Духовний фронт продовжує аналізувати взаємовідносини між РПЦ та УПЦ (що в єдності з МП). У попередній частині ми розглянули ставлення російської церкви до своєї дочірньої структури в Україні, яка за документами отримала так звану самостійність і незалежність та була названа УПЦ. Проте, як було зазначено раніше, за цією назвою приховувалась лише сукупність російських єпархій на території нашої країни. А вся самостійність і незалежність була доволі примарною, і не сприймалась самою рпц всерйоз.
Тепер же розглянемо як сама УПЦ (що в єдності з МП) сприймала і зараз спримає свій статус. Отож почнемо із історії, а саме від часу часто згадуваного нами Харківського собору. Відкладемо в сторону питання законності цього зібрання, а сприймемо його як відправну точку для аналізу.
Після Харківського собору, УПЦ (що в єдності з МП) обрала собі нового предстоятеля митрополита Володимира (Сабодана) і зберігала за собою обидві Лаври в Україні: Києво-Печерську і Почаївську, а також чимало святинь на півдні, сході, центрі, півночі і частково на заході України. Окрім уже наявних храмів та монастирів, представникам цієї релігійної спільноти вдалось зареєструвати і побудувати більше 10 000 тисяч храмів, що зробило їх найчисельнішою конфесією в Україні, про що вони, до слова, постійно нагадують.
Разом із тим УПЦ (що в єдності з МП) здобула доволі сильний вплив і підтримку серед світського естеблішменту, бізнесу та політичного бомонду. На все це також впливала тодішня політична ситуація в країні. У свідомості ж вірян і пересічних громадян вона формувала уявлення про себе, як єдину канонічну, тобто єдину законну і правильну Церкву, а всіх інших клеймила «безблагодатними і неканонічними розкольниками», спілкування з якими неодмінно вело до загибелі і вічних мук. «Розкол – то страшний гріх, який не змивається навіть мученицькою кров’ю» – так вчили і досі вчать затяті представники цієї релігійної спільноти.
Свій явний зв’язок із рпц вона ніколи не приховувала, аж до часу Собору у Феофанії (травень 2022), про який більш детальніше поговоримо нижче. Навпаки, цей зв’язок УПЦ (що в єдності з МП) був аргументом її канонічності. Це єднання із рпц, за словами служителів УПЦ (що в єдності з МП), означало:
– історичну спадковість;
– давало спілкування з усіма Помісними Церквами, адже саме через рпц УПЦ (що в єдності з МП) була сполучена з усім православним світом;
– давало так звану канонічність, що було своєрідним індикатором правильності.
Тому, зважаючи на зазначені аспекти, представники цієї релігійної спільноти не соромились цього зв’язку, який, за їх словами, був лише в молитовному єднанні із рпц. Більше того, в окремих єпархіях навіть хизувались цим і всіляко його захищали, а подекуди навіть надавали йому догматично-містичного значення, як на кшталт порівняння «триєдіной русі і Пресвятої Трійці».
Відстоювання і збереження цього «молитовного зв’язку» для окремих представників УПЦ (що в єдності з МП) було справою честі чи навіть справою всього життя. Особливо це проявлялось у колах єпископату, який увійшов до цієї церкви після Харківського собору. Така любов окремих єпископів зі «старої гвардії» зберігається і дотепер. Вона обумовлена здебільшого їх навчанням і духовним зростанням у богословських закладах і монастирях росії.
Саме там вони формувались як священнослужителі і там же набрались цієї любові до чужої, але «рідної» їм землі. Там пройшли їх молоді роки, під час яких людям і вбивали в голову російські наративи. Таким чином маємо фактичне «церковне яничарство» у рядах єпископату УПЦ (що в єдності з МП).
Українське суспільство, у своїй більшості, не надавало цим питанням якогось особливого значення, адже відносило їх до ряду суто внутрішніх церковних питань, до кінця не усвідомлюючи реальну небезпеку для держави. Та і для зовнішнього погляду, їх примарна самостійність і незалежність в самій Україні виглядали більш-менш правдоподібно. Адже від часу Харківського Собору і включно до 2009 року, коли московським патріархом було обрано Кирила Гундяєва, очільник рпц не наважувався приїжджати до України, побоючись за власну безпеку.
У цілому керівництво рпц влаштовував тодішній стан своєї структури в Україні. Головне для них було те, що сама УПЦ (що в єдності з МП) лишається у їх підпорядкуванні і автокефалію вже не просить. Тому сюди і не приїжджав сам московський патріарх, щоб своєю присутністю не здійняти бурю.
