Як на церковні руїни в Україні російська влада висаджує свій релігійний десант, на досвіді протестантської громади Маріуполя, пояснює Ліга.нет.
Під гаслами про “десатанізацію” України російські окупанти оголосили війну Богу. Такий висновок можна зробити, ознайомившись з дослідженням Інституту релігійних свобод (ІРС). Правозахисникам вдалося задокументувати десятки фактів катувань та вбивств священнослужителів. Репресії стосовно представників різних конфесій тривають на всіх окупованих територіях.
Наприкінці вересня на конференції ОБСЄ у Варшаві українські представники ІРС оприлюднили близько 20 випадків незаконного позбавлення волі релігійних діячів з боку російських військових на тимчасово контрольованих або окупованих територіях. Ув’язнення священників супроводжувалися тортурами, спробами зґвалтування, погрозами розправи над членами сім’ї.
За останні два місяці картина стала ще жахливішою: відкрилися двері катівень у звільнених містах і селах Харківської та Херсонської областей.
Сьогодні можна сказати, що в цьому місті мучениками за віру стали не тільки православні, а й мусульмани. Ще один свіжий тренд – рейдерські захоплення майна протестантських громад. LIGA.net спробувала розібратися, як відбувається церковна окупація і що спільного у церковних поплічників путінізму і псевдохристиян фашистської Німеччини.
Пастор Церкви адвентистів сьомого дня Валентин Загреба розповідає, що репресії щодо віруючих на окупованих територіях мають системний, але не тотальний характер. В умовах окупації на найбільшу небезпеку наражаються священники тих церков, чия віра пов’язана з національною ідентичністю (ПЦУ, греко-католики), а також протестанти. Робити добрі справи на очах окупантів вкрай небезпечно. І це не риторика – так було, починаючи з 2014 року.
Багато громад лишилися без власності: церкви та молитовні будинки окупаційна влада використовує для своїх нужд. Був випадок, коли російські військові перетворили капличку на туалет. Але частіше храми та молитовні будинки перепрофілюють на казарми, офіси або спортзали.
Один з найбільш резонансних злочинів поплічників Ігоря Гіркіна – звіряче вбивство чотирьох п’ятидесятників – служителів церкви “Преображення Господнє” у Слов’янську в травні 2014 року. Терористи привласнили автівки дияконів, а їх власників спалили наступної ночі після катувань.
Про релігійну окупацію розповів пастор Геннадій Мохненко. “Це якась тваринна аморальність, – каже він – Вони обставляють рейдерське захоплення як благодіяння… В чому благодіяння? В тому, що вони привезли 50 шкільних наборів у місто, де загинуло близько 100 000 людей? І розказують про поганих нацистів, які тут все зруйнували, а вони відбудовують… Підгребли під себе наші будівлі, фотографуються на тлі нашої ферми? Нема слів, просто нема слів”.
У нас є підстави вважати, що рейдерське захоплення майна маріупольських п’ятидисятників, – не випадковість і не лише приватна ініціатива ярославльського єпископа Андрія Дірієнко. Це частина путінської релігійної політики на окупованих територіях. Її суть – у підпорядкуванні місцевих релігійних організацій лояльним до російської влади діячам.
Іноді ця політика впроваджується м’яко, оскільки місцеві церковники самі йдуть на співпрацю з окупантами. В першу чергу це стосується єпископату УПЦ МП. Яскравий приклад – митрополит УПЦ МП Ізюмський і Куп’янський Єлісей, який відкрито перейшов на бік окупантів. Іноді – вогнем і мечем. Імаму кримсько-татарської релігійної громади Рустему Асанову довелося пройти крізь херсонську катівню. Російські військові наполегливо радили йому почати співпрацю з Духовним управлінням мусульман Криму (у місті Сімферополі), яке 2014 року перейшло на бік Росії. Поради супроводжувалися побиттям, затягуванням мішка на голові та іншими тортурами.
Але особливо цікаво спостерігати за тим, як зло маскується добром на прикладі російських протестантів. Той шлях, який вони проходять зараз, до дрібниць нагадує те, що відбувалося з протестантськими громадами Німеччини під час Другої світової війни.
