Таїнства Сповіді та Причастя в українських храмах, на жаль, практикують дуже мало вірян. Які є шляхи вирішення цієї проблеми? Яка практика Сповіді та Причастя в Грецькій Церкві? Чи їхні традицію літургійного життя актуальні для української Церкви? Про це говорили з екзархом Вселенського патріарха в Україні єпископом Команським Михаїлом Аніщенком.
Чи можливим є використання нашою Церквою досвіду Грецької церкви? Чи можливо ми повинні сформувати або відродити власну традицію? Чи не є перейняття досвіду нападком на нашу самоідентичність?
Я б не намагався поєднувати саме деякі місцеві літургічні особливості із самоідентичністю, тому що природні властивості Церкви не залежать ні від політичних, ні від національних аспектів існування суспільства. Я би сказав, що так, вони накладають на неї певний відбиток, бо в кожній церкві є якісь свої особливості, але вони зовнішні, не торкаються її фундаментальних основ, тому що догматика, еклезіологія, вчення про таїнства і взагалі устрій літургічного життя, у Церкві незмінні і скрізь в усіх країнах, в усіх суспільствах, усіх народів вони абсолютно однакові.
Звісно практика Сповіді та Причастя в грецькій традиції дещо відрізняється від нашої. Проте важливо розуміти, що відмінність скоріше полягає у зовнішніх проявах, це навіть не залежить від країни, просто у людей багато в чому більш усвідомлений підхід до цього питання. Не знаю чому, але в нашому суспільстві, на мою думку, ставлення більш офіційне. Не в тому плані, що наші люди не віруючі, наші люди віруючі, навіть дуже віруючі та благочестиві.
Справа в тому що для греків – внутрішнє сприйняття Бога і Церкви, на мою думку, більш безпосереднє, скажімо так. Церква це – частина їхнього повсякденного життя, для більшості християнської спільноти. Не просто відвідування в свята і неділі, а саме частина повсякденного життя. Я допускаю, що в наших реаліях, через атеїстичні наслідки минулого виробився своєрідний спадок який до цього часу впливає на наше життя та накладає свій відбиток на церковність.
З великої кількості прихожан у храмі, лише кілька людей регулярно ходять до Сповіді та Причастя. Як Ви вважаєте, через що спричинена така жахлива ситуація і які у нас є шляхи вирішення?
На мою думку, це наслідки не тільки радянського минулого, а й синодального періоду. Саме звідти походить думка, що сповідь і причастя поєднані в часі. Два окремих таїнства об’єднали. Адже існувала практика, що людина повинна була принести довідку на роботу про «проходження» сповіді та причастя, а щоб не розривати це в часі, посповідавшись людина одразу і причащалася. І з часом виробилася концепція, що сповідь – це перепустка до причастя.
Відтак замість того, щоб молитися на Літургії, багато наших вірян «випадають» з молитви на Божественній Літургії, бо стоять у черзі до сповіді, або сповідаються. Це стосується тих храмів, де сповідь відбувається під час богослужіння. Проте важливо розуміти, що по самій природі Літургії кожний хто на ній присутній і молиться повинен причащатись, а інакше він має виходити з оглашенними.
Так говориться у дев’ятому апостольському правилі: «всіх вірних, що до церкви входять та слухають Писання, але на молитві та святому Причасті не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належить відлучати від церковного спілкування». Існувала навіть така традиція, що архієреї, які були на літургії, але не причащалися виходили після читання Євангелія, щоб не попасти під осудження цього правила. Отже в ідеалі всі вірні які моляться на Божественній Літургії, повинні причащатися на кожній службі, навіть кожного дня. І я вірю, що при бажанні та відповідних зусиллях, ми зможемо правильно готувати людей.
Зрозуміло, що тут є й інша небезпека, що люди почнуть легковажно ставитися до причастя Тіла і Крові Христових. Адже Євхаристія є центральним, основним таїнством, на ньому базується Церква. Без причастя, немає нічого. Ось, що головне, щоб люди не почали до цього ставитись легковажно, як до буденності, а це вже питання до духовників, як вони спілкуються з своїм прихожанам і чи пояснюють їм сенс таїнств Церкви. І зокрема, не можна не згадати про важливість виховання змалечку у християнському дусі, пояснюючи що є гріхом і чому варто приносити за нього покаяння.
