Настоятель храму Святого Іоана Богослова Православної церкви України Віктор Маринчак пам’ятає звуки російських літаків над Харковом і «тріскотіння» автоматів під час боїв з диверсантами. Район, де мешкає отець Віктор, окупанти бомбардували з авіації. Неподалік з храмом розірвався російський «Ураган». Коли Харків перебував під постійними ударами і з міста масово виїжджали люди, на службу приходили один-двоє людей. «Ми служимо Богові, служимо Народові України. Ми знаємо, що Бог чує наші молитви, навіть якщо тут нікого немає», — згадує отець Віктор ті літургії. Про системність воєнних злочинів РФ, «русскій мір» у храмах УПЦ МП, уроки Майдану, владу, релігію, ненависть та очі, які чекають — в останньому у сезоні, 18-му епізоді подкасту «Герої Харкова».
– Я хочу почати нашу розмову зі слів предстоятеля Православної церкви України Епіфанія, який сказав, що на останньому Синоді вирішили не нав’язувати рішення, що будемо відзначати Різдво 25 грудня, і цього року кожна церковна громада може порадитися, подискутувати і обрати дату. Що ви вирішили у своїй церковній спільноті?
– Ми вирішили поки що не відзначати 25 грудня. І це пояснюється низкою причин. В першу чергу рішення Священного Синоду таке, що воно дозволяє перенести дату тільки одного свята, тільки Різдва. Як виняток. Таким чином все інше, повністю перехід на новий календар не відбувається. Я прибічник більш системного підходу. І я б хотів, щоб стався перехід повністю на новий календар, щоб усі свята, так звані неперехідні, святкувалися так, як вони закладені з самого початку. Скажімо, 25 грудня — Різдво, 6 січня — Хрещення Христове. З іншого боку у рішенні Синоду сказано, що це все залишається на розсуд громади, а наша громада зараз — не в повному складі. Дуже багато людей виїхало — хто на захід України, хто за кордон. А з новими людьми я не хочу приймати це рішення. Я хочу приймати з тими, хто давно постійно ходить до нашого храму і є членами саме нашої парафії.
– Але якщо говорити про вашу громаду, відомо, що її кістяком є якраз патріотична спільнота, ми можемо говорити про те, що вони будуть готові на це нове рішення? Наскільки для них важлива ця традиція? Як наші дідусі, бабусі святкували… Чи навпаки вони хочуть відстати від цього радянського рудименту православної церкви, російської, від радянського календаря.
– Це ж не радянський календар і не радянська вигадка. Це було раніше радянської влади. Просто церква, як і Російська імперія до 18 року, жила за старим Юліанським календарем. Старий Юліанський календар був дуже недосконалим. І там відбувається відставання від сонячного року. Чому було призначено свого часу дату 25 грудня? Бо якраз в цю добу, з 24 на 25, починається зростання молодого Сонця, зростання дня. Народжується Сонце. А в церковній символіці Спасителя нашого Ісуса Христа називають Сонце Правди і просто часом називають його Сонцем, яке і світить, і надає нам енергії, і гріє, і є нашим джерелом життя. І таким чином це дуже логічно було, тому що точну дату народження Спасителя ніхто не знає. І тому це умовне рішення Церкви, яке мало символічне значення. Відставання таке, що Юліанський календар із століття в століття відстає і відстає. Спочатку на добу, потім на дві, потім на три. Тепер вже на 13 діб. Через кілька десятиліть буде на 14 діб відставання Юліанського календаря від сонячного року. Уже давно, тисячу років як, Європа перейшла на Григоріанський календар, більш досконалий, який так влаштований, що відставання від сонячного року не відбувається. Якщо воно відбудеться, то за кілька тисяч років. Саме тому він прийнятний для нас і прийнятний саме в символічному розумінні — залишається 25 грудня, якраз перша доба, коли починає зростати Сонце.
– Люди, віряни, будуть готові на це перейти?
