Служба безпеки Україна здійснила обшуки у приміщеннях Української православної церкви Московського патріархату. Було перевірено понад 350 церковних споруд і 850 осіб. Понад 50 осіб пройшли поглиблені контррозвідувальні опитування. Деякі з них надали паспорти та військові квитки СРСР, не мали оригіналів документів, а лише їх копії, або ж мали паспорти громадян України з ознаками підробки чи пошкодження. Більше про діяльність УПЦ МП та її можливу подальшу долю в ефірі радіо “Культура” розповіли священник Православної церкви України, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості Георгій Коваленко та голова підкомітету з питань культурної політики Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Микола Княжицький.
Як змінювалась риторика УПЦ МП
Георгій Коваленко: Гібридне співіснування українських патріотів і любителів “русского міра” насправді в Московському патріархаті було з 90-х. Блаженнішому митрополиту Володимиру вдавалося балансувати, бо тоді не було війни й у нас була ідея, що ми можемо еволюційно позбутися радянського, “совкового”. Але початок війни показав, що це неможливо. Більш того, церква, як і суспільства, наш політичний клас, економічний та інформаційний простір, потребує очищення. Сподіваємося, що це очищення за допомогою Служби безпеки України буде тривати і в Українській православній церкві, яка нібито не Московського патріархату. Але тільки на наших територіях. На окупованих територіях ті люди, які складають частину цієї самої церкви, є Московським патріархатом. Навіть без приставки УПЦ.
За митрополита Володимира це була українська церква. Ми громадяни України. Ми вірні української церкви. Були й залишаємось. І ми робили все як громадянина і християни, які займалися релігійною просвітою. В Україні це мало бути українською мовою. Це був діалог з українським суспільством. Звичайно, ми були присутні під час революції на Майдані. Ми намагалися говорити християнські євангельські речі у нашому суспільно-політичному контексті.
Але так само Московський патріархат, частиною якого була і поки залишається Українська православна церква, — це структура створена ще за часів Сталіна, яка просякнута НКВС, КДБ та іншими розвідковими речами. Ці метастази ще з радянського часу. Є ті, хто продовжував співпрацювати. Було й молоде покоління. Ми прийшли в церкву в кінці 80-90-х, і не бачили цих радянських хитросплетінь. Ми вже були людьми без страху, робили те, що хотіли, і Блаженніший давав нам таку можливість.
Тож, з одного боку, очільник церкви дає можливість, а з іншого боку — він не контролює все. У цій церкві залишилися митрополити, які у складі першої Верховної Ради України голосували проти Незалежності. І це старійші члени Синоду, які досі сидять в Лаврі.
Зараз ту саму церкву очолює людина, яка першою зреклася свого підпису під проханням про автокефалію до Москви. Ці люди виховують собі подібних, ставлять наближених до них людей носити за собою посох, водіями чи кухарями. А тепер ці люди стають єпископами. І величезне питання до світогляду цих людей.
З іншого боку, стало очевидно, що з часів початку війни 2014 року Московський патріархат — потенційна колабораційна структура. Але тепер випадки колаборації стали реальними. Крім того, зв’язки з Москвою проявляються вже спеціальними службами. З боку Москви це завжди м’яка сила, через яку можна просувати наративи, контролювати навіть політичний клас контролювати через духовні практики чи зв’язки духовенства з політиками чи бізнесменами. Тобто Московський патріархат і від початку створювався як структура, яка буде фактично контролювати вірян всередині країни і назовні займатися зовнішньою розвідкою.
Наша держава дивиться на церкву як на релігійну спільноту. Вона апріорі не була заточена на те, щоб виявляти агентів, розвідників, коригувальників вогню, пропагандистів чи інших елементів, які під виглядом релігійного, вдягнені церковні одежі, але свідомо чи під примусом служать іншій державі, її розвідці державі, чи несвідомо їх свідомість просякнута наративами, які заперечують право України на існування, заперечують український народ як окремий народ, вороже ставляться до представників інших конфесій та релігій. Це все культивувалося роками. І до 2014 року це якось співіснувало.
З 2014 року при зміні керівництва церкви ми побачили, як на мене, неадекватну поведінку очільників, заяви, які сприймаються дуже негативно суспільством, була втрачена комунікація із суспільством і зроблені кроки й заяви, які можна схарактеризувати тепер вже як недружні щодо України і українського суспільства.
Про заяву речника Путіна стосовно того, що в Україні “нападають на Російську православну церкву”
Георгій Коваленко: Наш ворог ніколи не приховував, щоб Московський патріархат — це їхня сфера і їхня церква. Але Українська православна церква Московського патріархату особливо останнім часом всіляко говорить, що вона вже не Московський патріархат. Але запитайте будь-якого православного ієрарха у світі, яка це церква, і він скаже, що це Російська православна церква.
Коли Москва окуповує наші території, цілі єпархії переходять в підпорядкування безпосередньо до патріарха Московського, при цьому від Синоду і Митрополита в Києві, від якого відбирають сотні, якщо не тисячі парафій в Криму, Донецькій та Луганській областях, ми не чуємо жодної заяви.
Більш того, є приклади реального колаборації, коли єпископ благословляв очільників Харківської окупаційної адміністрації, а потім втік в Росію. І кажуть, що тимчасово на його місце когось призначили. Також ми бачили як мінімум в трьох священнослужителів в Кремлі з Луганської та Запорізької областей і Херсона. Ми не чуємо засуджень, хоча цій церкві навіть давали можливість застосувати власні канони. Це теж питання до того, якою є церква і її мета. Перечекати, вижити за будь-яких обставин, мати справу з будь-якою владою? Чого тоді ці люди вчать наш народ? Прийняти будь-якого царя, будь-яку владу? Не боротися за власну незалежність? Переходити на службу окупантів?
