«Духовна складова кожної людини дуже чутлива. Очевидно, на війні стільки різних внутрішніх переживань, стільки суперечливих емоцій і почуттів, що інколи, особливо на початку війни, було навіть важко молитися», – зізнається сестра Теодора Шулак, яку в жовтні 2022 р. було обрано Генеральною настоятелькою Сестер Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя. Це жіноче згромадження діє в Україні з 1998 року. Українська провінція нараховує 5 спільнот, до яких належать 26 черниць. Вони допомагають отцям-редемптористам на парафіях, працюють з молоддю та дітьми, катехизують, організовують літні табори, паломництва та реколекції, повідомляє Vatican News.
Війна поставила ще незнані до того виклики перед цими молодими черницями. «На початку війни, – ділиться сестра Теодора, – нам здавалося, що ми були залишені самі на себе зі своїми почуттями страху, гніву і болю. Іноді було страшно, коли з’являлося відчуття, що в серце підкрадається ненависть. Часом я, немов, переживала внутрішнє роздвоєння: з одного боку, під час спільної молитви я дякувала і прославляла Бога, а з іншого, прийшовши до своєї келії, я переживала найсуперечливіші почуття, з якими не могла дати собі ради. І якось одного дня я зрозуміла, що така роздвоєність – не християнська і що вона не має нічого спільного з нашим Богом: Ісус воскрес з ранами, Він знає, що означає носити на собі ці рани і відчувати біль аж до смерті. Я зрозуміла, що тільки в Ньому і разом з Ним я можу пережити цю трагедію».
Перший крок, як зазначає сестра, полягав у тому, аби просто представити Богові всі ці справжні емоції, почуття, які були в її серці, страх смерті. Вона робила це в молитві, яку звертала до Небесного Отця зі сльозами: «Господи, я належу Тобі! – зверталася вона до Бога, майже кричачи. – Ти створив нас для життя, а нас переслідує смерть. Ти покликав нас стати живою надією для багатьох інших людей, а нас самих вкриває тінь смерті і страху». Таку молитву сестра повторювала знову і знову, довіряючи Господеві все, що мала на душі. Досвід внутрішнього життя навчив місіонерку зберігати тишу після молитви, щоб дати Богові час відповісти на її прохання. «Я казала: “Я буду чекати скільки завгодно, але не залишай мене саму в усьому, що я переживаю”», – пригадує вона.
Війна вимагає постійного розпізнавання не тільки, коли мова йде про внутрішнє життя, але й про душпастирство. Сестра Теодора, яка від 2013 до жовтня 2022 року була провінційною настоятелькою сестер-редемптористок в Україні, розповідає, що після початку російського вторгнення черниці переосмислили свою діяльність, щоб краще служити Церкві та людям у новій ситуації. Уже в березні близько десяти їхніх сестер, які володіють німецькою та/або англійською мовами, виїхали за кордон (Німеччина, Австрія, Ірландія), щоб допомогти католицьким структурам, які приймали українських біженців. Понад півроку вони допомагали своїм співвітчизникам заповнювати документи, відвідували хворих і поранених у лікарнях та допомагали дітям-біженцям у місцевих школах.
Ще один напрямок їхньої діяльності – психологічна допомога постраждалим від війни. Деякі черниці, які отримали вищу освіту з психології та психотерапії, вирішили відвідати додаткові спеціалізовані курси, на яких вдосконалили свої навики праці з людьми, що пережили горе і травму. «У деяких наших монастирях, – пояснює місіонерка, – ми приймали внутрішніх переселенців, і серед них була також одна сім’я родина татар-мусульман. В той період, коли вони жили у сестер, у них народилася дитина. А пізніше вони написали дуже зворушливий пост у Facebook про те, що ніколи не думали, що зможуть так близько пережити ці взаємостосунки між християнами та мусульманами».