– З точку зору символічного — правильно перейти. З точку зору церковного — церкви раніше всі були налаштовані на старий Юліанський календар. І за тим старим Юліанським календарем живе й досі греко-католицька церква, не забуваємо цього. Так що він не є монополією РПЦ. Тримаються старого календаря тільки Російська православна церква і церкви, які пов’язані з нею і розташовані на території колишнього Радянського Союзу.
– А чому вони до цього прив’язуються? Чому не переходять? Через те, щоб бути інакшими, не такими, як всі?
– Я думаю, схильність цієї культури до консерватизму і традиційності. Нічого не змінювати — це, так би мовити, принцип цієї культури. І треба сказати, що перехід до нового календаря викликає розколи там, де він відбувається. І в болгарській, і в грецькій (елладській) церкві були тертя, проблеми. Вони пом’якшуються, вони так чи інакше узгоджуються з часом, але все-таки вони були і досі ще існують старостильники усюди. Уперто тримаються старої традиції. І в Болгарії, і в Сербії… Це їхнє право кінець-кінцем, це їхнє розуміння, що православ’я має бути надзвичайно консервативним і нічого в собі не міняти. Такий є погляд на православ’я, як на найбільш консервативний устрій церковного життя.
– Хочу поставити питання більш новинарне, про обшуки у церквах Московського патріархату. Як ви ставитеся до цих подій, наскільки необхідно провести таку чистку і побачити, що відбувається всередині цих установ, і наскільки цього потребує наше суспільство зараз?
– Православна церква Московського патріархату на нашій території з самого початку існування Української Держави явила себе як легальний компонент російської присутності на нашій території, «русского мира», присутності російської пропаганди у першу чергу. З 90-х років стежу, що вони видають, які у них з’являються «дацзибао», я б саме таким терміном назвав би це. В тих «дацзибао» ще у 90-ті роки: «Україна — це вигадка, української мови не існує, це діалект російської, ніякої української культури ніколи не було і не може бути, українська державність — це штучне явище» тощо і тощо. Подібну пропаганду поширювали на листках пропагандистських УПЦ МП з 90-х років, з початку 90-х років. І я тоді дивувався: перед нами — явне явище впливу на свідомість широких верств суспільства, спираючись на авторитет церкви. Взагалі такі речі неприйнятні — політичний вплив, який використовує авторитет церкви.
– Це притому, що неначе держава каже, що держава і церква — це окремі інституції… Але ж за фактом ми бачимо інакше, тобто держава сприяла, виходить, чиновники різного рівня, щоб тут «русскій мір» утверджувався.
– Держава відокремлена від церкви і церква від держави — на папері в Радянському Союзі так було, не так було в Російській імперії, там церква була інституцією державного характеру. А в Радянському Союзі вона була повністю підпорядкована державній владі і КДБ. Абсолютно точно. І ця традиція в Московській церкві збереглася і до теперішньої миті. І вони зараз виправдовують агресію. Зараз патріарх Кирил говорить, що російські солдати, які загинули на російсько-українській війні, всім їм прощаються повністю їхні гріхи і тощо. Вони — частина державної машини з одного боку. З іншого боку — колоніальна політика російської держави була дуже сильною завжди і агресивною. І у нас низка міністерств була, так би мовити, квотою РФ. Російська Федерація вирішувала, хто буде очолювати, скажімо, Міністерство науки і освіти. Табачник був з подачі РФ у нас міністром освіти і науки… Особи, які керували питаннями релігії в суспільстві, все це було. І тому держава знала, безумовно. Я спілкувався з різними офіційними особами у 90-ті роки і казав: подивіться! Вони кивали головами: «Так-так, ми знаємо». Державні особи казали мені: «Так-так, ми знаємо». Про цю пропаганду «русского мира», про цю пропаганду, що України немає і не може бути, це штучне явище. «Ми знаємо». Але для того, щоб це зрушити з місця, потрібна була політична воля. І ця політична воля з’являється лише зараз, в умовах війни.
