання про розгляд ситуації, вона вирішиться стовідсотково. Хтось підтримує їх, а хтось ставиться до цього різко негативно в контексті, що ви ж нічого не робите. Я думаю, що саме це співслужіння, що було в неділю в Андріївській церкві, воно буде надихати цих представників духовенства.

    Не потрібно багато говорити та багато писати, потрібно просто взяти і зробити. І об’єднання показати, що воно йде не зверху, якщо одна й інша сторона українського Православ’я не йдуть на діалог, то на діалог йдуть прості священники і миряни, які хочуть цього об’єднання, які втомилися від цих поділів і від взаємних образ. Для цього є Мати-Церква, яка це може зробити, всіх помирити і всіх об’єднати. Якраз екзархат Всесвятішого патріарха (Варфоломія – ред.) чудове місце для єднання та для ведення діалогу та дискусій.

    Коли в соціальних мережах і в офіційних джерелах Православної Церкви України лунають такі тези після зустрічі зі Вселенським патріархом, що при зустрічі з предстоятелем ПЦУ митрополитом Епіфанієм, патріарх запевнив, що питання української автокефалії не буде перерозглянуте. Добре. Але представники Православної Церкви України трохи забуваються в тому, що вони це не якийсь мєждусобойчік. У нас є спільнота, і остаточне об’єднання церковних спільнот в Україні воно не відбулося. Бо якби воно відбулося, у нас би не було сьогоднішніх проблем. І якщо вони так говорять і уособлюють в собі все українське православ’я, вони забувають про те, що написано в Томосі про вирішення спірних ситуацій, про суд, апеляції. Це неправильно, коли ми кричимо «Наша Церква відкрита» і водночас ми закриваємось на сім амбарних замків. Це абсолютно неправильно.

    Тому меседж цього співслужіння був саме таким. Ми ж не знали, якими будуть наслідки: заборонять чи не заборонять. Отця Олександра у понеділок викликали до Луцької єпархії (Української православної Церкви в Єдності з Московським патріархатом – ред.). І майже три години вони йому влаштували судилище. Але так ні до чого не прийшли. Хоча викликали його обманним шляхом. Він може докладніше розповісти як це в нього відбувалось. Він все витримав і всім відповів на запитання. Він поставив кілька цікавих запитань всім тим священникам, які сиділи і його судили. Все в них змазалось і закінчилось ніяк. Слава Богу його не заборонили, все чудово він далі продовжує своє служіння.

    По мені, слава Богу, теж поки повна тиша.

    Що ви порадите тим священникам, які захочуть зробити як ви?

    Подзвонити владиці (Михаїлу, єпископу Команському – ред.), прийти до нього. У нього є секретар якщо що. На сайті місії (Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні – ред.) є всі контакти. Домовитись про зустріч, просто прийти, домовитися: «Владико, благословіть, ми хочемо послужити». Вселенський престол відкритий, на відміну від однієї української церковної структури та іншої української церковної структури.

    У чому проблема? Є людина, людина відкрита, яка говорить: «Всі ми у Христі єдині. Ми одна велика православна родина». Треба просто взяти і зробити. А не писати гасла, за які їх забороняють і звинувачують їх у вчиненні, сподвиженні до розколу, непослуху до священноначалля і т.д. Хтось має розпочати процес об’єднання, щоб всі стояли біля одного престолу. І не було тих жахливих випадків, які ми не раз спостерігали, коли священник Української православної Церкви Московського патріархату не дозволяє відспівувати воїнів, які прийшли з капеланом Православної Церкви України. І ці скандали біля труни …

    Священники Української православної Церкви Московського патріархату чим це аргументують? Що це буде осквернення храму. Але водночас вони, відкриваючи закордонні парафії, служать в храмах протестантів, у католиків. А це можна? А людина, яка поклала своє життя за наше мирне небо, її не можна занести до храму і звершити над ним обряд відспівування? Постійні подвійні стандарти.

    Всі говорять про якусь єдність, про якийсь мир між церковними структурами в Україні, про якийсь діалог. Нічого не робиться. Тільки все погіршується, погіршується, погіршується. Сьогодні є священники, які готові це зробити (співслужити – ред.). Багатьох зупиняють фактор страху заборони. Я хочу їм сьогодні процитувати владику Михаїла (єпископа Команського – ред.): «Вони вас заборонять. За що? Цю заборону можна повісити на стінку в рамочку. І пишатися, що тебе заборонили за Літургію, заборонили за Христа, за церковну єдність. Але ж ніяк не за розкол». Тому чого боятися?

    Мене ця фраза окрилила. Бо це ж правда! За що мені боятися? Я що, пішов, по поняттях декого, в розкол або ще щось? Нічого подібного! Я служив з Матір’ю-Церквою, співслужив з канонічним єпископом Вселенського престолу в єдності з іншими Помісними Церквами

    Наша Церква це не «митпролітбюро». Я не пригадую, щоб Українська православна Церква (в єдності з Московським патріархатом – ред.) соборно приймала рішення про розірвання євхаристійного спілкування з іншою Помісною Церквою. А вони це зробили як «митрополітбюро», за негласною вказівкою Чистого провулка (місцезнаходження резиденції московського патріарха – ред.) відразу після того як РПЦ це ухвалила на своєму Синоді. Всі рішення дзеркаляться. Для цього Синод Української православної Церкви (в єдності з Московським патріархатом – ред.) і відбувається після Синоду Московської патріархії. Це було завжди.

    Тоді ж рішення по отцю Кирилу (Говоруну) мало б мати таке саме рішення і по вас

    Звісно. Це був меседж Москви Києву. І це рішення було здебільшого не по отцю Кирилу (Говоруну). Це рішення було по співслужінню в ставропігії, для них важливо щоб українське церковне питання не вирішилось – ніколи. Уявляю, як Кірілу (Гундяєву) приносять фото про співслужіння єпископа Команського Михаїла з трьома кліриками.

    Саме цікаве в постановці питання в указі патріарха: за ваше неодноразове співслужіння з кліриками Константинопольського патріархату. А чого ж ви там не згадали, що отець Кирил (Говорун) співслужив в Теплій Софії з представниками Православної Церкви України? А це ще коли було. А зараз вони тільки згадали 13 серпня?

    Ще було співслужіння наприкінці травня.

    І це вони тільки зараз опам’ятались? Тільки зараз до патріарха (московського – ред.) дійшла інформація?

    Найсвіжіше

    Популярне