Як молодий хлопець, який ніколи не ходив до церкви, вирішив стати священником? Чим священник подібний до літака? Та який виклик сьогодні стоїть перед українською церквою? Про це та інше журналісти Духовної Величі Львова поспілкувались із отцем Михайлом Сиваком, проректором Львівської православної богословської академії та ключарем Свято-Покровського кафедрального собору Львівсько-Сокальської єпархії Православної церкви України.
Отче Михайле, де ви народились?
Народився я в місті Золочів, Львівської області. Тому, скажімо так, я кість від костей і тіло від тіла цієї Галицької землі. Мої батьки також народились тут, батько – в Золочеві, мама – в районі. Один мій дідусь з Перемишлянщини, бабуся з Тернопільщини, інші бабуся і дідусь – із Черкащини.
А коли ви народились?
У рік Чорнобильської катастрофи, в 1986-му, щоправда вже після неї – у вересні. Мені 36 років.
Не кожна людина стає священником. Ви, напевне, ходили в храм із дитинства?
Моя історія дуже цікава. Справа в тому, що я не ходив у храм. Я не був воцерковленою дитиною. І життя духовне та церковне було для мене дуже далеке. Хоча моя сім’я вірила в Бога, молилася, але через те, що дідусь і бабуся обіймали певні посади, вони не могли публічно демонструвати свою віру. Відповідно, досвіду церковного життя я в дитинстві не мав, хоча бачив, як батьки моляться, як дідусь й бабуся моляться, і розумів, що є щось вище, що є Бог. Для мене це була реальність делікатна і свята, але водночас далека. Тому про священство я ніколи в школі не думав.
А про що думали? Якою уявляли свою майбутню професію?
Я все своє свідоме шкільне життя хотів бути вчителем історії. В цьому для мене прикладом був мій батько, він вчитель історії, практикує виклади в школі до цього часу. Це мене дуже надихало. Мені подобалося пізнавати життя людей у стародавньому світі. Тому я планував поступати на історичний факультет Львівського університету і готувався до цього. Оце й була моя шкільна мрія – викладати у школі. Щоправда, в дев’ятому класі в мене промайнула думка про навчання в консерваторії, тому що я навчався в музичній школі у класі фортепіано, і в мене було захоплення складати власну музику.
То які шляхи привели вас до церкви?
Мій товариш, який зараз є священником, з яким ми в школі вчилися, почав співати в церковному хорі. Мені це заімпонувало, але куди піти співати – поняття не мав, храмів було багато. В результаті я пішов у ту церкву, куди ходив він, тільки співали ми в різних хорах. До того часу мій єдиний церковний досвід з дитинства – це традиція освячення паски напередодні Великодня. Ми з кошичком приходили на подвір’я храму, освячували паску і йшли додому, в храм навіть не заходили. Я пригадую, що завжди стояв на цьому подвір’ї, двері були в храм відкриті і я відчував якусь таємничість.
У вас були вдома ікони?
Так, були. Є цікавий спогад з дитинства – мати сказала, що ось ми маємо ікони, вони освячені, і їх рухати не можна. Я ставився до цього з великим трепетом і благоговінням, бо освячені ікони – це було для мене щось надзвичайне. Це й був весь мій церковний досвід. Я поняття не мав, що таке церква, що таке християнство. Але коли під кінець 10-го класу я почав співати в церковному хорі, це мені дуже сподобалось.
Вирішив стати священником після того, як подивився серіал
Як ви розпізнали в собі покликання до священства?
У той самий час по телебаченню почали показувати серіал, який називається «Закон». Суть була така, що є священник – головний герой серіалу – і суддя. Вони між собою потоваришували, один як представник закону Божого, а інший – державного. Священника було показано як морального і ревного. І ось, з однієї сторони спів в хорі, з іншої сторони – серіал, плюс пізній підлітковий вік, коли виникають в людини різні питання – все це призвело до того, що я вирішую поступати в духовну семінарію. При цьому я не розумів, куди я йду. Не володіючи відповідними знаннями, я просто відчув поклик серця.
