У серпні в церкву Покрови Пресвятої Богородиці на Заріччі, яка нещодавно змінила підпорядкування і перейшла з УПЦ (в єдності з МП) до ПЦУ, призначили нового настоятеля – Станіслава Радчука, нагадує видання ФастівNewsCity.
У церкві нарешті зазвучали молитви українською мовою. Молодий, енергійний, сповнений сил та віри священник планує повернути у храм дух козацтва та відродити минулу славу церкви Семена Палія. У вільний час отець Станіслав волонтерить і виконує обов’язки військового капелана. Їздить до наших захисників, щоб підтримати їх Божим словом та провести необхідні обряди. І веде сторінку церкви у Facebook, щоб всі охочі могли більше дізнатися про життя парафії.
Він розповів ФастівNеws.City про те, як екскурсія у церкву в 5-му класі перевернула все його життя, про важливість молитовної підтримки для наших воїнів та перші зміни у храмі Покрови Пресвятої Богородиці.
Чому ви вирішили стати священником?
– Думаю, це покликання від Бога. Хоча вперше в церкву я прийшов з класом як на екскурсію. Я навчався у 3-ій школі міста Лубни, яка була на той час російськомовною, як і більшість шкіл у місті. У 5-му класі нашим класним керівником стала Наталія Іванівна Костюк, яка підтримувала партію Народний рух України і очолила перший україномовний клас. Її діяльність була спрямована на розвиток і підтримку національної ідеї та відродження духу українства. А на початку 90-х в Лубни приїхав молодий священник Української автокефальної православної церкви митрофорний протоієрей Дмитро Котрилін, царство небесне йому. Він відроджував Українську автокефальну православну церкву. Спочатку служив просто неба, навіть на стадіоні. Проте через певний час йому посприяли і виділили приміщення під храм. Воно було досить спартанським і розташовувалося у спортзалі, прибудованому до гуртожитку школи машиністів. Там люди збиралися на молитву. І Наталія Іванівна повела нас туди послухати службу українською мовою, тому що всі церкви в місті були московського патріархату. На перше наше недільне богослужіння прийшло близько 10 дітей з класною керівницею і ще кількома вчителями. Наступного тижня нас пішло п’ятеро, а через тиждень – двоє і класна керівниця. З того часу я почав ходити до церкви, і Дмитро Котрилін запропонував мені йому допомагати. Він став моїм духівником, і я йому дуже вдячний за духовні вчення і за те, що він мені допоміг утвердитися у визначенні священства.
Яке у вас склалося перше враження, коли ви приїхали у Фастів?
– Коли я зайшов у церкву, то відразу подумав, що це – моє, відчув цю атмосферність, побачив, що тут потрібно багато зробити, щоб відродити козацький дух, і церква знову розквітла.
– При духовних закладах є окремі факультети, які навчають саме капеланів. Але для мене це скоріше своєрідне покликання. Служіння в дитячому притулку було початком цього капеланства. Тому що капелан – це священник, який служить для тих категорій населення, що не мають можливості відвідати храмову будівлю. Наприклад, в місцях позбавлення волі, військових частинах, медичних закладах, шелтерах, центрах реабілітації – всюди, де є необхідність душпастирської підтримки.
Зараз у Збройних силах України, Національній поліції, Національній гвардії, Держприкордонслужбі є офіційні посади капеланів, які вважаються військовослужбовцями. А я виконую функції позаштатного капелана, на волонтерських засадах. Тому що розумію, що у цьому є необхідність, і наші воїни та внутрішньо переміщені особи потребують захисту і душпастирської підтримки.
Я їздив на схід і в 2016-2017 роках, але з початком великої війни ці поїздки стали частішими.
Крім того, ми відразу веземо нашим хлопцям допомогу, співпрацюємо з волонтерськими організаціями, зокрема відокремленим підрозділом громадської організації «Всесвітня патріотична асоціація «Калина» в Київській області, співзасновником якої є ветеран війни Михайло (Ангел).
За вашими спостереженнями, на війні люди частіше починають вірити в Бога чи навпаки – втрачають віру?
– Частіше починають вірити.
Що насамперед військовим потрібно від капелана – щира розмова чи молитва?
– І розмова, і підтримка, і дружнє слово, якщо є звернення – то настанова, буває по-різному. Молитовна підтримка потрібна неодмінно, вона піднімає бойовий дух, адже військові бачать, що за них моляться, ними опікуються.
Покровська церква у Фастові раніше була московського патріархату. Чи стикалися ви після свого призначення з якимись проблемами чи труднощами, пов’язаними з недавнім досить емоційним переходом храму до ПЦУ?
