З травня 2022 року цей регіон належить до “новозвільнених територій” – саме так називають росіяни українські міста, зайхоплені після початку повномасштабного вторгнення.
Не виїжджаючи ані на день молодий священник Української православної Церкви (в єдності з Московським патріархатом), продовжує нести своє служіння, повідомляє проєкт “ДіалогТут”. Зараз там то Інтернет не працює, то телефон не ловить. Тільки виїхавши до сусіднього міста, співрозмовник зміг вийти на зв’язок.
З міркувань безпеки ім’я та місцеперебування священника не вказується.
Якщо цей текст побачать тут, буде дуже погано
Я сподіваюся, це моє оповідання тут ніхто не прочитає. Ми ж тут вважаємося неблагонадійними, проукраїнськими. “Укри”, або “укропівські” попи. З нами також проводять роботу, мовляв, “що ви тут за Україну агітуєте”.
Наша Церква зараз несе таку місію… Смішно, але дослужилися до того, що ми тепер і тут вороги, і там вороги. В Україні вважають, що ми – “РПЦ в Україні”, тобто “російська Церква”, а тут, на непідконтрольній території, кажуть, що “ви не наша, ви – Українська Церква. У Росії така не може існувати”.
Якщо припустити думку, що завтра у Києві перейменують УПЦ на РПЦвУ, то ми тут ким будемо? Тобто так, нам пропонують, дуже некрасиво пропонують, скажу так, переходити до РПЦ, писати прохання. Як на ворогів дивляться. Хоча спочатку все звучало дещо інакше — ми прийшли вас звільняти.
Виходить, одні й ті самі люди — та сама УПЦ — і там, і там неугодні. Напевно, це є критерій істинності Церкви, яка ні до якої влади не пристосовується і ні під кого не підлаштовується.
Думали, по храмах не стрілятимуть
З 24 лютого 2022 року у нас усіх у житті все стало по-іншому. З нашого міста одразу почали ходити евакуаційні потяги, хто міг і хто хотів – виїхали. У храмі ми маємо відносно великий підвал, ми обладнали його для потреб людей. Кілька сотень людей жили тоді, діти — від 40 до 50 було.
Люди сподівалися, що хоч і війна, але по храмах не стрілятимуть. Але, на жаль, обстріли велися постійно. Після чергового влучення вилетіли всі шибки, двері винесло. Надворі -13С, а в нас повний підвал народу.
На той момент у місті вже не було води, опалення та електрики. Холодно настільки, що у приміщенні неможливо перебувати. І люди почали збиратися та виїжджати.
А ми залишалися, жили, де доведеться, переживали з народом усі ці воєнні будні. На самому початку місто ще давало воду по годинах, доки не розбомбили комунікації. І то майстри міські виїжджали, намагалися відремонтувати.
Хлопці з ДСНС привозили технічну воду, ми готували на ній їжу. Гуманітарка вже повним ходом йшла, у тому числі питна вода та соки. Так і виживали.
Навіть коли все було заблоковано, ДСНС все одно привозила воду. Але про те, щоб помитися або хоча б вмитися, питання не стояло, адже сьогодні ти помиєш голову, а завтра не буде на чому поїсти приготувати. У пріоритеті — щоб люди мали їжу і не померли з голоду.
Їжу також привозили через гуманітарну допомогу. Спочатку залишалися якісь запаси, але якщо 250-300 чоловік двічі на день годувати, продукти йдуть досить швидко. Гуманітарний штаб у нас у місті діяв дуже добрий і нам давали достатньо, щоб підтримувати людей — і тих, що жили при храмі, і тих, хто приходить до нас із навколишніх районів.
Були ті, хто питав, чому ми не виїжджаємо. Але більше приходили та дякували за те, що з ними залишаємось. Адже коли поруч священнослужитель, все ж таки трохи спокійніше.
Але згодом, особливо коли пішли обстріли храмів, майже всіх дітей та молодь влада евакуювала. Залишилися люди, скажімо так, поважного віку. Багато хто з інвалідністю, лежачі.