Як зреагували на це ваші знайомі та рідні?
Вчився я дуже добре, закінчив школу із золотою медаллю, тож мав можливість поступати в будь-які заклади. І коли обрав духовний заклад, для багатьох моїх друзів та знайомих це був певний шок. Але треба віддати належне батькам, дідусю й бабусі, що вони мене підтримали. І навіть дуже похвально до цього поставилися. Таким чином я став студентом Київської духовної православної семінарії.
Одразу два питання: чому православної і чому київської?
Православної – тому що в Золочеві я ходив у православний храм. Мій перший духовний досвід зустрічі з Богом відбувся саме там, у храмі Воскресіння Господнього. Не можу також не згадати постаті священника – Золочівського благочинного, отця Володимира Легкого. Його приклад, відданість служінню, гарне звершення богослужіння також вплинули на мене. А чому Київ? Бо, як людина невоцерковлена, я не дуже й знав, де які духовні заклади знаходяться. А те, що є Київська семінарія я знав. Туди й поступив.
Ви звернулись до місцевого священника чи відразу поїхали туди?
Разом з батьком я прийшов до священника, батько сказав, що син хоче поступити в Київську духовну академію. Можливо це було несподівано для священника, але він також мене підтримав. Після того я здав документи, мене зарахували абітурієнтом, дали перелік іспитів і я почав вже літом готуватися до них.
«В мене був голод віри»
Ваш життєвий шлях також нагадує чимось серіал. Невоцерковлена людина поступає навчатись в семінарію, входить у новий для себе світ. Якими були ваші враження?
Це справді був новий для мене світ. Богословські предмети, нові традиції, церковне середовище, навіть поділ духовенства на єпископів, священників і дияконів – все це було для мене відкриттям. І саме тому в мене виникла велика жага пізнати цей світ. Я на заняттях не давав викладачам спокою різними запитаннями, «тероризував» їх. У мене були підліткові запити про сенс людського життя, про життя після смерті. І я шукав на них відповіді, знайомився з християнською позицією, «запоєм» читав Священне Писання, творіння Святих Отців та інші книги, які були в бібліотеці академії. І я знаходив відповіді.
Відповіді вас задовольняли? Не виникало внутрішнього конфлікту чи якоїсь кризи віри?
Ні, в мене кризи віри не було, в мене був голод віри. І цей голод я в семінарії втамовував. Я вийшов зі середовища не церковного, і в мене пізнання всіх тих істин почалося з чистого аркуша у раціонально-науковому підході. Я поки не докопувався до глибини – не заспокоювався. І ось коли ця усестороння обґрунтованість знаходилась, тоді я заспокоювався і мені від того ставало легко.
Що вам найважче давалось в процесі формування?
Як би це банально не звучало, але найважчим для мене було те, що я був далеко від дому. Коли ти жив у тепличних умовах, з батьками – і раптово починаєш самостійне життя далеко від дому, то звикнути до цього важко. А все інше, навчання – давалось легко і приносило задоволення.
Коли людина хоче кимось стати, то має в собі певний образ цього. Яким священником ви себе бачили?
Я не мав досвіду знайомства з великою кількістю священників. А ті, кого я вже знав в своєму місті, були люди ревні та моральні. І мені хотілося стати справжнім священником, також ревним, моральним і духовним. Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший. Для мене образ священника, як для людини, яка не мала церковного досвіду – це абсолютний ідеал, абсолютна святість. Цього я прагнув.
«Моя дружина – це дар Божий, який Бог дав мені саме тоді, коли треба було»
Ви вже священник 12 років. За цей час ви бачили священників різного рівня освіти і моральності. Водночас інколи ми чуємо обґрунтовані скандальні історії, пов’язані з представниками духовенства. Як ви це сприймаєте тепер?
