В інтерв’ю для української редакції Радіо Ватикану – Vatican News предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав поділився думками про те, що означає вдруге відзначати Великдень в умовах широкомасштабної війни, про душпастирське навернення, до якого спонукали ці обставини, про особливий прояв мирянського священства і про те, де черпати сили для того, щоби витривати серед цих випробувань.
Ваше Блаженство, що б Ви хотіли сказати українським вірним греко-католикам та усім українцям на Великдень, який вже вдруге відзначається в умовах війни?
Насемперед, звідси, із серця нашої Батьківщини, споглядаючи на наше Дніпро, на наш золотоверхий Київ, хочу усім сповістити, що Христос воскрес! І що Він воістину воскрес! Бо ми сьогодні, в тих драматичних часах війни, вдруге святкуючи Пасху під час війни, відчуваємо, що коли кажемо: «Христос воскрес!», то це не тільки про Нього, а це також і про нас: ми є учасниками Його воскресіння. Я пригадую, як колись в комуністичних часах мене вчили мої батьки, що всіх треба вітати привітом «Христос воскрес!», і я так мимоволі натрапив на одного комуністичного лідера. Будучи малою дитиною, ідучи по вулиці, побачив одного чоловіка і сказав йому: «Христос воскрес!». Він так зупинився і каже: «Дякую, мене вже повідомили». Оскільки ця відповідь була настільки відмінною від того, що я очікував, то вона закарбувалася мені на все життя. І особливо тепер, під час війни, ми розуміємо, що одна річ – бути повідомленим про щось, знати про Воскресіння Христове, а інша річ – мати можливість і силу Його проголосити і сказати: «Христос воістину воскрес!». Це «воістину» означає «перевірене моїм власним досвідом», це «Воістину воскрес!» – це не лише те, про що ми знаємо, а те, чим живемо. І ми бачимо, що Христос справді, воістину воскрес, тому що, незважаючи на всі змагання російського загарбника, Україна живе: не просто виживає, але живе, бореться, Україна міняється, Україна стає інакшою. І святкуючи цю Пасху, ми дійсно засвідчуємо, що Воскреслий Христос є між нами, і Він є джерелом нашої стійкості, нашої надії, джерелом надії на те, що ми залікуємо наші рани, бо Христос воскрес; надії на те, що ми відбудуємо всі знищені міста і села, які будуть ще кращими, ніж до цього, бо Христос воскрес; ми віримо і знаємо, досвідчуємо, що ми переможемо російського агресора, бо Христос воскрес!
Під час Великоднього періоду, а особливо у Великий Четвер, Церква дякує за дар священства. Ваше Блаженство, як проявили себе священики в цих важких обставинах?
Від першого моменту війни я спостерігаю, що ми – наша Церква, наше духовенство – увійшли в цікавий динамізм так званого душпастирського навернення. Ми про це колись говорили, мріяли, а тепер воно сталося. Що це означає? Священик – це не тільки той, що стоїть за іконостасом перед Божим престолом в гарних ризах, а це той, хто сходить до найбільшої глибини людського болю і страждання, стоїть поруч із нашими військовими на фронті, він є біля ліжка пораненого. Священики першими зійшли із своїм народом у бомбосховища, у київське метро, і там служили Літургії під час перших тижнів, коли Київ був майже оточений і була комендантська година, яка діяла і в суботу, і в неділю, і ніхто взагалі не міг виходити з хати. Отже, священик зійшов із свого «п’єдесталу», навіть ментального, соціального чи культурного, і став на коліна перед страждаючим українським народом, як той Христос, Який на Тайній Вечері став на коліна перед своїми апостолами і омив їм ноги, кажучи: «Я є між вами як той, хто служить». І, справді, наше духовенство відразу включилися в цей рух, нікого із священиків не потрібно було навчати цього чи переконувати, або казати, що вони мають робити – це сталося майже інстинктивно. І насправді, благословенним є український народ, що має таких священиків, через яких Сам Христос сьогодні схиляється над ранами нашого народу. Тому, дійсно, у Великий четвер, коли святкуємо установлення Тайни Священства, Тайни Євхаристії, ми маємо подякувати Господу Богові за дар Його священства для нашої Церкви, маємо подякувати нашим священикам, які сьогодні здійснюють те священство Христа, оте Його служіння для свого народу.
Ваше Блаженство, я б хотіла пригадати про численних українських волонтерів, серед яких є як віруючі, так і невіруючі. Яким чином, на Вашу думку, Церква може допомогти як одним, так і другим не вигоріти в цей виснажливий період війни?
