21 травня у шосту Неділю після Великодня у Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні – Андріївському храмі – екзарх Вселенського патріарха єпископ Команський Михаїл звершив Божественну Літургію у співслужінні священника Андрія Палцана.
Під час богослужіння були піднесені заупокійні прохання до Бога за полеглих воїнів ЗСУ та мирних жителів, вбитих загарбниками, йдеться на сторінці Ставропігії в соцмережах.
Єпископ Михаїл Команський закликав вірян уникати страху перед людською думкою. Про це йшлось у його проповіді.
“Дорогі друзі, сьогодні ми чули приклад з Євангелія, коли страх Божий виганяє страх перед людьми. З іншого боку, фарисеї жили в атмосфері постійного жаху: “Що подумають, що скажуть?”. Цей страх не дозволяє людині змінюватися і тримає її в путах”, – сказав єпископ.
Екзарх Вселенського Патріарха в Україні закликав мати цей приклад з Євангелія і намагатись, щоб страх Божий, благий, спасенний, завжди був у нашому серці на першому місці.
“І не важливо, що про нас, як про християн скажуть люди, не важливо, що вони подумають, якщо ми виконуємо заповіді Божі, Господь з нами. Несімо ось цей мир душевний, який з’являється від спілкування з Богом. І уникаймо отого простого страху людського, яким були заповнені фарисеї”, – підсумував архієрей.
Повний текст проповіді нижче.
“Дорогі друзі, щойно ми з вами чули оповідь Євангельську про одне з багатьох чудес христових, Господь відкрив очі сліпонародженому. Тобто людина народилась неспроможною бачити. Все життя вона жила в такому стані, не могла працювати, допомогати батькам. Єдине, що могла вона зробити – це сидіти, жебракувати і просити милостиню, адже, дійсно, тут нічого не вдієш.
І стається чудо. Господь, для того, щоб явити славу Божу, відкриває очі цьому чоловіку. Відкриває в особливий спосіб, не так просто, як Він зазвичай робив. Сказав слово і сталось чудо. Але, плюнув на землю, зробив суміш із слини і землі і помазав цьому чоловіку очі. Що по Старозавітному юдейському закону вважалось порушенням суботи, адже Ісус “зробив” роботу, а працювати не можна було.
І ось на явне чудо Боже – дивна реакція людей. Замість того, щоб прославити Бога, замість того, щоб радіти, замість того, щоб доступитись до Господа Ісуса і почати з Ним розмовляти, щоб повірити та навчитися, фарисеї починають свою звичну роботу – розбиратись. Хто Він, що Він, чому Він порушив суботу, чи Він грішний, чи не грішний…Тобто все, аби виконати оті правила, які самі були ж написані людьми. Навіть не самі правила, а тлумачення цих правил, бо Закон старозавітній даний Богом Мойсею, а толкування до нього, як їх розуміли фарисеї, придумали пізніше.
Відбувається чудо і не одне і повторюється та сама історія. Пам’ятаймо, що одного разу іудеї прийшли до Ісуса і кажуть: “Учителю покажи нам знамення з неба”. Скільки ж іще знамень їм треба? Скільки іще чудес їм треба показати, щоб вони упевнились, що це Син Божий.
Коли фарисеї почали довідуватися, чи то той самий чоловік, чи просто схожий на нього, він сам каже: “Це я. Я не бачив все своє життя і ось я стою перед вами зрячим”. Вони не вірять. Вони шукають все, для того, щоб тільки самим собі втекти від правди. Істина, яка відкривається через Бога. Що до них прийшов Месія, Спаситель. а вони самі від Нього ховаються.
Уявімо в якій ситуації і оточенні жили всі ці люди. Навіть батьки сліпонародженого боялись іудеїв. Безперестанна атмосфера страху. Ці люди жили в постійному страху та депресії.. Вони просто боялись щось сказати – те, що не згідне було з панівною думкою тих фарисеїв.
Батьки навіть не побажали визнати, що то їхня дитина, яка була від народження сліпою, “а як прозріла не знаємо, самі спитайте, він вже дорослий”. Як написано в Євангелії – це сказали батьки його, тому що боялись юдеїв. “Щасливе” життя, в якому завжди треба боятись?
Але Господь не починає вчити тих фарисеїв. Господь робить те, для чого прийшов. Сповіщає Євангеліє, спасає людей, веде за собою, зцілює. І ті фарисеї замість того, щоб надоумитися, замість того, щоб почати розмовляти з Ним, в здоровому сенсі, вони ховаються, тікають, щоб тільки не порушувати свій звичний порядок.