Дивлячись на Грецьку Церкву, ми бачимо зовсім іншу картину. Невже ми не можемо організувати активне літургійне життя у нашій Церкві? Можливо проблема в клірі?
Не завжди, є різні громади, проте це питання потребує комплексного рішення. Тут не можна казати, що тільки один якийсь чинник винен в цьому. Знову ж таки тут повинна бути, так би мовити, співпраця – синергія духовенства і мирян. Всі повинні розуміти, що центральним в житті Церкви є Христос. Не розумний священник, не архієрей, а саме Христос. Архієреї, священики, диякони вони оточені пошаною, але це слуги Господні. Вони поставлені для того, щоб служити для Церкви. Вести людей до Царства Божого, вчити і роз’яснювати.
Владико, хто може бути духівником у Греції, якими якостями повинна бути наділена ця особа і що має виховувати у тому хто від неї залежить?
Духівником у Греції, як і скрізь, технічно, може бути будь який священник. Але, завжди є «але». Там, є неприйнятою така практика, щоб священник після хіротонії відразу був відправлений сповідати людей. Повинно пройти кілька років, поки він набереться досвіду. І тоді вже єпископ, дивлячись на особисті якості священника читає йому спеціальну молитву, саме для поставлення на те, щоб він мав право сповідати. Тобто технічно він може сповідати, звичайно, як будь який священник.
Але грецька практика робить отакий розрив у часі, після хіротонії до можливості сповідати, щоб людина духовно дозріла. Уявімо ситуацію, рукополагають людину 22-25 років. Що вона може сказати старшим людям? Він ще не має життєвого досвіду, спілкування з людьми саме як священник, можливо, навіть особистого життєвого досвіду, не кажучи вже про духовний. Що він може сказати людині 35, 45, 60, 80 років.
Хоча ще тут ми торкаємося такої проблеми, як «младостарчество». Вона дуже актуальна, тому що мусимо визнати, людина є молода, незріла і якщо священик отримав священний сан, це не означає що на нього сходить благодать і він відразу стає спеціалістом у всіх галузях життя, що він розумітиме людські проблеми і відповідно даватиме ті чи інші поради. Відповідно духовна незрілість, непідготовленість, стає чинником, який може принести багато біди, навіть покалічити людське життя. Ось тому в Греції уникають рукополагати дуже молодих священиків. І відповідно проходить багато років служіння, перш ніж людині, дозволять сповідати і це дуже корисно, на мою думку.
Так повинно бути і в нас, чи як Ви вважаєте?
Я вважаю, це було б добре, але я не можу казати, як повинно бути. Кожна Помісна Церква, живе в своїх умовах, але це було б дуже слушно і добре, це корисна практика. Для цього, знову ж таки, необхідна серйозна підготовка священнослужителів до свого служіння, до спілкування з прихожанами, молитовне особисте життя. Ось чому я вважаю, що абсолютно необхідно викладати на досить високому рівні, зокрема і психологію в духовних закладах, тому що приходять різні люди з різними питаннями, поранені люди і ти маєш усім допомогти. Це все треба вирішувати священнику, і коли вже він, з часом отримує дозвіл від єпископа на сповідь – це в сукупності матиме велику користь для його пастви і для нього в тому числі.
Також дуже принадним для наших християн, є практика Сповіді, як не обов’язкової частини перед Причастям, чи не може це на Вашу думку бути каменем спотикання та спокусою для нашого суспільства? Хіба це не буде конфліктом з укладеною традицією?
Так, це конфлікт, але конфлікт в думках це чудово, тому що це надихне людей і спонукає їх думати.
По-перше, одним з чинників, які саме викликаються конфлікт, є звичка того що багато хто хоче зняти відповідальність з самих себе. Ніхто за них не буде вирішувати, коли їм причащатися, а коли не причащатися. Священник не повинен ні за ким бігати з дрючком щоб забороняти чи дозволяти причащатися. Людина сама повинна брати на себе відповідальність, всі мають розум і совість, і зрозуміло що всі ми маємо духовно розвиватися, ми ж не малі діти – всі дорослі. Окрім випадків, коли людина отримала церковне покарання, яке передбачає неможливість причащатися.