– На свою користь використовує російська пропаганда те, що відбувається зараз — обшуки, прихід СБУ у кожну церкву…
– Російська пропаганда все, що завгодно, може перекрутити і використати собі на користь. Що б ми не зробили, вони будуть перекручувати і використовувати. Питання не в тому. Питання в тому, чи є це справедливим, розумним і необхідним? Це є справедливим, розумним і необхідним. Це давно треба було зробити. Ми на 25 чи більше навіть років спізнилися з цим питанням. У нас не було, можливо, війни, якби не було цієї п’ятої колони на території України.
– Що робити з громадою? Як з ними говорити? Тому що не мені вам розповідати, яким чином налаштовані, скажемо, консервативно, тримаються цієї традиції і будь-які аргументи про те, що це п’ята колона, «русскій мір», відмовляються чути.
– Я думаю, що поки життя не навчить, ніщо не навчить. Ми зараз спостерігаємо надзвичайне піднесення в нашому суспільстві і волі, і мужності, і енергії, і єдності. І всього того, найкращого, що може явити наш народ. Треба було давно, щоб це сталося. Ця воля до перемоги, скинути колоніальне ярмо, відкинути імперію зла — назавжди, назавжди. Народ мовчить і народ не прислухається до цих проблем. Народ не чує того, про що криком кричали різні люди, активні, і на початку ХХІ ст., і під час Помаранчевої революції, і під час Революції Гідності, і коли захопили Донбас. Хіба не кричали наші активісти: «Народе, прокинься! У нас війна» Ця війна не стала війною особисто кожного, а тільки війною окремих. І ніякі переконання на них не діяли. Тепер, коли ракети падають на всіх без розбору, прокидається — більшість стає свідомою. Розуміє, що відбувається, і змінює парадигму мислення.
– А як взагалі сприймати, що ті ж самі російські ракети спрямовувалися на свої ж церкви?
– Могло бути і випадковим. А з іншого боку, бачите, їм не потрібна Україна, яка має власну культуру, навіть власну російськомовну культуру, навіть власну релігійну традицію, власні церкви, власних проповідників чи богословів. Їм це все не потрібно. Їм треба стерти Україну з лиця землі в прямому, можливо, почасти і, безумовно, у переносному розумінні. Нам треба розуміти, що вони хочуть позбавити нас нашої ідентичності, і зробити так: тут голе місце, тут дике поле, і росіяни сюди приходять освоювати дике поле. Їм треба було зробити дике поле на нашій території. Я бачив, як горіли церкви у Святогірському монастирі. Це жахливе явище. І там же загинули священники, парафіяни, ченці… Рахуватися з життям цих священників, ченців, ніхто не збирався. Ніхто ж не рахується з життям солдат і офіцерів російської армії. Для них життя цих солдатів і офіцерів не є цінністю. І всі наші культурні явища, надбання, всі наші життя для них не можуть бути ніякою цінністю, все, що на нашій території, на території України, все підлягає знищенню, нівеляції, нігеляції.
– Ми зараз спостерігаємо за дискусіями і вже почалися навіть конкретні кроки щодо Києво-Печерської лаври. Говорять про те, що частина храмів може перейти у Православну церкву України, щось у музей… Коротше кажучи, будуть вирішуватися різні юридичні питання. А якщо говорити наш Свято-Покровський монастир у центрі Харкова, ми пам’ятаємо, що туди приїжджали дуже часто священники і з Бєлгорода, Росії, там мови служіння і старослав’янська, і російська, тривалі роки це був духовний центр, який тяжів до російської культури і «русского миру», був дуже близьким Московській церкві. Що робити?
– Зараз ми нічого не можемо зробити, тому що для того, щоб це було передано, потрібна знову-таки політична воля держави у першу чергу. Ми ще спостерігаємо тільки наміри виявити цю політичну волю. Коли буде чітко зрозуміло, що ця воля уже реалізується, тоді можна говорити про наслідки здійснення цієї волі до того, щоб взагалі припинити існування цієї п’ятої колони на нашій території. Я думаю, що п’ята колона ця розпадеться, хтось виїде зі священників, єпископів за кордон, в ту саму Росію, хтось, можливо, замовкне, хтось піде на пенсію чи в інші різновиди діяльності. А хтось перейде спокійно в Православну церкву України. Там же теж є люди, люди глибоко віруючі, духовні, є люди патріотичні. Є! Я знаю про це. У цій православній церкві, яка ще досі належить до Московського патріархату, є люди, які волонтерять, збирають кошти для наших поранених і для армії і тощо, і тощо.
