Новітня історія іконостаса Успенського храму села Низкиничі колишнього Іваничівського району почалася 1988 року, коли в церкві з’явився новий настоятель – Петро Лебідь (саме той, що з часом доскочив сану митрополита упц мп і здобув «славу» як Паша Мерседес). Освоївшись, він узявся міняти іконостас, який є унікальним витвором епохи бароко (XVIII століття). Серед його елементів – «Тайна вечеря». Панотець Лебідь вирішив замінити його на сучасний із позолотою: історична цінність для нього нічого не значила. Заради справедливості слід сказати, зазначає священник і активіст із Нововолинська Віктор Мартиненко, в 1990-х у багатьох церквах незалежно від патріархату бездумно «оновлювали» внутрішнє убранство. Тож через деякий час після демонтажу частину іконостаса (а це й була ікона «Тайна вечеря») піп передав у недавно відкритий храм села Кропивщина.
Цінність ікони, як і інших предметів української минувшини, не у вартості (на аукціонах вона навряд чи принесла б великий виторг), а в тому, що це момент національної історії.
Протягом років ікона прикрашала невелику затишну кропивщанську церкву, але з часом на ній почали з’являтися тріщини. Тому тодішні настоятелі й парафіяни, усвідомлюючи історичну цінність пам’ятки, зняли її зі стіни, загорнули в рушники й рядна та поклали в горизонтальне положення, запобігаючи подальшій руйнації. Вона лежала на церковній шафі впродовж десяти років, аж поки з’явився майстер.
«З тих пелюшок, – тішиться Віктор Мартиненко, – прийняли її люблячі руки реставратора Артема Погрібного, аби розкрити й зберегти для майбутніх поколінь».
Через війну пан Артем рік тому переїхав із Харкова в Нововолинськ. Саме він розпочав реставрацію і відкрив унікальний живопис царських врат із Низкиницького іконостаса, які, на жаль, у набагато гіршому стані, аніж ікона з нього, оскільки пролежали багато часу у вологому підвалі. На цьому фоні церковному старості та релігійній громаді з Кропивщини висловлюють велику подяку за мудрий підхід до збереження пам’ятки.
Отож, Артем Погрібний, дізнавшись, що «Тайна вечеря» є, з радістю взявся й за її реставрацію. Відзначив, що на свій вік вона виглядає справді непогано. Її майбутнє, за згодою із сільською громадою, – в Нововолинському історичному музеї.
«У Бога все буває вчасно», – підсумував гарну подію Віктор Мартиненко, який раніше не раз, але безуспішно намагався зайнятися долею образа «з історією». Він підкреслює, що цінність ікони, як і інших предметів української минувшини, не у вартості (на аукціонах вона навряд чи принесла б великий виторг), а в тому, що це момент національної історії. Годі й повторювати, що під час визвольної війни ця цінність стала ще важливішою.
