Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Українську православну церкву (в єдності з Московським патріархатом) супроводжує багато скандалів, а в суспільстві систематично піднімається дискусія про її майбутнє в нашій країні. Що робити Україні з УПЦ (МП) в подальшому, чи може держава заборонити її діяльність та чому навіть попри війну з 2014 року єпархій УПЦ (МП) було більше, аніж Православної церкви України? На всі ці питання Українське радіо дізнавалося відповіді в релігієзнавця, доктор філософських наук Віктора Єленського.
Про те, що робити з УПЦ (МП) в Україні
Що робити з УПЦ (МП) — це питання, яке найкраще поставити пересічному вірному, які в неділю йдуть в храми УПЦ (МП) в Києві, Вінниці, Житомирі чи іншому місці. Зазвичай ми почуємо, що вони ходять в конкретний храм пів життя чи навіть все життя, що вони причащаються в конкретного священика, і багато з них соромляться навіть визнати, що це храм Московського патріархату. Це очевидно навіть керівництву цієї церкви, яке наприкінці травня зібралося на Собор у Феофанії і намагалося вичистити згадки про належність до Московського патріархату зі своїх статутних документів.
Проте релігія мобілізує людей не в той спосіб, що політичні партії, громадські організації чи профспілки. Тому коли ми говоримо про УПЦ, яка вичистила зі своїх статутних документів згадки про Московський патріархат, то ми в першу чергу маємо думати не про диверсантів, яких упіймала СБУ, а про те, що впродовж дуже багатьох років вона отруювала свою паству. Ті ідеологеми, які вона їм накидала, — це були ідеологеми капітулянтські: розмови про те, що якщо триває війна, то це вигідно українським олігархам. Вони завжди зверталися з вимогою миру до українського уряду, але ніколи — до Москви.
Коли вони зараз говорять про те, що їхні вірні б’ються на фронті, то це дійсно так, проте вони не закликали своїх вірних на спротив агресору. Навпаки, як казав банченський єпископ, що це війна американських імперіалістів і “не віддавайте наших хлопчиків на цю війну”.
Про те, чи може держава заборонити УПЦ (МП)
Моя позиція полягає в тому, що структура Московського патріархату в Україні місця не має і не може мати. Що стосується заборони Української православної церкви, яка тепер знаходиться в незрозумілому канонічному статусі, то вона не є юридичною особою, тому просто так її заборонити не можна. За українським законодавством юридичними особами є окремі громади, монастирі, єпархіальні управління, релігійні центри, але не ціла церква. Більшість релігійних лідерів, які входять в склад Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій колись наполягали, що так має залишатися.
Проте, звісно, є юридичні важелі, які дозволяють поставити цю церкву в адекватне становище. Це необхідно до того, як ця церква дасть країні дуже чіткі сигнали. До того, поки вона не порве з Московським патріархатом, не вишле предстоятелям православних церков такі звані “мирні” грамоти про те, що вона виходить з підпорядкування Московського патріархату, до того, як вона не подасть оновлений статут. Тоді громади самі повинні будуть визначити, до якого центру чи управління вони будуть належати.
Треба зобов’язати церкву виконувати українське законодавство, яке вже існує. Наприклад, в 2018 році був ухвалений закон про перейменування, який не виконується. І міністр культури, і глава державної служби з питань свободи совісті прямо кажуть: ми не будемо його виконувати.
Про переходи з УПЦ (МП)
Переходи з УПЦ МП інтенсифікувалися після широкомасштабного вторгнення. За цей час перейшло стільки громад, що вони могли би скласти помісну церкву, ба більше: деякі помісні православні церкви не мають стільки парафій.
Проте, коли йдеться про ініціативу, то це має бути ініціатива священиків, які підлягають певному єпископу Московського патріархату. І вони говорять йому, що ми знаходимося у вашому канонічному підпорядкуванні, але статус нашої церкви незрозумілий, чому ми порвали з Константинополем — нам не зрозуміло, чому ми можемо причащатися з російським бойовиком, але не можемо зі своїм братом. Саме це я маю на увазі під початком діалогу (між православними церквами — прим. ред.).
Такі ініціативи є і вони, очевидно, хотіли би не поодинокого переходу своїх громад, а широкого руху, який якимось чином привів би їх в помісну православну церкву, яка вже існує (Православну церкву України, яка в 2019 році отримала Томос про автокефалію — ред).
Про те, чому УПЦ (МП) була чисельнішою з 2014 року, аніж ПЦУ
Зараз статистика інша: Росія анексувала декілька єпархій, які належали до Московського патріархату, плюс переходи, тож кількість парафій чи релігійних громад цієї церкви зменшилася. Але є така загадка: ми бачимо, що громад за статистикою більше, але коли починають опитувати громадську думку, то дедалі більше людей говорить, що вони належать спочатку до Київського патріархату, а потім — до ПЦУ.
Одним з пояснень цього феномену було те, що люди, які говорять “ми належимо до Православної церкви України, а не до Московського патріархату”, — це номінальні віруючі, які таким чином маніфестують свою ідентичність та політичну позицію. Але коли я дивився релігійні практики вірних Московського патріархату та вірних ПЦУ, то вони практично не відрізняються. Це значить, що це не номінальні віруючі.
Багато віруючих відвідує храми Московського патріархату, тому що їм належать найбільше святинь, найбільш значущих храмів, але не визнають себе належними до цієї церкви.