– В період окупації, бачачи всі ці нальоти, місто пережило гігантську кількість авіаударів, перейти на підтримку Росії — як бути далі з такими людьми?
– Такі люди мають бути притягнуті до кримінальної відповідальності за державну зраду, само собою зрозуміло. І ці звинувачення так чи інакше висуваються чи будуть висунуті. Тут питань немає. А що спонукає таку людину? Вірність «русскому міру». Він прийняв цю ідеологію «русского міра».
– Не сьогодні і не вчора.
– Давно! Воно в ньому вкорінене до глибини його істоти. Він звільнитися від «русского мира» може тільки втративши взагалі самого себе. Тому що ж дивуватися. Він, так би мовити, росіянин за покликанням.
– Ви спілкуєтеся з представниками УПЦ МП у Харкові? Які це люди? Чи вони настільки вкорінені у цей «русскій мір»?
– Я мушу чесно сказати, що не спілкуюся. Не спілкуюся, бо мені це важко, неприємно, давно. З тих часів, коли я відчув їхнє надвизчайно вороже ставлення. Вони з самого початку нашого існування в Харкові поставили себе у безкомпромісну позицію. З ними домовлятися ні про що було неможливо. І вони поширювали цю безкомпромісну позицію повного негативу до нас серед своїх священників, парафіян.
– З 1992 року вони по суті ставилися до вас як до розкольницької церкви.
– І з 1991 теж, бо я тут служу з 1991. Я розкольник в їхніх очах. Гріх, який не змивається навіть мученицькою кров’ю, як вони кажуть. У перші часи свого священства, на початку практики, я ще виходив на якесь спілкування. Але, побачивши цю позицію, я не схотів далі мати нічого спільного. Останній раз я спілкувався з митрополитом Никодимом ще у 1997 році, після чого — все. Повністю. І вони ж тут влаштовували молитовні стояння під нашим храмом. Прийшли рятувати нас від нас самих.
– А тоді з Никодимом була якась інша комунікація, ніж зараз?
– Ну яка комунікація? Якщо з ним хочеш іти на компроміс, поступаючись своїм, він піде на комунікацію. І теперішні теж пішли б на комунікацію, якби я сказав: зрікаюся Православної церкви України, найсвятіша церква — це Московській патріархат, прийміть мене. Прийняли б.
– Вони самі кажуть, що Українська православна церква жодним чином не пов’язана з Московським патріархатом, «подивіться на наші документи, ми повністю автономні». А цей закон, який зараз обговорюється у парламенті, передбачає заборону на території України Російської православної церкви. І якраз питання про політичну волю: от ухвалять цей закон, припустимо, де буде заборонена РПЦ, а УПЦ скаже: так, а ми і не є жодним чином Російською православною церквою, МП і так далі… І що? По суті все залишиться на тих місцях?
– Я не юрист, але я можу сказати аргумент, який ми можемо використати. Річ у тім, що у Статуті Російської православної церкви є відповідний розділ: Українська православна церква як частина РПЦ. Митрополит, предстоятель, митрополити, єпископи, архієпископи УПЦ МП входять до складу єпископату РПЦ і друкуються у кожному календарі РПЦ, який виходить у Москві. Вони не виключили Українську православну церкву зі складу РПЦ. От коли вони виключать, тоді можна казати про те, що вона поза РПЦ. Але вони не збираються виключати УПЦ МП зі складу РПЦ. Вони їх визнають своїми. Те, що вони оголосили, потихеньку між собою тут, у своєму колі, що ви не належите до них, вони ж цього не визнали.