По-друге, людина покликана подумати, сісти тверезо оцінити своє життя і вирішити. Я сьогодні можу іти до причастя, чи мені треба посповідатися? Чи я відчуваю провину перед Богом, чи совість мені дозволяє йти до чаші? Це навчання для людини брати відповідальність за своє життя, за своє духовне життя. Якщо кажеш – я не можу причащатися, я не сповідався. Тоді у мене питання – а як же ти тоді живеш, що ти не можеш причащатися? Так, це нездорова ситуація. Якщо людина не може причащатися, тоді як вона живе? Чому не посповідалася перед службою?
Зрозуміло, що ми не можемо жити безгрішно, бо в Священному Писанні сказано – немає жодної людини без гріха. Але повсякденні «побутові» гріхи (хоч вони і гріхи), не можуть стати перешкодою для Святого Причастя. Якби вони перешкоджали, тоді б правила були складені відповідно – так що причащатися тільки після сповіді. І зразу з-під єпитрахилі до причастя, а бажано відразу чашу під єпитрахиль. Ще навіть в процесі, щоб вже точно нічим не нагрішив, навіть думкою. Але правила були складені за значні, великі провини. І зрозуміло, що навіть ці правила, вони покликані отверезити людину, для того, щоб ми схаменулися, нагадати, що якщо ми чинимо неправильно, то повинні схаменутися і виправити своє життя. Це все. Тобто тут немає шаблонів, все залежить виключно від відповідальності людини.
Окрім того практика саме сповіді має також свої особливості. У грецькій традиції не практикується, дозволю собі вжити слово «конвеєрна» сповідь, коли до священника стоїть черга людей і швидко сповідається. Сповідь відбувається індивідуально, як бесіда, і з кожною людиною може тривати довільний час. При такому способі людина має змогу детально обговорити зі священником усі питання, що її турбують та отримати вичерпну духовну пораду. Практика ж «загальної» сповіді, це взагалі – нонсенс!
Яка практика Сповіді та Причастя безпосередньо тут у Вас, в Андріївській церкві?
У нас організовано так. Я дозволяю всім людям причащатися по тому факту, що вони хрещені православні християни. Якщо людина підходить і каже, що вона не сповідалася я призупинюсь і спитаю в неї – коли вона востаннє сповідалася? Чи вона взагалі знає, що зараз відбувається? Якщо людина не знає, я пораджу їй підійти до священнослужителя, з ним поспілкуватися. Якщо людина хоче причаститися, а вона сповідалася, може там тиждень тому, місяць тому, але не відчуває за собою таких великих провин – я все одно допускаю. Я раджу, мовляв, може краще підготуватися? Деякі люди кажуть, ні ми хочемо причаститися. Я відповідаю – добре, я причащу, але ви повинні усвідомити, що ви берете на себе відповідальність. Самі Ви, особисто. Не священник – він вас попередив. Питаю – можливо, варто більше уваги приділити підготовці, розмірковуванням над своїм життям?
І деякі люди кажуть, дякую, справді, я краще почекаю, залишаються після служби, бесідують з священнослужителем для того, щоб більш свідомо до цього підійти. А деякі люди навпаки, кажуть – ні, я хочу причаститися. Ну, як людина прийшла і хоче, то Христос казав що тих, хто приходить до мене, я не вижену геть. Людина вірить, наполягає, вона відчуває що в неї є це бажання, що саме зараз їй треба причаститися. Попередивши, я ще раз перепитую, якщо людина бажає, то будь ласка, я причащу, вона ж хрещена, вона ж прийшла на літургію. А решта особиста відповідальність.
Адже строгі місячні чи тижневі пости, як ми бачимо на прикладі Болгарії, не завжди приводять до більшого благочестя та активнішого літургійного життя. Також ми маємо московську традицію, яка переконує нас, що без вичитки всіх молитов, канонів прийти до Причастя неможливо, чи є така традиція у греків?
Знову ж таки те, що в нас подається в книгах правил – це ідеал. Адже, я вважаю, що найжахливіше, що ми могли придумати, це сказати що ми повинні «вичитати» молитви. Від одного терміну «вичитати» віє канцелярією. Якщо ми «повинні вичитати», то краще вже взагалі нічого не читати. Воно Богові не потрібно. Це залежить від того, наскільки людина, кожна людина, яка приступає до таїнства, усвідомлює важливість цього.