Це доволі складне питання. Більше того, це виклик, який стоять сьогодні перед кожним з нас: перед священиками, монахами, монахинями і навіть єпископами. Як не вигоріти? Таке відчуття, що ми біжимо марафон, який не має кінця і краю, марафон, де швидкість, ритм бігу не зменшується, а навпаки, щоразу зростає. Як не зійти з дистанції? Це питання багатовимірне. Очевидно, що вигоряння, з одного боку, це певний процес, який показує, що ми є лише людьми: ми не машини, ми не ангели, і наші людські сили не є безмежними. Тому ми повинні навчитися, як правильно розподіляти ті сили. Ми повинні навчитися навіть відпочивати в умовах війни, навчитися дозволяти один одному на відпочинок, щоб відновити свої сили, а в той час стати на місце того, кому я дозволяю мати період відновлення сил. Тобто, ми мусимо навчитися бути людьми в таких нелюдських обставинах.
А з іншого боку, ми, як християни, маємо ще одне джерело, яке поповняє наші сили, поповняє нашу енергію. Цією нашою силою є молитва, причастя Святих Таїнств і щоденне слухання або читання Божого Слова. Боже Слово не тільки інформує нас про Бога, але вдихає в нас Його силу, Боже Слово є живе і діяльне. Євангеліє, як каже апостол Павло, – це сила Божа на спасіння кожному, хто вірує. І ми як віруючі маємо разом з нами джерело поповнення нашого “боєкомплекту”, і тим джерелом є Воскреслий Христос, присутній між нами. Очевидно, що ми ділимося нашою енергією, нашою силою, нашим оптимізмом також і з тими, хто, можливо, не є до кінця воцерковлений чи, можливо, не віруючий. Тому в наших спільнотах волонтерів ми не ділимо людей на християн чи нехристиян, спільнота є інклюзивною, вона включає всіх, але має свій динамізм: вона під’єднана до «динамо-машини», тобто до того «джерела струму», яким є наша християнська віра в Христа, Який є сам особисто присутній серед нас.
Дякую Вам за ці слова, бо спілкуючись в інтерв’ю з деякими волонтерами, які, можливо, не цілком воцерковлені, я також спостерігала, що ця християнська динаміка, як Ви кажете, їх надихає і наповнює…
Саме служіння – це не просто якась функція, служіння – це один із елементів священства самого Христа, а ми, усі християни, силою Хрещення, перебираємо від Нього три види місії: царську, священичу і пророчу. Священство мирян – це дуже цікава річ, це здатність «самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддати» (єктенія з візантійської літургії). І обставини війни нам просто не залишають іншого вибору як тільки самовіддана праця і служіння для свого народу. А священство мирян має своїм коренем самого Христа, це не якась імітація на відстані, а це є участь у Ньому. І тому, коли хтось включається в те жертовне служіння, той «під’єднується» до тієї сили, яка власне пульсує у тій спільноті.
Ваше Блаженство, що б Ви хотіли сказати рідним, родичам, друзям та близьким українських загиблих військових і цивільних?
Особливо тепер, коли ми святкуємо Воскресіння Христове, ми хочемо ще раз сказати: «Герої не вмирають». Каже Христос: «Хто вірує в мене, той, хоч і помре, житиме. Я – воскресіння і життя» (пор. Ів 11, 25). Наші герої, наші полеглі, вони вже до кінця звершили свою земну місію. Нам боляче, що їх немає поруч, але ми поручаємо їх в руки Того, Хто є воскресінням і життям. Тому ми надихаємося їхнім прикладом, нас ранить те, що ми повинні були з ними розлучитися в такий раптовий, драматичний спосіб. Але з іншого боку, ми маємо надію, що ми зустрінемося, що та розлука не буде вічною, бо вічним є тільки життя – життя і воскресіння. Тому в сучасних обставинах, те гасло «Христос воістину воскрес» трансформується в гасло надії, що герої не вмирають, а чекають, чекають на радісну зустріч з усіма нами.
Що би Ви хотіли сказати на завершення нашим читачам і слухачам?
Хочу побажати усім тим, хто нас чує, глибокого переживання таїнства Христового Воскресіння. Нехай ця Пасха, це свято зробить нас сильнішими, зробить нас кращими християнами, кращими людьми і відважнішими українцями, які по-християнськи будуть переживати свої болі, страждання, але з іншого боку, по-християнські матимуть силу перемагати. Всім вам кажу: разом до перемоги, бо Христос воскрес!