– Тривалий час представники харківської влади орієнтувалися на УПЦ МП, завжди ходили до них на всі великі свята, а сьогодні ми бачимо якісь зміни? З війною, можливо, прийшов до вас Ігор Терехов хоча б подивитися, де храм? Чи все залишається на тому самому рівні?
– Динаміка є, безумовно. Він приходив на самому початку війни. Ми тут ховали одного героя, і він прийшов теж вклонитися герою. Ми відспівували в храмі. Він прийшов теж, потис мені руку, сказав: «Я ж вас знаю, ми з вами колись зустрічалися ще за часів губернаторства Авакова». Потім через якийсь час викликають нас, якісь грамоти, за плідну роботу Православної церкви України протягом перших місяців війни. Ми отримали відзнаки від міської влади. У нас поряд з храмом вибухнула ракета «Ураган». Вивернуло вікна, кілька вікон були повністю знищені. Через короткий час з’являються представники харківської міської влади і кажуть: чим допомогти? Наступного дня приїздять робітники і роблять все, щоб затулити нам ззовні вікна, щоб нас холод і дощ не турбували протягом цієї важкої, як ми розуміємо, зими. Тобто зрушення, безумовно, є. Динаміка є. І ми повинні це враховувати.
– Наскільки потрібна увага влади? Чи навпаки вона несе за собою якісь умови?
– До нас була і увага влади (на рівні обладміністрації), починаючи з Помаранчевої революції, в якій наші парафіяни взяли участь, але ніколи ні до чого нас не зобов’язували. Ніяких умов нам не ставили. Якщо виявляли якусь увагу чи пропонували якусь допомогу не від державних інституцій, а як приватні особи, які, можливо, і державні діячі, допомагали нам — це не тягнуло за собою якихось зобов’язань з нашого боку. І таким чином я тут бачу стосунки паритетні. Немає тих стосунків, які завжди властиві Московській владі і церкві. Там єдність така, що церква догоджає повсякчас владі. У нас догоджати не завжди виходило і не завжди виходить. Ми завжди вільні у своєму ставленні до тих чи інших рішень, місцевої чи центральної влади.
– А що зі спільнотою? Чи бачите ви більшу зацікавленість у вашій парафії? У Православній церкві України? Чи можемо ми говорити про певне зростання?
– Я бачу багатьох людей, які приходять до нас, раніше вони ходили до церков Московського патріархату. І що я можу сказати, їх стало більше. Протягом років з 2014 по 2021 включно до нас переходили. Взагалі склад нашої парафії у зв’язку з Революцією Гідності і початком гібридної війни змінився. Всі, хто тут був випадково пішли. Бо наша громада та й настоятель під час Революції Гідності виявили себе дуже принципово і дуже конкретно, не ухиляючись від прямих відповідей на прямі питання. І тому хтось відійшов від нас, але прийшли люди, яким був дорогий харківський Майдан тощо. Парафія не втратила кількісно, навпаки збільшилася. Зараз люди поїхали, основної частини наших старих парафіян немає у Харкові. Порожнім був храм, безумовно, на самому початку війни, у лютому, березні та ще й на початку-середині квітня було інколи важко бачити у великому храмі 15-20 осіб, а у перші дні — один-два приходили на літургію. Це для нас було дуже незвично. Були служби, коли ми служили, а в храмі, крім обслуги і священників, нікого немає, було і таке.
– І що ви відчували у той момент?
– Ми служимо Богові, ми служимо Народові України. Ми знаємо, що Бог чує наші молитви, навіть якщо тут нікого немає.
– А зараз?
– Зараз у нас повний храм! Від 50 до 70 тільки причасників, і це нормальне становище. Людей достатньо багато. Прийшли люди, які раніше не ходили. І хтось переїхав у Харків, переселенці зі сходу чи прикордоння Харківської області, у нас же всі гуртожитки переповнені переселенцями. І просто люди, які раніше ходили в інші храми, стали ходити до нашого. А особливо родичі, близькі тих воїнів, які зараз на війні, які хочуть тут, саме тут хочуть повінчатися, саме тут хочуть охрестити дитину, і саме тут хочуть бути відспіваними. Ходять і батьки загиблих, і дружини воїнів, і дівчата тих воїнів ходять до нас.