Вже понад десять років Сестри Місіонерки Найсвятішого Ізбавителя мають спільноту також у Чернігові. У перші місяці війни сестри були змушені покинути оточене та обстріляне російськими солдатами місто. Повернувшись туди у квітні, вони побачили перед собою наслідки тих кількох місяців –спустошення і руїни. Поїхала туди і сестра Теодора, яка також є спеціалізованим психотерапевтом. «Ми поїхали відвідати людей у місцях, які найбільше постраждали, – каже вона. – Люди втратили рідних, домівки, усе. Спілкуючись з ними, вислуховуючи їх, ми старалися хоч трохи допомогти їм подолати депресію чи панічні атаки. Для цих людей дуже важливо знати, що хтось є поруч з ними, хтось, хто здатний нести їм надію та віру, коли вони хитаються».
Місіонерка додає, що хоча гнів є природною реакцією на несправедливість і страждання, але важливо, щоб вона не стала переважаючою емоцією і щоб люди вміли вибирати життя навіть у маленьких жестах. Так само як одна мешканка Чернігова, про яку розповіла сестра Теодора. «Біля цілковито зруйнованої обстрілами хати вона посадила чудовий городець, – пригадує черниця. – Всі ці рядочки були такі акуратні, все це так росло, що це мене аж розчулило. Навколо така руїна, а тут – повне життя. І та жінка каже: “Я зосереджуюся на тому, щоб жити. От, дивіться: таке маленьке проросло з землі, а воно ж виросте». І вона стала для мене свідком того, що означає вибирати життя, про яке читаємо старозавітній книзі Второзаконня: “Життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя” (Втор. 30, 19). І наше завдання полягає в тому, аби у нашому внутрішньому житті вибирати життя і також допомагати людям так чинити».
Сестра Наталія Заліско розпочала своє служіння у Чернігові у вересні минулого року, але, за її словами, ран від війни ще багато, і вони ще дуже болючі. Разом із отцями-редемптористами монахині відвідують райони, які були найбільше зруйновані російськими військами. Один з таких районів – Бобровиця, що на околиці Чернігова. Ченці та черниці привозять людям гуманітарну допомогу, моляться та розмовляють з ними. «Там ми також почали займатися з дітьми, – розповідає сестра Наталія, – Є біблійний клуб для дорослих».
Порівняно із західною Україною, звідки сестра Наталія родом, у Чернігові більшість людей не знають багато про Бога і Церкву. «Але вони спраглі цих знань, вони відкриті, – каже вона, – і це дуже надихає, бо є відчуття, що, немов, все насіння, яке кидаєш в землю, приймається, і все хоче прорости. Тут маєш відчуття, що можеш людям дуже багато дати».
Сестра Наталія пригадала про один випадок, який показує прагнення людей перебувати у присутності Господа й відчувати Його благословення. «В часі Різдва, – розповідає вона, – ми разом з дітьми з нашої катехитичної школи, що в районі Бобровиці, підготували колядки і запропонували нашим парафіянам записатися, якщо вони хочуть, щоб ми прийшли до них додому колядувати. І було дуже приємно, що люди відгукнулися, записалося приблизно двадцять сімей, які дуже радо нас приймали. Того дня, коли ми з дітьми вже зібралися у певному місці, щоб звідти вирушити колядувати, до нас під підійшли люди. Це була сім’я, вони під’їхали на машині. “Чи можна вас попросити, щоб ви прийшли найперше до нас колядувати? Бо в нас в машині дитина», – запитали вони й пояснили, що їхній будинок в Бобровиці зруйнований, і тепер вони вимушені винаймати квартиру в іншій частині міста, але вони хотіли, щоб діти прийшли колядувати на їхнє рідне подвір’я, навіть якщо вони там ще не можуть мешкати. «І ми так на подвір’ї колядували біля цієї хати, від якої залишилися лише обгорілі стіни, але ми стояли і колядували цим людям. І вони слухали нас з такою вдячністю. Для мене це було дуже зворушливо. Я розуміла, що для них було важливо прийняти нас і прийняти ту коляду на своєму подвір’ї, бо це – їхній дім».