Скоріше за все ще прояв незрілості і закомплексованісті – уникання здорового до діалогу. Здорова людина, завжди намагається комунікувати, навіт , якщо є опонент з яким вона не згідна. Вона ведучи з ним здоровий діалог, або переконується в своїй правоті, або в правоті свого опонента, поважаючи його, беручи до уваги всі його аргументи.
Тут що ми бачимо? Просто страх такого діалогу. І не дарма, що цей страх, цю боязнь, вони розповсюджували навколо себе. Знову ж таки повторюсь, боялись всі, щоб тільки не відлучили від синагоги. Це на кшталт: “А що люди скажуть?!”. Навіть перед обличчям Божим, в присутності Бога, в них все одно є острах, а що скажуть люди. І ось цей чоловік, який був сліпий від народження і прозрів своїм таким моментальним увіруванням, стоянням і впевненням, що це Син Божий, посоромлює їх.
Уявімо шок людини, яка ніколи не бачила оточуючого світу і тут вона прозріла. Вона бачить все. Ті поняття які в неї були в голові лише на словах, вона починає бачити й усвідомлювати, що то все існує і як це виглядає. Будинки, людей, дерева. Все абсолютно. Для неї відкривається абсолютно новий світ. І цей новий світ відкривається для нього, саме з присутності Хреста – Сина Божого. І в нього немає остраху, як в його батьків, перед юдеями, бо коли його кличуть і один раз, і другий, він вже глузує з фарисеїв, сміється. Каже: “Я ж вам казав. Чого ви перепитуєте те ж саме? Чи ви не почули, чи ви хочете стати Його учнями? Чого ви так деталізовано і безпідставно цього домагаєтесь?”
І за таку його впевненість і віру в Сина Божого, Господь дарує йому другий подарунок. Він прямо каже йому, що він є Син Божий. Здається, всьому Євангелії, тільки двом особам Господь прямо сказав, що він Месія – Син Божий. Це – жінці самарянці, Євангеліє про яку ми з вами читали минулої неділі. Тільки за їхню щиру віру, Господь відкривається, Господь стоїть біля них, допомагає і підтримує.
І сьогоднішнє Євангеліє, можна сказати, нам з вами, як напоумлення про те, що у спілкуванні з Богом не повинно бути жаху. Страх Божий – це одне. Це Боязнь порушити заповіді і, так би мовити, якщо брати по людському, в спілкуванні з Богом все ж таки повинна перемагати любов, як до Батька. Боязнь не просто щось порушити, а образити, засмутити. Ніколи ми не засмутимо людину, яку любимо. Ми бережемо її почуття, піклуємось про неї. Намагаємось зробити все якнайкраще, щоб вона відчувала тільки радість і втіху від спілкування з нами, тішилася нами. Коли ми говоримо про страх Божий, то це саме про такий страх. Страх невберегти близького, рідного, щоб тільки не зашкодити. І цей страх є спасенний, натхненний, для того, щоб виправляти своє життя. Натомість не повинно в спілкуванні з Богом бути жаху. Мовляв, ми стоїмо перед кимось грізним і невимовним, який тільки бажає, щоб нам заподіяти шкоду чи зло, чи помститись за щось.
Ось про ці два види страху ми з вами читаємо в Євангелії. З одного боку страх Божий, з іншого страх людський. З одного боку страх Божий виганяє страх перед людьми і з другого боку бачимо фарисеїв, які живуть в тій атмосфері постійного страху, мовляв “Що подумають, що скажуть і не важливо, що каже Бог, головне, щоб люди казали про нас добре, аби все було так, як ми звикли”. І оцей жах, страх людський, не дозволяє людині мінятись, тримає її ніби в путах, не звільняє її.
Отож, сьогодні, маючи цей приклад Євангельський, дорогі друзі, постараймось, щоб страх Божий, благий, спасенний, завжди був у нашому серці на першому місці. І не важливо, що про нас, як про християн скажуть люди, не важливо, що вони подумають, не важливо, що вони напишуть, як вони до нас ставитимуться, якщо ми виконуємо заповіді Божі, Господь з нами – головне є те, що скаже Він. Несімо ось цей мир душевний, який з’являється від спілкування з Богом. І уникаймо отого простого страху людського, яким було наповнене життя фарисеїв і який вони розповсюджували на оточуючих. Амінь”.