– Зараз наші душі переповнені ненавистю до ворога. І жодних інших якихось почуттів неможливо відчути. Як бути людям з цією ненавистю?
– Це дуже велика проблема, але головне — нам треба ставитися до того, що відбувається, приблизно так, як ставляться до стихійного лиха. Ніхто не ненавидить цунамі, хоча воно забирає життя багатьох і руйнує дуже багато. До землетрусу ніхто з ненавистю не ставиться. До сарни чи ембріонів чуми ніхто з ненавистю не ставиться. Диявол, керуючи якимись особами і масами, прийшов, щоб принести нам смерть. Ми стоїмо проти цієї смерті. Смерть — теж, я б сказав, важко ненавидіти, бо вона не має особи. Це безлике щось. І тому треба розуміти, що перед нами — стихія зла, ненависті, звірства, жорстокості, садизму. Стихія, яка немає нічого спільного з людською природою. І прийшла, щоб позбавити нас життя. Оборонятися треба. Твердими і непохитними бути треба. А ненавидіти? Ми ж не ненавидимо тарганів. Дихлофос вживаємо. Ми не повинні ненавидіти клопів — теж дихлофос. Не треба ненавидіти туберкульозну паличку, треба вживати ліки.
– У вас бувають миттєвості, коли теж закрадається ця сама ненависть? І як ви як священник працюєте з собою, зі своїм серцем?
– Я вам скажу, що священник завжди перебуває у взаємодії зі смертю. Ми ходимо до тих, хто помирає, на кладовище, ми відспівуємо спочилих. І у нас за мирного життя дуже великий досвід з’явився. Я пам’ятаю явища надмірної жорстокості, з якою ми стикнулися ще в грудні 2013 року, коли вкрали Юрія Вербицького і били-били-били до тих пір, поки поламали йому ребра… І залишили на морозі конати. Безпомічного. Це був перший факт такого ставлення. І стало зрозуміло: про них казали це «загони смерті», з московською говіркою, до речі. Ми це запам’ятали. Ми запам’ятали, що від них очікувати.
Ви знаєте, церковна людина не може проклинати, бо вона розуміє, що цим ти руйнуєш свою безсмертну душу. І тому церковна людина не може дозволити собі розпалюватися ненавистю. Треба зібратися, зрозумівши, що відбувається. Ми пам’ятаємо горлівського голову [міської організації партії ВО «Батьківщина», депутата] Володимира Рибака, якого били-били, а потім зашили в черево каміння і кинули в болото. Ми дізналися дуже швидко, що відбувається «на підвалах» в тому ж Донецьку чи Луганську. Ми добре розуміли, що це може торкнутися кожного з нас. І нам треба було виробляти своє ставлення ще тоді. Зараз вони мене нічим не здивували. Здивувала тільки системність насильства. Те, що російська влада не тільки допускає, а й заохочує і впроваджує системно, наприклад, сексуальне насильство, над дітьми, дорослими, жінками, чоловіками, старими.
– В принципі, вони роблять те, що робили всі роки, 30-ті роки.
– Вони вірні своїй традиції. Ми повинні були з самого початку зрозуміти, що це є. Я давно цю тему осмислив і я розумію, що я не можу ненавидіти носія зла, тому що сенс його існування полягає в тому, щоб нести зло. Я можу ненавидіти близьку людину, яка взяла, наприклад, і зрадила мене. Тоді у мені спалахне щось. А ворога, який є ворог і сенс його життя є ворогувати зі мною? Він не потребує моєї ненависті. Я спокійно до нього ставлюся. І це спокійне ставлення до нього є запорукою холоднокровності і розважливості в усіх тих діях, які роблять наші воїни. Я дивлюся на них і що я бачу? Я не бачу розпалення ненависті.