Якось чоловіки принесли бабусю. Ішли повз будинок і почули, як вона кричить з якогось поверху, просить допомогти. Квартира розбита, шибки повилітали, а вона сидить у кріслі, бо не може самостійно пересуватися. Так, на кріслі її до нас і принесли. Потім завдяки волонтерам, зокрема отцю Андрію Пінчуку, який приїжджав до нас та евакуював людей, ми найважчих лежачих відправили до Дніпра. А людей 35 чи 40, які могли пересуватися, з нами ще на квітень-травень залишалися.
Треба було владі не вірити?
Коли ще був зв’язок та інтернет, керівники міста та області попереджали про необхідність евакуюватись, але все одно не всі жителі поїхали, тисяч 5-8 (думаю, до 10) залишилися. З довоєнного населення 100-120 тисяч. Десята частина.
Ми залишилися на місці служіння. До останнього, на свій страх та ризик, перевізники їздили. Через них нам передали генератор та бензин, завдяки чому ми могли випікати просфори та їжу готувати. Тому що на багатті небезпечно: обстріли велися постійно і на відкритому просторі весь час літали уламки, навіть цегла.
Обстріл ми перечікували в підвалі. Якось люди, які виходили до міста, розповіли, що бачили на вулицях інших, не наших військових. Так ми й зрозуміли, що ЗСУ відійшли.
Стало страшно. Хоча знайшлися й ті, хто тішився. Вважають, що в окупації залишилися одні «ждуни», які хотіли приходу Росії. Але, спілкуючись з людьми, ми бачили, що багато хто сподівався і до останнього не вірив, що місто перейде під контроль РФ.
Які тільки чутки у нас тут не ходили — адже зв’язку немає, інтернету теж. Одні розповідали, що у промзоні за містом у бомбосховищах ховалися люди, бо військові їх там тримали як живий щит. Але потім прийшли ті, хто перечікував бомбардування у промзоні, і казали, що нікого з військових вони там не бачили і ніхто нікого не тримав. Коли багато часу і нема чим зайнятися — це пожива для мозку. А в нас тут як час минає? Весь день люди у чергах, плітках, розмовах, та жодної іншої адекватної інформації. Лише «сарафанне радіо» працює.
Щодо української влади можу сказати, вона зробила для людей все, що змогла. Хто хотів, міг евакуюватись. Тим, хто залишався, давали змогу виживати тут.
З іншого боку, було багато заяв, що «стоятимемо до останнього, ніхто нікого не віддасть і не відпустить, це наша територія». Нам що, треба було цьому не вірити? Чи зараз, коли кажуть, що Україна переможе, у це також не вірити?
І потім військові — це живі люди, не зі сталі та бетону. Чиїсь діти, чоловіки. Є військове керівництво, яке відповідає за життя людей, і якщо військове керівництво визнало, що треба вжити якихось дій, напевно, це було правильно. Ми не на їхньому місці і не знаємо, яка інформація є у них, чому їм доводиться так чи інакше чинити.
Чи відчувається залишеність? У всьому покладаємось на волю Божу. Святитель Василь Великий говорив, що скрізь земля Господня. Хоч би де ти знаходився, завжди треба намагатися пам’ятати, що ти православний християнин.
Приїдь і покажи, як треба
Таких, як я, священників тут на “новозвільненій території” називають “украми”, “нациками”, “ненадійними”. Мовляв, беріть російські паспорти, тоді розмова буде іншою. А на території України ми вже вважаємося колаборантами. Але хто колаборант, той колаборант, а ми попри все залишилися зі своїми парафіянами, зі своєю паствою.
Моя совість абсолютно чиста — і перед церковним законом, і перед Богом, і перед державою. Мені приховувати нема чого. Я не боюся, що знову прийде Україна. А ті, хто в чомусь згрішив — назвемо це так, як отець Андрій Павленко, чули про нього? — поїдуть туди, де їх не допитуватимуть.
Хоча… Поки сидиш без зв’язку, ще тримаєшся. Але з’являється інтернет, і як вважаєш, що про нас в українських ЗМІ пишуть — холод пробирає, бо не розумієш, чому таке ставлення.
У будь-якій громадській інституції — в медицині, у владі — кожна людина має свою думку. І в Церкві так само. Але судити всю Церкву з дій чи слів окремо взятих осіб — неправильно. Якщо священник винен перед законом чи державою, то нехай він особисто відповідає. Але ті, хто залишаються, роблять це не тому, що колаборанти чи прихильники “руского міра”.