Такі дуже рідкі вояжі чужого предстоятеля, які можна перелічити на пальцях однієї руки, позитивно вплинули на авторитет тодішнього очільника УПЦ (що в єдності з МП) митрополита Володимира Сабодана. Його постать змогла об’єднати різномислячих представників цієї юрисдикції, які з однієї сторони прагнули до все більшого єднання з рпц, а з іншої – задовольнялись наявним статусом.
Трохи згодом з’явилось нове покоління, яке сформувалось в так зване «проукраїнське крило». Воно було вже не так агресивно і негативно налаштовано стосовно автокефалії своєї Церкви, і було готове до діалогу з усіма іншими православними юрисдикціями України. На жаль, але це крило виявилось доволі слабким у майбутньому, і їм забракло сміливості об’єднатись в Помісній Українській Церкві.
Загалом у час митрополита Володимира ситуація була контрольована, і вектор розвитку самої УПЦ (що в єдності з МП) направлявся в українську сторону, не зважаючи на сили, які намагались звести його в сторону північного сусіда. У той же час так звана самостійність і незалежність хоч трішки, але почала реалізовуватись.
Яскравим прикладом цього було святкування 1020-річчя Хрещення Руси-України, коли сама УПЦ (що в єдності з МП) набувала рис власної суб’єктності, що доволі сильно схвилювало керівництво рпц.
Гостинність і прийом Вселенського Патріарха та представників Помісних Церков, а також організація святкування засвідчили, що сама УПЦ (що в єдності з МП) дозріла для повної незалежності. Проте зашкодило цьому все те ж керівництво рпц, яке не збиралось відпускати у вільне плавання свою «доньку». Тому очільник рпц Алексій ІІ Рідігер особисто приїхав до Києва, щоб нагадати хто є хто. Згодом саме цей приїзд називали однією із причин смерті самого російського патріарха.
Його ж наступник, нинішній патріарх Кирило Гундяєв, навпаки став частим гостем в Україні. Починаючи від 2009 року і аж до 2014 до подій Революції гідності, він по декілька разів на рік приїздив до України і відвідував різні єпархії і міста, тим самим вказуючи, хто в домі господар. Ці візити стали потихеньку розхитувати ситуацію із середини, і вказувати на примарність «самостійності і незалежності». Адже в деяких випадках сам Кирило Гундяєв діяв без згоди митрополита Володимира Сабодана. Згодом єпархії УПЦ (що в єдності з МП) у московських синодальних журналах стали згадуватись як рядові єпархії російської церкви.
Такі дії вкотре свідчили про зневажливе ставлення рпц до своєї частини в Україні. Їх підґрунтям була політична ситуація в Україні, яка схилялась в бік москви. В сукупності це все підсилювало стару гвардію в єпископаті, яка «трєхнув старіной» все більше скеровувала церковний штурвал на північ. Ностальгуючи за молодістю, ця частина єрархів все більше втягувала всю структуру в пазурі «руського міра».
Підсилювала це і хвороба предстоятеля, яка прогресуючи, повністю позбавила його можливості керувати церквою. Як наслідок, до влади прийшов у якості місцеблюстиля, а згодом і предстоятеля представник уже згаданої «старої гвардії» митрополит Онуфрій Березовський, який фактично поховав усі проукраїнські тенденції і повністю скерував УПЦ (що в єдності з МП) в сторону москви, хоча старався це робити доволі приховано.
Він міг би зробити це і не приховано, якби не політична ситуація в країні, яка різко змінилась. По-правді каденція митрополита Онуфрія випала на найгірший період. Бо, якщо раніше можна було відкрито виявляти свою любов до всього російського, то тепер йому та його колегам доводилось маневрувати і ходити як по канату, щоб не втратити зв’язок з рпц і не стикнутись з неприємностями в самому українському суспільстві.
Доволі майстерно, хоча і лукаво, це виходило робити навіть під час Революції Гідності і війни на Донбасі. Утім зовнішня картина все більше заводила УПЦ (що в єдності з МП) у глухий кут, адже тепер суспільство прозріло і стало більше цікавитись питанням так званої самостійності і незалежності, яка була лише примарною.
Усвідомлюючи наслідки, керівництво УПЦ (що в єдності з МП) стало шукати можливості для нових маневрів, аби по новому замилити очі простим українцям і, перш за все, своїм вірянам. Для цього у 2017 році на архієрейському соборі рпц митрополит Онуфрій виступив з проханням виокремити УПЦ (що в єдності з МП) в окремий розділ статуту рпц, де вказувалось, що керівний центр цієї релігійної організації знаходиться в Києві, а не в москві.