– Тобто ненависть — це наше згорання, витрата емоцій, абсолютно приводить в нікуди, краще б ми свої ці сили спрямували на корисне.
– Правильно. Енергію треба зберігати для того, щоб застосувати на боротьбу, а не на палання в тих емоціях.
– Ви згадували про те, що в храмі у перші дні і тижні війни було мало людей, але якраз у ці дні до вас приїхали перші тюки із гуманітаркою. І як мені розказувала ваша донька Наталія: ми спочатку так думали, що це буде допомога для своїх, а потім це набуло таких масштабів, що і військові, і люди старшого віку, і різні медзаклади, просто широченні масштаби. Розкажіть про ваш волонтерський штаб.
– Краще було б розповідати тим людям, які цим займаються. Я спочатку сам цим займався. На самому початку були такі умови, правду сказати, було так небезпечно у місті, що я нікого не організовував, нікого не заохочував. Хто прийшов, той прийшов на свою відповідальність. І тоді ми у вузькому колі займалися розподілом, передачею у різні інстанції різним людям цієї гуманітарної допомоги. Але з часом умови покращилися. З’явився транспорт у місті, якого не було два місяці з гаком. З’явилося метро. Стали приходити люди, більше людей стало з’являтися у храмі, відколи з’явився транспорт. Коло тих людей, які нам передають допомогу, як пульсар: то більше, то менше. Але з тенденцією збільшуватися, розширюватися. З’явилася потреба, щоб хтось взяв на себе основні функції організації. Я можу розвантажити, я можу завантажити, ми інколи з Преосвященнішим владикою Митрофаном вдвох розвантажували вантажівку, було і таке на початку. А тепер ширше масштаби, більше організацій, які беруть в цьому участь. Саме тому у нас є люди, які цим займаються. Дочка моя, слава Богу, взялася за цю роботу і поглинута нею повністю, тому що ні на що не вистачає сил і часу. Допомогають особливо літнім людям, яким важко пересуватися по місту.
Були такі випадки, коли забігає жіночка з моїх співробітниць і плаче гіркими сльозами, питаю: що сталося, яке горе? Вона каже: я не можу дивитися на тих бабусь, які стоять в черзі від паркану нашого храму до ґанку, довга-довга черга. А вони такі нещасні. Знаєте, я ж такий вредний, пішов… Я вам скажу, вони пахнуть старістю. І у мене так, знаєте, аж по серцю різануло! Не так часто мене ріже по серцю, тому що я загартована людина. Але тут мене різануло. Які вони стоять. І які у них очі, які чекають. Це жахливо. Я за ці очі… У мене свій рахунок до загарбників.
– Нещадовно спілкувалася з одним з волонтерів, який згадує, як він взявся у перші дні за зброю, виліз на дах. У вас таких моментів не було? Коли все, я просто йду захищати, такі хвилини були у Харкові.
– Хвилини були. Я багато разів у березні та й у квітні прокидався від тріскотіння автоматів, тому що диверсійні групи заходили в місто, заходили досить далеко, і на Павлове Поле, до шпиталю на вулицю Культури, я живу на Холодній Горі, теж чув тріскотітння.
– І ракетні удари по Холодній Горі дуже часті.
– Були, були. І літаки над нами літали, атакували танкове училище, полк Нацгвардії біля тюрми. Ми між двома цими об’єктами живемо. І над нашими головами ці літаки на низькому польоті…
– А що ви у цей час — молилися, отець?
– Ви знаєте, я дивився у вікно, що буде. Хоча насправді не можна дивитися, а я ліз у вікно подивитися, що буде. Я розумію, що з мене вояка вже ніякий. Далеко не добіжу. А вояка повинен дуже вправно рухатися. Все-таки мені 77. І ці 77 даються взнаки.
Але якби це було зовсім поряд, якби від мене залежало щось і під руками була зброя, я, мабуть, її б застосував, незважаючи на свій сан. Тому що знаю, з ким маю справу. І краще загинути в бою, ніж віддатися в руки.
