В мережі опублікували першу частину OSINT розслідування про авторів чергового православного ЗМІ УПЦ – “Православная жизнь”.
Над матеріалом працювали автори Монолог.здесь
Далі пропонуємо повний текст розслідування.
“Працюючи над останнім розслідуванням про проросійського місіонера Сергія Комарова, ми звернули увагу, що крім СПЖ він регулярно писав і для іншого православного ЗМІ УПЦ – сайту “Православная Жизнь” (далі – ПЖ). Так друзі, саме “жизнь”, бо у сайта немає української версії. Ну вона ніби і є, але публікації та статті не перекладаються, тобто всі матеріали пишуться російською за замовчуванням.
ПЖ позиціонується як місіонерське медіа, що розповідає своїм читачам про християнство, Христа, Канонічну Церкву та не дає втягнути її в політичне протистояння. Редакції можна навіть написати (прогрес в порівнянні з СПЖ), але тільки якщо Ви досі користуєтесь Яндекс.Ру. Цікавий вибір пошти, чи не так?
Про те, що ПЖ дуже важливе для УПЦ медіа свідчить і те, що з двохріччям заснування його вітали не тільки постійні автори сайту – архім. Аліпій (Свєтлічний) та Маркел (Павук), а й сам Предстоятель – митр. Онуфрій, від якого не відставав і споконвічний борець за автокефалію – проректор КДАіС прот. Сергій Ющик.
Чим пояснюється така увага священноначалія? Все просто, ПЖ – це кишенькове медіа митр. Антонія (Паканича), створене для просування його образу після фіаско з епопеєю боротьби за трон Київських митрополитів. Тому на сайті регулярно публікуються роздуми владики Антонія та компліментарні інтерв’ю із ним. Це ж і пояснює наявність серед авторів видання лояльних до Паканича викладачів КДАіС: дияк. Андрія Музольфа, архім. Маркела (Павука) чи прот. Андрія (Ухтомського).
Функцію головного редактора ПЖ виконує пані Наталія Горошкова, що по співпадінню є і найпліднішим автором сайту. Перші її матеріали датуються ще листопадом 2014 року, останні – груднем 2022.
До своєї появи на ПЖ, Наталія Горошкова, як вона сама і зазначає на своїй сторінці на Фейсбук,працювала головредом православного журналу “Фамілія”, що видавався Іонінським монастирем м. Києва.
І хоча за реєстром юридична особа “Фамілія” ще в 2016 році перебувала в статусі припинення діяльності, саме видання видавалось аж до початку повномасштабного вторгнення Росії.
Пані Наталія – давня прихожанка Іонінського монастиря м. Києва, де вона працювала в різних медіа, а також познайомилась з своїм помічником по веденню ПЖ – Дмитром Марченком, про якого мова піде пізніше. На початку Горошкова паралельно з ПЖ займається виданням журналу “Направо”, що за задумом мав стати революційним серед видань УПЦ. В якості авторів та гостей вона запрошувала знайомих кліриків Іонінського – прот. Григорія Крижановського чи ігум. Валеріана (Головченко). Використовуючи ПЖ, Горошкова піарила там і свій журнал.
Курував і фінансував “Направо” – все той же митр. Антоній (Паканич). Але видання виявилось не надто успішним, то ж після двох номерів воно почило у Бозі. То ж пані Наталія зосередилась на ПЖ, де регулярно працювала співбесідником свого начальства.
Соцмережі головреда ПЖ – відносно інформативні. Останні пости, як і статті на сайті – це грудень 2022 року. До того її стрічка – це набір творів різних світових художників, васхіщєнія Чєховим (мабуть улюблений автор) або Пушкіним.
Зрідка проскакують пости про почитаніє Царської Родини або скорбота за загиблою в авіакатастрофі бєдною Єлізавєтою Глінкою, – людиною, що депортовувала українських дітей з окупованого Донбасу, за 8 років до офіційної російської влади.
Як бачимо, головред ПЖ досить справно виконує свою функцію – рекламувати свого архієрея-шефа та нести українським вірянам просвіту та культуру… яку саме культуру – питання риторичне. З цієї точки, нам краще буде розглянути іншого колегу – помічника Горошкової Дмитра Марченко, який був хоча і менш плідний в публікаціях, зате є набагато цікавішим персонажем.
Дмитро Марченко, чи краще Дмітрій Марчєнко – помічник головного редактора ПЖ, – це цікава суміш нарциса, Православія, любові до живопису, парфумів та Росії звісно. “Карєнной кієвлянін”, що просто не переносить “панаєхав”. До своєї появи на ПЖ Дмітрій працює в редакції порталу “Православіє в Україні”, де в буремний 2014 рік пише статті, чому він не йде на Майдан.
Дмітрій, звісно, описує все так, ніби він виключно з своєї християнської аполітичності не хоче приймати участь в протестах. Втім, причина банальніша, він ненавидть Майдан всіма фібрами душі. Це один з його найбільших тригерів.
Далі, вже весною 2014 Дмітрій вперше виступає відкрито проти “націоналістів від церкви”, яких відкрито не називає, але за обтічними формулюваннями явно зрозуміло, що він пише про своє начальство – тодішнє проукраїнське крило в УПЦ, котре в 2018 доєднається до ПЦУ.