– Є поодинокі випадки не дуже позитивних моментів, але я розумію, що ідея «руского міру» зазомбувала свідомість деяких наших громадян. Адже велику кількість часу було витрачено для формування цієї ідеї в людських головах. А тепер щось довести їм надто складно. Ми ж не можемо змусити людей силою зрозуміти правильні канонічні чи богословські вчення.
Хоча б здавалося, мало бути достатнім аргументом, що Православній Церкві України був наданий Томос самим Вселенським патріархом. І це не просто папірець, а визнання ПЦУ, входження її в склад церковної родини сестер-церков всесвітнього православ’я.
В Україні ще залишилося чимало церков московського патріархату. Як ви вважаєте, яким чином вони мають перейти до ПЦУ – потрібне рішення влади на державному рівні, чи громада на зборах сама повинна вирішити питання підпорядкування кожного конкретного храму?
– В Україні церква відокремлена від держави, тому, на мою думку, впливати на свідомість людей або цілеспрямовано обмежити людей у вірі, держава не має права. Але росія – країна-агресор і терорист, яка напала на нас, має на території нашої держави під час війни свій осередок, свій останній форпост в Україні, і тримається за цю паству, яка є її живим щитом. Проте ми бачимо, що по всій Україні церкви переходять з московського патріархату до ПЦУ, і навіть деякі їхні священники, які є свідомими людьми і патріотами України (хоча їх і небагато), розуміють необхідність зміни підпорядкування. Тому я вважаю, краще, щоб кожна громада сама вирішувала це питання.
Покровську церкву, яка була побудована у 1740 році, потрібно ремонтувати чи реставрувати? Щось вже встигли зробити за чотири місяці, які минули після вашого призначення?
– Спочатку ми навели в церкві порядок і все відмили всередині храму. Те, що ви зараз бачите – штори, катапітасми, облаштування вівтаря, зроблено з моєї ініціативи, це моя перша пожертва для цієї церкви, щоб повернути в неї життя. Також ми вже зробили опалення, встановили твердопаливний котел. Коли було тепло, покосили траву на подвір’ї. З часом будемо облаштовувати територією біля церкви, а це 1,36 гектара землі. І я щиро дякую людям, нашим благодійникам, які приходять і допомагають, адже у мене на все не вистачить часу і фізичної сили.
Звісно, будемо робити все для збереження і відновлення цієї церкви. Оскільки храм – пам’ятка архітектури, ми вивчаємо питання, чи потрібна будівлі реставрація, і розуміємо, що спочатку варто залучити експертів, які зроблять фахові висновки.
Скільки людей приходить на богослужіння?
– Зараз на службу приходить більше 20 людей, і поступово ця цифра зростає.
У які дні ви проводите служби?
– Богослужіння починається в п’ятницю о 9 ранку – ми служимо молебень військовослужбовцям та їхнім родинам, зараз практикуємо молебень Петра Могили. У п’ятницю о 15:30 – Вечірня. В суботу о 9 ранку починаємо заупокійне богослужіння, о 15:30 – Вечірня з акафістом до Покрови Пресвятої Богородиці. У неділю о 8:30 починається недільне богослужіння – часи з проскомидією, і о 9 ранку – Божественна літургія. І звісно, у будні – хрещення, поминання, інші треби.
Як і з чого формується «зарплата» священника?
– З пожертв. Частина йде на утримання храму, у тому числі комунальні послуги, ремонти, догляд за територією, частина – на утримання священника.
Розкажіть про вашу родину.
– Я одружений. На початку повномасштабного вторгнення ми жили в Києві. І задля безпеки та психологічного здоров’я дружини, яка була на 8 місяці вагітності, ми вирішили, що їй краще виїхати за кордон. У Греції в нас народився син Матвій. Я не бачив ще свою дитину, тільки по відеозв’язку. Після закінчення бойових дій Олександра з Матвієм повернуться. А зараз ми молимося і робимо все необхідне, щоб наблизити нашу перемогу.
Під час війни, коли люди навіть в тилу відчувають стрес, можливо, зневіру, відчай, що ви їм порадите?
– Господь Бог у Святому Письмі в різних трактуваннях благословляє нас вірою. 365 разів у Святому Письмі згадується це благословення: «Не бійся і вір». Тому потрібно уповати на Господа Бога, тільки на нього, бо в його руках і наше життя, і наше майбутнє, і майбутнє наших душ. Ні в якому разі не можна зневірюватися і опускати руки.