Це прохання було схвалене і УПЦ (що в єдності з МП) отримала аж цілий окремий розділ в статуті рпц. Придворна преса подавала це як якесь величезне досягнення на шляху до ще більшої самостійності. Насправді ж все це, і прохання і окремий розділ, було черговим окозамилюванням, яке допомогло б Онуфрію з його структурою обійти закон про перейменування, створити чергову фікцію, маскуючи приналежність до рпц, церкви країни-агресора.
Проте, це не врятувало ані Онуфрія, ані його прибічників. Суспільство дедалі більше прозрівало, усвідомлювало глибину церковного питання, а тому все більше зростав запит на Помісну Церкву. УПЦ (що в єдності з МП) намагалось цього не помічати. Вони були впевненими у своїй правоті і в скорому реванші проросійських сил в Україні, які б знову забезпечили їм спокійні умови існування.
Будучи переконаними в цьому, вони свідомо проігнорували увесь об’єднавчий процес українського православ’я. Замість того, щоб взяти в ньому активну участь і засвідчити справді свою самостійність і незалежність, вони явили всьому світу і, перш за все, всім українцям свою відданість рпц. Адже усі рішення синоду і архієрейського собору УПЦ (що в єдності з МП) фактично слово в слово дублювали рішення рпц. Такий дубляж вкотре засвідчував примарність самостійності, але все більше вказував на покірність москві.
Ця покірність і далі б продовжувалася, якби не повномасштабне російське вторгнення. Воно знову змусило УПЦ (що в єдності з МП) шукати маневри, аби з одного боку лишитись у підпорядкуванні рпц, а з іншого знову замилити очі українцям. Очевидно для всіх, що зробити ще один розділ в статуті рпц, або написати там якийсь ще один пункт про надзвичайну незалежність було б не те що замало, а просто абсурдно.
Тому довелось іти на крайній і небажаний крок – провести Собор в Феофанії.
Цього зібрання чекали усі, а найперше довірливі віряни, які під постійними ракетними ударами, вже не хотіли єднатись із москвою. Вони вже не хотіли навіть чути ім’я Гундяєва на богослужіннях, після його благословення російських вбивць. Водночас, цей Собор мав покласти край усіляким проявам колабораціонізму, і врешті-решт дати чіткі і однозначні відповіді на наболілі запитання. Найголовніше ж завдання Собору – розірвати усі зв’язки із рпц.
Весь цей період підготовки до собору, який спочатку ініціювався як проста нарада єрархів, духовенства і мирян супроводжувався неабяким інтересом, а його очікування можна було порівняти із очікуванням перед виходом на екрани якогось голлівудського блокбастеру.
Всі оглядачі і віряни, затамувавши подих, слідкували за подіями в Феофанії і повідомленнями, що відображали ці події на офіційному сайті. На ньому спочатку повідомили про вимогу зібрання скликати Синод, потім архієрейський собор, і нарешті сам Помісний Собор. Всі ці події і дійсно розгортались як в блокбастері. І всі лише чекали на розв’язку.
Першими з’явились коментарі рядових учасників, зокрема, священиків, які оголосили, що Собор, в доволі напруженій обстановці, прийняв доленосні рішення про повну незалежність УПЦ, і все це відобразив у своєму статуті. Лишалось дочекатись офіційних документів, які б мали викликати шквал оплесків.
Натомість ці документи не дали ніяких об’єктивних відповідей, а породили лише купу нових запитань. Адже:
– автокефалію не проголосили;
– Гундяєва, який благословляє вбивства своїх же вірян не засудили, але лише висловили йому «незгоду»;
– у відносинах із ПЦУ задекларували те саме, що і говорили раніше;
– а дозвіл єпархій на самовизначення розв’язав руки москві для анексії українських єпархій.
Найбільшим досягненням було нібито припинення поминання московського патріарха Кирила та варіння мира. Проте ж обрана форма поминання лише вказувала на уже існуючу в інших Помісних Церквах і скоріше за все була прийнята для чергового окозамилювання. Практика ж мироваріння і так існувала в Києві аж до часів приєднання рпц. Тому фактично цей крок вказував на складність отримання мира із москви, а не на розширення самостійності.
Все це вказувало на те, що на Соборі шукали можливість знайти перехідний варіант, аби перечекати час війни. Вже зараз, через рік після Собору, можна сказати, що сам Собор був «пустишкою», а відносини УПЦ (що в єдності з МП) та рпц набрали нової прихованої форми, але так суттєво і не змінились.
До яких наслідків це може призвести і якими в майбутньому можуть бути відносини між рпц і УПЦ (що в єдності з МП) спробуємо спрогнозувати в наступній заключній частині нашого аналізу.