Дійсно, в Українській православній церкві є священники-патріоти, які вимагають від свого керівництва чітко визначитися і артикулювати позицію. Бо на сьогодні доводиться “видушувати” по краплі цю позицію і по кроку нібито навіть під примусом ця структура рухається в бік більш патріотичної та християнської позиції, а не сервільної, яка буде з будь-якою владою мати справу, аби їх не чіпали і залишали на своїх місцях.
Про заборону діяльності РПЦ на території України
Микола Княжицький: У законопроєкті № 8221 встановлюється заборона діяльності на території України Російської православної церкви, релігійних організацій (об’єднань), які безпосередньо або як складові частини іншої релігійної організації (об‘єднання) входять до структури або є частиною РПЦ, а також релігійних центрів (управління), які входять до складу чи визнають (декларують) у будь-якій формі підлеглість у канонічних, організаційних та інших питаннях російської православній церкві.
Законом передбачається, що всі правочини, пов’язані з використанням майна (оренди, найму, лізингу тощо), строк дії яких не закінчився, укладені між резидентами України з відповідною забороненою іноземною релігійною організацією, а також з юридичними особами, власником, учасником, акціонером яких вона є, припиняються достроково.
Крім того, встановлюються особливості найменування релігійних організацій, зокрема, можливість релігійної організації використовувати у своїй назві, як повній, так і скороченій, або найменуванні слово “православний” або “православна” у відповідних відмінках виключно у випадку, якщо ця релігійна організація у канонічних та організаційних питаннях підлегла Православній церкві України.
Цей закон відповідає юридичним нормам, і що найголовніше — церковним канонічним нормам, які регулюють церковне і релігійне життя.
Наскільки швидко ухвалять цей закон, залежить від політичної волі більшості. Ми над ним дуже довго працювали, і вірю, що він буде швидко ухвалений.
Православною є та церква, яка має томос і є частиною всесвітнього православ’я. В Україні томос має лише Православна церква України. Вона є Українською православною церквою. Інших українських православних церков в Україні не існує. Існує церква, пов’язана з церквою Московського патріархату. Вона по суті є частиною Російської церкви.
Очевидно, що в цій церкві є різні священники. Є зрадники, який затримує СБУ, є патріоти України, і ніхто не забороняє їм канонічно служити в Православній церкві України або в інших церквах, оскільки в Україні як в демократичній країні ніхто цього особливо регулювати не збирається.
Що стосується самої Російської православної церкви, то за великим рахунком вона є терористичною організацією. На її очільника Гундяєва (Патріарха Кирила) накладені санкції не лише в Україні, а й в багатьох європейських країнах. І фактично сам суд визнав, що вона не є релігійною організацією, а є державною організацією країни-агресора.
Про перехід священників УПЦ МП до ПЦУ та політику держави щодо релігійної діяльності
Георгій Коваленко: Обійми Православної церкви України відкриті. Але треба дивитися, кого приймати і що ця людина проповідує.
Водночас це величезне питання, як проводити люстрацію в церкві. Ми живемо в суспільстві, де свобода совісті поважається. І людина може вірити в будь-що, навіть в московського патріарха. Це її право, яке надається законом.
З іншого боку, держава має певним чином обмежити вплив ідеології “русского міра” та наративів, які руйнують українську державність чи загрожують її безпеці.
Тому я думаю, що держава має обмежити в певний спосіб якісь юридичні права. Держава не може заборонити релігійну діяльність. У нас в країні не треба мати дозвіл на те, щоб молитися, зокрема публічно. Тобто українське законодавство не забороняє людям зібратися і молитися будь-кому. З іншого боку, держава має певні відносини з кожною релігійною організацією чи представником тієї чи іншої релігії. Тож це питання, яким чином обмежити можливість цих людей володіти майном, українськими пам’ятками, представляти релігію в міждержавно-церковних відносинах, бути запрошеними на подію, брати участь в експертних радах, здійснювати діяльність в державних лікарнях, у війську тощо. Існує велика кількість речей, які справді можуть бути обмежені й діяти як санкції. Щодо всього іншого, то це питання до українського суспільства та просвітницької діяльності.
Україна, український народ і Збройні сили України не прагнуть знищити всіх росіян чи державу Росію. Це у них є така мета — знищити Україну і українців. Так само в нас немає мети знищувати Російську православну церкву чи її вірян. Але якщо ми вистоїмо, а ми віримо у свою перемогу та перемогу добра, бо ми захищаємо добро і право бути різними, то у цих людей не буде можливості знищувати українське, зокрема українську церкву. І завдяки Збройним силам України, українському суспільству, Службі безпеки України цей московський патріархат поступово, але впевнено перетвориться на Українську православну церкву.
А хто дуже захоче бути в Російській православній церкві, можливо, якась маргінальна структура, то таку можливість, я думаю, українське суспільство забезпечить як право на свободу совісті. Бо вони вже будуть тоді не агресивними, не такими небезпечними і войовничими, якими вони є зараз. Тобто наше завдання їх перевиховати і роззброїти, щоб вони не заважали нам мирно молитися, розбудовувати нашу країну, наше суспільство і виховувати своїх дітей.