Я досі не знаю, що це таке, хоч про нього так багато говорять і пишуть. Бачу його наслідки, але його ідеологію до кінця не розумію. А тут тобі кажуть, що ти не просто прихильник чи посібник «руского міра”, але ти і є той його проповідник і взагалі ведеш підривну діяльність проти своєї держави.
Про що можна далі після такого говорити? Це просто брехня та провокація, яку видають за правду і цим живуть.
Яку ідеологію ми просували чи якусь “антиукраїнську роботу” ми вели? Якби це було раніше, нас би вже давно викликали на розмову до СБУ. Ми маємо досить компетентні органи, як у правовій державі, які можуть давати нормальну оцінку. Принаймні хочеться на це сподіватися.
І зараз — не знаю, чи можна це назвати співпрацею з владою, але якщо людина живе на цій території, вона по-кожному має десь брати воду, продукти, електрику, тепло — звичайні, базові потреби. За міжнародною конвенцією, окупант відповідає за життя людей, територію яких контролює.
Спробуйте прожити тут, побути в тій шкурі, щоб зрозуміти, чи можна було зробити інакше. Адже ми вже це проходили в історії — коли люди виїжджали в інші країни, а потім розповідали, як треба було тут поводитися. Так приїдь і покажи, як треба.
Кожен нехай сам по совісті виходить із тієї ситуації, в якій опинився. І якщо ми християни, принаймні так себе називаємо, то маємо хоч трохи відповідати. А не вішати тавро один на одного щодо того, хто з ким співпрацює. Бо завтра території, дасть Бог, Україна поверне, а як нам, мешканцям однієї країни, один одному дивитися в очі? Одні будуть “колаборантами”, інші – “нациками”, ті – “сєпари, а ті – “укри”.
Зрозуміло, що є ті, хто заграє з владою, перегинає ціпок, забуває, кому служить і в чому завдання священничого служіння. Але це вже інша розмова.
Хтось бачить фотографії, на яких священник стоїть поряд із окупаційною владою, і спокушається. Але ж ви до кінця не знаєте, це він сам прийшов або його привезли. Тут ми маємо деякі речі враховувати. Більше нічого не можу сказати.
Не дай Бог нікому такого життя
Життя стало геть іншим. Не дай Боже нікому такого життя. Тупик якийсь, зневіра, смуток. Хоча нас “звільняли” від “поганого нацистського” життя, але за фактом виходить, що все зруйновано. Про що можна говорити священникові на проповіді в таких умовах, як не про наслідування Євангелія — хоча б у мінімальних, життєвих моментах?
Люди розбиті вдома, родичі розсіялися по світу. Незрозуміло навіть хто живий, а хто ні. Через нас звертаються з інших країн, інших регіонів України — запитують про тих, хто залишився і хто виїхав, хто не зміг евакуюватися. Багато хто у розпачі.
Намагаєшся триматися, адже на тебе люди дивляться, ти маєш бути для них взірцем, пастирем. Намагаєшся, щоб життя відповідало покликанню служити Богу, Церкві та людям.
Ми служимо Богові. Допомагаємо людям у міру можливості духовно, морально, якщо можемо, то й фізично. Залишаємося вірними своїй присязі, Церкві. Вважається, що якщо людина у правоохоронній системі залишила службу, то вона зрадник. Але і священник присягає і теж має служити до кінця, бути вірним.
Усім, хто прочитає ці рядки, хочу побажати знаходити сили на щирі молитви. Намагатись віддавати все своє життя в руки Божі. Тому що зараз, лягаючи спати, не розумієш, чи прокинешся вранці. А коли прокидаєшся, не знаєш, чи доживеш до вечора. Як Господь каже: “У чому застану, в тому й судитиму”.
Вірю, що Господу Богу можна припинити це все. Дати розуму та мудрості людям, від яких залежить вирішення цього страшного конфлікту. І в дні Великого посту особливо важливо, щоб ми могли збиратися для спільної молитви не тільки прохальної, але й подяки. Ми весь час Бога про щось просимо і завжди забуваємо Його дякувати.
Дехто каже, що Господь нас не чує або взагалі Бога немає. Але якби Його не було, то й нас уже не було б. Не варто шукати в інших тих недоліків, які й у нас є. Більше треба намагатися допомагати одне одному. Бути один одному помічниками у цьому нашому важкому житті.