Я у ставленні до цього враховую так званий людський фактор. Де б ми не були, і в якій сфері життя не перебували, ми завжди бачимо там достойних людей і не дуже достойних. Чи це сфера педагогіки, медицини, чи юриспруденція – всюди є люди більш моральні і менш моральні. Це стосується також і священства. Є священники, які поводять себе не морально і люди це бачать, а є священники, віддані своєму служінню і які жертовно звершують пастирський подвиг. Один богослов свого часу навів таку статистику: «У всі віки число недобрих священників однакове – кожен дванадцятий», він апелював до 12-ти апостолів, одним з яких був Юда Іскаріот.
Але про таких, як Юда, говорять і пишуть більше, ніж про святих священників.
Можливо, ви знаєте, що священник подібний до літака. Про літак всі говорять лише тоді, як він падає. Бо коли безліч літаків літають, на них не звертають увагу, а як один десь впаде, то про це говорить увесь світ.
Чи були у вас сумніви перед свяченнями?
Вагань не було, я вірив Промислу Божому. Коли я завершував своє навчання, вступив в аспірантуру і вже думав про подальші свої дії, познайомився з дівчиною, яку звати Юлія. Вона ходила в Свято-Михайлівський Золотоверхий храм, і з часом стала моєю дружиною. Сама вона зі Зборівського району, сусіднього зі Золочівським, але познайомились ми в Києві. Юлія навчалася на юридичному факультеті. Навіть у цьому знайомстві я побачив Промисел Божий. Моя дружина – це дар Божий, який Бог дав мені саме тоді, коли треба було. Ми одружилися і мене залишили в Києві викладати у Духовній академії.
Ви ще не були тоді священником?
Не був ще священником. Я викладав біблійну історію, догматичне богослов’я і православну педагогіку і психологію. Мені ці предмети подобались і подобався сам процес викладання. Можливо, дитяча мрія бути вчителем історії таким чином реалізувалась в моєму житті.
«Всі свої мрії я з Божою допомогою реалізовую у священстві»
А як ви опинились у Львові?
Коли я навчався, то ректором Духовної академії в Києві був владика Димитрій, і коли він був направлений у Львів, я ще залишався викладати, але внутрішні пориви повернутись на батьківщину мене не полишали. Хоч вісім років я провів у Києві, але поклик рідного дому завжди був актуальним. Якраз з благословіння владики Димитрія я у 2011 році переїжджаю у Львів і уже у Львові приймаю священничий сан та починаю служити в Свято-Покровському кафедральному соборі на Грушевського, паралельно із цим починаю викладати у Львівській православній богословській академії на Лисенка.
Ви зараз проректор ЛПБА?
Так, я вже 12 років на посаді проректора. Також викладаю предмет «Священне Писання Нового Завіту», а прицільно це Четвероєвангеліє. В першому курсі я викладаю про все, що пов’язане з життям Ісуса Христа, а в магістратурі – курси «Ісагогіка і текстологія Священного Писання» та біблійну антропологію.
А в кафедральному соборі яка ваша посада?
Ключар. Щоб було зрозуміліше – старший серед священників собору. Я став ним три роки тому – після упокоєння попереднього ключаря отця Павла Кочкодана.
Чи відчуваєте ви на цьому етапі вашого життя, що реалізували себе як священник, як викладач?
Я відчуваю це абсолютно. За дванадцять років священства я ніколи не засумнівався у правильності свого вибору. Всі свої мрії я з Божою допомогою реалізовую у священстві, в пастирському служінні та в здійсненні різних проєктів, які дають можливість проповідувати Христа.
Які це проєкти?
З благословення нашого митрополита Димитрія в нашому кафедральному соборі протягом семи років щоп’ятниці о шостій годині, після вечірнього богослужіння, відбуваються «Львівські братські студії». У захристії собору збираються люди, які цікавляться християнством – це можуть бути учні старших класів школи і люди віком до 100 років. Ми сходимось на ці студії і наші священники зі собору по черзі проводять лекції на тему церковної історії, богослів’я, Священного Писання, обговорюють актуальні питання морального характеру.
