Великдень у Запоріжжі…
В ім’я Отця, Сина і Святого духа…
Цього року, як і минулого, солдати ділили одяг Христа, давали пити оцет і протикали ребро списом. Цього року, як і минулого, українці чекали на Воскресіння у бомбосховищах, пише Карина Кошель для Укрінформу.
Запоріжжя – місто-фортеця. Залізобетонне серце Козаччини. Освячений кров’ю і потом Дикий Степ. Воно досі живе, воно досі болить. Посоромлене і таке бажане для ворога. Його рани зашивають пінопластом, обтягують плівкою і забивають дошками.
Діти граються на тлі будівель з вибитими вікнами, перекритими фанерою, напівзруйнованих будинків, підпертих трубами, аби ті не розвалилися. Діти бояться гучних звуків і не люблять росіян. Бо ті вбили їхніх друзів. Діти приносять іграшки до мертвих будинків, до виламаних бетонних плит, до розбитих кахлів, до під’їздів, яких більше не існує. До місць ракетних ударів, де загинули їхні друзі разом з батьками. Маленькі дівчатка і хлопчики не тікають, а допомагають старшим розбирати завали. По камінчику. Діти з обличчями, посіченими уламками, добре розбираються у ракетних комплексах. Не тому, що ми мілітарна нація, а тому що знають: від деяких не втечеш. Діти знають, як працює ППО і в яких церквах є бомбосховища. За цей рік у них з’явилися перші зморшки і ПТСР. А ще ненависть.
Ніч перед Великоднем, священна ніч, була чарівною у своїй німоті. Запоріжжя молилося. Запоріжжя знало, що буде боляче… О пів на третю ночі повітря згустилося, стало важчим і, замість церковних дзвонів, розлилося повітряною тривогою. Практично разом із нею пролунав перший вибух. Я прокинулася від того, як затрусилися шибки. Одразу ж побігла до коридору. Хоча знала, що від прямого удару це не спасе. Від нього не спасе нічого. У мене тремтіли коліна і стукали зуби. Пролунало ще три вибухи. Тоді ще не було відомо, де саме. Фотографуючи зруйновані будинки, розумієш, що жодна спроба сховатися не допоможе. Росіяни обожнюють гатити по житлових кварталах. На початку повномасштабного вторгнення ми думали, що вони обстрілюватимуть заводи, якими дихає Запоріжжя просто в кожному районі міста. Але виявилося, що росіянам заводи потрібні, тож ракети їх оминають. Вони хочуть тільки крові. Страждають приватні сектори, де від будинків лишається лише могильна яма, страждають багатоповерхівки, де ракети випалюють і викручують залізобетонні каркаси квартир. Тому кожна нова ракета може бути націлена саме на твій дім.
Сирена скінчилася під ранок. Місто видихнуло.
Великдень почався з новин про розбомблену церкву в передмісті Запоріжжя. Окупанти сподівалися, що на Великодню ніч на святій месі буде багато людей.
Цілий день лунали тривоги. Але люди все одно йшли зі своїми святковими кошиками і пасочками, писанками і крашанками, власноруч вивареними у цибулинні. Запоріжжя христосувалося, причащалося, віталося, надихалося теплом та можливістю навіть у пеклі прифронтової зони побути щасливими божими дітьми. Окроплені святою водою, діти з обличчями, посіченими уламками, весело бігали по двору костьолів і церков, стукалися крашанками і молилися за Україну. Єдине прохання до Бога – перемога. Аби Він закув диявола у кайдани. Аби знову можна було ходити до школи і не боятися.
Вечір Великодня ми провели у коридорі. Гучні вибухи роздавалися вібрацією по стінах. Ми жартували між собою та молилися. Але душа всередині тремтіла від кожного гучного «бухкання». Було страшно почути несамовитий крик болю та відчаю, яким просочені затягнуті плівкою фасади будинків, розстріляних росіянами разом із їхніми мешканцями.
Тривога зачиналася ще кілька разів – і кожного разу ми зберігали тишу, аби чути ворога. Ворог не говорить: «Христос воскрес!». Ворог запускає С-300. Ворог не молиться уночі, а чистить зброю. Ворог не хоче нашої родючої землі, що напоєна нашою кров’ю, він хоче знищити нас як згадку про свободу. Йому не потрібен Бог, який не навчить як хреститися перед тим, як запускати ГРАДи. Йому не потрібен Бог, який не вчить вбивати і катувати. Ворогу взагалі не потрібен Бог, коли є іржавий карабін в руках, забитих тюремним татуюванням.
Але й українські воїни на ворожий вогонь не мовчатимуть. Бо на зло треба відповідати не «Воістину воскрес», а справедливістю. Наші герої чатували увесь час, аби простий народ міг просто сходити до церкви. Наші герої відбивали ворожі атаки і попереджали про нові. Аби їхні діти припинили умиватися від крові. Аби їхні сім’ї мали можливість сісти за святковий стіл та помолитися за своїх героїв.
В ім’я Отця, Сина і Святого духа…
Цього року, як і минулого, солдати ділили одяг Христа, давали пити оцет і протикали ребро списом. Цього року, як і минулого, українці чекали на Воскресіння у бомбосховищах.