Після обрання Предстоятелем УПЦ митр. Онуфрія, котрий з подачі Паканича ліквідовує всі тодішні просвітницькі проєкти УПЦ, Марченко опиняється в ПЖ разом з Горошковою, яку добре знає, адже вони – давні прихожани Іонінського монастиря. Так з листопада 2014 і донині Дмітрій Марченко постійний автор ПЖ, хоча слід відзначити, що останнім часом його статті виключно про іконографію. Аналітики, яку він писав до повномасштабного вторгнення Росії вже немає.
І дуже шкода, що аналітика та інтерв’ю від Дмітрія кудись пропали… В 2014 він мав дуже “гарну” розмову з Горлівським митр. Митрофаном, де явно підтримував наратив про “гражданскую вайну” та не суперечив Митрофану щодо того, що Церква не має допомагати ЗСУ.
До речі, цікаво митр. Митрофан описує, що ж таке ж УПЦ.
Аналітика Дмітрія написана звісно у дусі “загальної лінії партії”, де він розписує і події Критського собору 2016 року, або аналізує питання Томосу від Вселенського патріарха.
Інколи як автор Дмітрій писав і на цікаві суспільні теми, типу Євробачення, де він опитував майбутнього колаборанта-втікача з Запоріжжя прот. Олександра Овчаренка, чи допустимості публічного вигодовування дітей грудьми. Тут вже Дмітрій сам виступає проти “яжемамскіх” бажань.
Час від часу, наш герой просто займається критикою своїх колишніх “проукраїнських” колег типу о. Георгія Коваленко чи митр. Олександра (Драбинко). Деякі з цих характеристик публікує вже на порталі СПЖ.
Зараз таких статей від Дмітрія вже і не знайти на ПЖ, тільки іконографія та мистецство. Але це і не дивно. Дмітрій просто елементарно боїться, та не висовується, щоб відкрито не виголошувати свої українофобські та русміріські погляди. Нині його сторінка на Фейсбук відкрита тільки для друзів, але все одно вона повна лише фотками прогулянок з собакою чи природи. А ще півтора роки тому все було далеко не так. Дмітрій “жог глаголом” на всі можливі та неможливі теми. Для Вас, шановні читачі, ми відібрали найзашкварнішу підбірку.
Як Ви вже пам’ятаєте, Дмітрій ненавидить Майдан і все дотичне до Революції Гідності. Натомість, як монархіст і кієвлянін, Марченко любить все імперське та російське.
Навіть у своїх антивакцинаторських випадах в період пандемії Ковіду Дмитро орієнтується тільки на русскіх врачєй.
Громадські активісти та проукраїнський громадський рух дуже ненависний відомому православному аналітику.
На противагу, він пропонує дуже специфічне богословіє, з низьким ступенем толерантності до інакших.
Звісно, як багато проросійскиї елементів в нашому суспільстві серед вірян УПЦ, Дмітрій покладав всі надії на прихід до влади президента Володимира Зеленського. Але він дуже швидко розчарувався і почав розповідати свою улюблені російські казки про “внєшнєє управлєніє”, “Нацизм” і “нєсамостоятєльность Украіни”.
Особливо дуже болісно Дмітрій Марченко сприйняв новину про заборону трьох каналів зрадника України Віктора Медведчука: 112, ZIK та NewsOne.
На побутовому рівні Дмітрія надто непокоїло поширення української мови, прийняття закону про мову та страшне гоніння на російську.
Апофеозом ставлення Дмітрія Марченка до України та всього українського стали ювілейні торжества на честь 30-ї річниці Незалежності України. Він це святкування прокоментував у звичному для себе стилі.
Вже незадовго до повномасштабного вторгнення Дмітрій Марченко відчував щось недобре. Мабуть те, що Расєюшка не зможе захопити Україну нахрапом і зазнає фіаско під Києвом.
Після російських невдач під Києвом Дмітрія дуже захопив його еститичний ескапізм, так що він навіть припинив писати свої аналітичні статті та гострі пости в соцмережах. Він з родиною залишився в Києві, де “как карєнной кієвлянін” вирішив залізти у цисту і чекати.
Чекати Марченко готовий довго, скільки буде потрібно, а поки він буде боротись з рєжимом на побутовому рівні.
Ось так, в очікуванні, естетичній писанині та побутовій боротьбі “за русскую культуру” проходить нині в Києві життя помічника головного редактора ПЖ – Дмітрія Марченко.
Отже, підсумуємо: “Православная жизнь” – це медіасайт митр. Антонія (Паканича), котрий під прикриттям Церкви та мистецства роками просував і просуває позитивний образ свого власника та російські наративи. Як легко побачити, що головний редактор, що її помічник – це люди російської культури та мислення, що ненавидять все українське, і навпаки – все російське вважають рідним та ближчим. І ця вся медіа-машина роками вливала і вливає певні меседжі в голови своїх вірян-читачів та православного духовенства.
На цьому ми завершуємо першу частину рослідування про авторів “Православной жизни” і закликаєм всіх до максимального поширення та розголосу. Тільки небайдужа позиція громадськості допоможе очистити церковне медіа поле від російських агентів чи симпатиків.
Друга частина буде не менш цікавою, адже Наташа Горошкова дала нам декілька зачепок.