Другий проєкт – це YouTube-канал, який називається «Михайло Сивак». Там я пробую себе в різний спосіб. Останній такий проєкт – це передача «На каві», де я зустрічаюсь із цікавими співрозмовниками.
«Можу годинами грати (на фортепіано), і цим повністю знімаю напруження»
Ви згадували про свою любов до музики. Ви себе в цьому напрямку якось реалізуєте?
Музика – це окремий пласт мого життя. Я ходив в музичну школу на клас фортепіано, а до того батько мене навчив грати на гітарі. А в 1990-х роках це було дуже модно. Навчатись музиці особливо мені почало подобатись тоді, коли я почав складати власні мелодії. Тоді проявився такий вектор творчості, який загалом допомагає в будь-якій сфері. Коли людина творчо підходить до якоїсь діяльності, то ця діяльність тоді є успішною. В той час я написав ноти, і в мене то все в папці є, кілька десятків власних творів, серед них є і пісні. Коли я вже став студентом, написав ще кілька творів, але коли віддався повністю навчанню, то мій музичний порив призупинився – бо ж я шукав відповіді на глобальні питання людства. Хоча в духовному навчальному закладі велику роль приділяють співу.
Зараз в мене є фортепіано, я регулярно на ньому граю, особливо коли треба якось переключитися, зняти навантаження. Священник дуже часто перебуває в емоційному навантаженні, особливо, коли постійно працює з людськими гріхами чи бідами. Мені дуже допомагає гра на фортепіано, можу годинами грати, і це повністю знімає напруження. Моя дочка також ходить у музичну школу в клас фортепіано.
Скільки у вас дітей?
Дочка старша, їй десять років, сину – сім років. Ходять у школу, навчаються.
А хто ваші улюблені композитори?
Щодо духовних творів, то мені імпонують твори українських композиторів, таких, як Микола Дмитрович Леонтович, протоієрей Кирило Стеценко. Цікаво, що вони проявили себе при відновленні Української автокефальної православної церкви на початку XX століття. Подобаються твори Моцарта. Також твори Баха, це була високодуховна людина. З сучасних подобається музика вже спочилого Мирослава Скорика. З естрадних – твори Володимира Івасюка. Його пісні – це геніальне явище. І багато інших.
А Євробачення дивитесь?
Так. Минулі роки дивився і щиро вболівав за наших виконавців. Цього року також долучуся.
Ви пишете книги?
У мене є поки що дві книги. Одна – у вигляді брошури, а друга – повноцінна на понад 200 сторінок. Ці книги присвячені питанню шлюбу та сім’ї. Це ще одне питання, яке мене турбувало – християнський погляд на сім’ю. Всі свої курсові, дипломні роботи, і зрештою кандидатську дисертацію я писав на тему сім’ї. І відповідно опублікував книгу під назвою «Анатомія і психологія сімейного конфлікту» та брошуру «Таїнство шлюбу».
Де їх можна придбати?
Тираж закінчився, але я планую зробити перевидання. Я прийшов до висновку, що Церква і християнство настільки фундаментально подають принципи побудови сім’ї та шлюбних відносин, що якби люди дотримувались євангельських порад, то в нашому суспільстві не було б розлучень. Вчення апостола Павла про шлюб – це взагалі універсальний порадник в кожній життєвій ситуації.
Апостол Павло писав майже 2000 років тому, тепер зовсім інша культура, сприйняття стосунків у суспільстві. Невже ті поради актуальні й сьогодні?
У тому і суть, що час тече, культура, побут змінюються, але людина за своєю суттю залишається незмінна. Апостол Павло дає поради та настанови, які торкаються незмінного в людині. Тому вони актуальні у всі часи.
Священник – це професія?
Я вважаю, що священство – це служіння. Коли мене запитують, де я працюю, то завжди кажу так: «Я працюю у Львівській православній богословській академії, а моє служіння як священника відбувається у Свято-Покровському Кафедральному соборі».