Молитви потрібні не Богу, вони потрібні для нас. І технічно, якщо ми виконаємо правила, все «вичитаємо», без щирої молитви – це просто втрата часу. Молитви написані для того, щоб ми усвідомили куди ми йдемо, до чого маємо приступити. Я вважаю, що навіть якщо люди причащаються і кожного дня, то читання кожної із цих молитов допомагає нам не ставитись легковажно до спілкування з Богом. Іноді, якщо людина часто ходить до церкви, постійно причащається, я допускаю, щоб вона не читала все правило повністю. Щоб і вона оскому не набила. Не класти занадто великий тягар, це із моєї особистої практики.
Я допускаю, скільки душа просить хай молиться, тим більше якщо вона причащається, щотижня чи можливо навіть кілька разів на тиждень, коли служиться Божественна Літургія. З тими людьми, з яким я спілкуюся, я дозволяю на їх власний розсуд, але це не можна робити загалом. Тобто це питання між духівником і його духовним чадом у кожному конкретному випадку. Шаблонів нема.
Чи можливе в нас в Україні створення практики регулярного Причастя всіх членів громади? З кого нам варто брати приклад?
Дивіться, я би не намагався це все ввести в такі жорсткі рамки в вигляді прискриптів. Тобто це не є місцева практика. Цього не потрібно вигадувати, все воно є записане у книжках. Відповідно, кожний священнослужитель бере на себе відповідальність і його прихожани беруть на себе відповідальність, наскільки вони можуть дотримуватися цього, якщо можуть то нехай дотримуються. А вже організація церковного життя в конкретній парафії залежить повністю від них. Для цього не треба писати вказівки чи правила, як це все робити.
Іоан Златоуст у своїх творах часто пише, що дарма приноситься жертва, бо причасників немає. Ніхто не причащається. Так хто ж тоді всі ці люди які прийшли на богослужіння? Виходить так, ми прийшли, стоїмо молимося. Всі тексти молитов в служебнику підносяться від церковної громади. Одна тільки молитва підноситься особисто від священнослужителя за самого себе. Все решта каже священик, від лиця громади. Всі ми разом це ота місцева Церква, яка молиться і просить Бога. І от на літургії, Господь нам дав Тіло і Кров Христову – деякі причастилися, а більшість сказали, дякуємо Господи, я не гідний, прийду наступного разу. А для чого ти тоді підносив прохання? Що ти тоді тут робив? Як ти живеш, що не можеш сьогодні причастися? Або виходив би після Євангелія, або не просив би. Бо це наче на гостині, ти просив – тобі подали, а ти подякував, не взяв і пішов. Тоді чому ти прийшов? Навіть просто логічно важко відповісти. Але це в ідеалі – реальність вносить свої корективи.
Адже в той час як греки закликають причащатися, як найчастіше, на місцях зберігається традиція причастя три – чотири рази і то лише у часі посту. На яку традицію нам, як християнам треба спиратися? Яка з них є корисніша для нашої душі? Якої традиції варто дотримуватись? Причащатися як радять московська традиція чи як греки?
Нам треба причащатися як християни. Зрозумійте, ми повертаємось до питання, що розуміння таїнств, еклезіологія – вони незмінні, незалежно від історичних обставин, ні від культурних особливостей, не від особистої освіти, вони є сталі. Але у даному випадку відповідальність кладеться на священнослужителя і особисто на християн. Наскільки вони яскраво переживають це і щиро спілкуються з Богом? Причащайтесь хоч кожен день, хто ж боронить?
Тільки ж не ставтесь легковажно, не зневажайте святиню, живіть відповідно – змінюйтесь. Це ж все пов’язано. Не так, що в неділю треба причаститися, а далі не важливо як жити, Господь простить, а мені можна робити все що я хочу. В цьому перш за все, особиста відповідальність, а не колективна. Тому я б сказав, ми повинні вчитися причащатись як християни. Хтось, раз в місяць – ну і добре що раз в місяць, а хтось раз в тиждень і це теж добре, а хтось на кожній літургії і це теж добре і правильно.
Інтерв’ю взяв Назарій Фурман.