«Я читав особові архівні справи священників і був шокований»
Значна частина вашого служіння припала на неспокійні роки в Україні, ледь не кожного року перед Церквою повстають нові виклики, чого лише варті карантинні обмеження та війна. Це не вибиває вас із колії?
Якщо ми подивимось на історію Церкви, то побачимо, що священники звершували своє служіння в різних умовах. Перші віки християнства – це гоніння Римської імперії, в інші часи лукавий боровся із Церквою через різноманітні єресі, а в XX столітті ми бачимо час гонінь зі сторони безбожної комуністичної влади. Пізніше переслідування трохи вщухли, але священники звершували своє служіння під ковпаком спецслужб. Я читав особові архівні справи священників того періоду і був шокований, які поневіряння вони проходили.
Ви говорите зараз про православних священників?
Я читав справи православних священників, але гоніння були й проти греко-католиків і римо-католиків…
Але в суспільстві формується стійка думка, що православне духовенство не так уже й переслідували в СРСР, бо воно співпрацювало з КДБ.
Візьмемо початок радянської влади після 1918 року, 1920-ті, 1930-ті роки. Фактично вся Українська автокефальна православна Церква була знищена; хто зміг виїхати за кордон, той врятувався. Під кінець 1930-х наступив пік гонінь, тоді відбувались масові розстріли православного духовенства. Хто вижив, той був засланий у Сибір. Тому порівнювати масштаби гонінь на Церкву – яку конфесію більше вони торкнулися – це дуже суб’єктивний підхід.
У Радянському Союзі будь-яка релігія була ворожою для комуністичної ідеології. Звичайно, коли після війни радянська влада побачила, що Церкву не здолати, і почала її використовувати в своїх цілях, то православні священики опинились у заручниках обставин. З однієї сторони вони розуміли, що треба звершувати служіння, з іншої сторони бачили, що перебувають під ковпаком держави, тому намагалися лавірувати, щоб вижити.
Звичайно, знаходимо багато випадків, коли священники йшли на активну співпрацю з державною владою, а з іншої сторони бачимо категорію священників, які не йшли на цю співпрацю і були знищенні, або ж відбували тюрми та заслання. Були й такі, які намагалися пробігти між крапельками – налагоджували діалог із державою, щоб мати можливість функціонувати як Церква. Це був дуже складний і важкий період в історії.
Який найбільший виклик стоїть перед українською Церквою в наш час?
Церква – це не лише духовенство, Церква – це всі люди. Всі, хто охрещений, хто визнає Христа, є членами Церкви. Так ось, на мою думку, найбільший зараз виклик – це безбожність, розчарування в усьому, всезагальна апатія. Священники намагаються пристосуватися до викликів часу, давати адекватну відповідь. Ми пристосовувались в час карантину – вносили певні зміни в процес богослужіння, причастя та сповіді. А тепер маємо час війни. Усі ці внутрішні тривоги та всезагальна тривожність вплинули на те, що люди почали впадати в депресивні стани. Відповідно, це спричинило й охолодження віри.
Вісім років ви прожили в Києві, і 12 у Львові. Якщо порівняти ці два міста – яка різниця між православним Києвом і православним Львовом?
Є ментальна відмінність та різниця в традиції. Наприклад, якщо говорити про ментальну відмінність, то Київщина була під радянською владою довше, ніж Галичина. Там радянська влада познущалась над Церквою довше і більше. Тому релігійність людей у Західній Україні більш збережена. Це може прозвучати дещо смішно, а може комусь і страшно, але на Київщині люди в більшості недостатньо знають про віру, зате у нас в Галичині люди аж забагато знають, як то все має бути.
І друге – це традиція. Все-таки в Галичині є власна традиція, навіть власні наспіви, традиція молитви та богослужіння. В східній і центральній Україні більше відчувається вплив московського православ’я. Хоча з появою Православної церкви України відбувається поступова відмова від московських нашарувань.
Спілкувався Андрій ТОЛСТОЙ. Джерело: Духовна Велич Львова.
