Священник Української греко-католицької Церкви Юрій Бойко розкритикував інтерв’ю архиєпископа Львівського Римо-Католицької Церкви Мечислава Мокшицького про ситуацію в Україні.
“Не можна не зауважити політично-ідеологічних тез, які легко прочитуються між рядками і які бажаю висвітлити читачам, що все сприймають “на віру”, – зазначив священник.
За його словами, інтерв`ю у мові оригіналу (італійській) відшліфовано дуже філігранно і дипломатично, так, щоби не можна було причепитися.
“Однак, хто уважно читає, побачить наступні російські наративи”, – пише Юрій Бойко.
1) “Україна могла б взяти за зразок Швейцарію, де існують навіть чотири офіційні мови”:
ця теза у часі війни є спробою роз`ятрити давню тему розбрату між Українцями – тему російської мови, на якій майже 30 років незалежності спекулювали проросійські кола в Україні. Архиєпископ виступає за визнання російської мови державною. Тобто, цим наративом розбурхується мовне питання і відразу пропонується “старе” рішення.
2) “російська залишається «Церквою народу», якщо її так можна назвати. Почувши слова Патріарха Московського Кирила, який одружився з війною Путіна, громади в Україні відмежувалися від нього”:
цим висловом чітко відмежовується особиста відповідальність патріарха Кирила за підтримку війни в України і Православної Церкви, яку він очолює. Читач мимоволі робить висновок, що відповідальним залишається тільки московський патріарх, у усіх решта – ні. При цьому він маніпулює правдою, яка не може бути йому невідома, а саме те, що чимало єрархів і духовенства УПЦ МП чи РПЦвУ пішла на свідому співпрацю з російськими окупантами. Про це свідчать хоча б недавні обшуки в високопоставлених єрархів УПЦ МП.
3) Після початку конфлікту були зафіксовані деякі переходи вірян до Автокефальної Православної Церкви (ПЦУ – ред.):
складається враження, що Архиєпископ не бажає визнавати не тільки факту чисельних переходів громад з УПЦ МП до ПЦУ, але й факту і вагомості самої ПЦУ.
4) “Тикання пальцем на мову чи Церкву може стати джерелом ще більшого болю для народу і підживить розколи, які непотрібні Україні”:
цим висловом пропонується забути тему російської мови і Церкви в Україні, бо можуть бути погані наслідки. Одним словом, така собі пересторога-шантаж.
5) “я відчуваю певну глухоту з боку очільника Кремля, єдиною метою якого залишається завоювання України”:
цим висловом Архиєпископ Мокшицький покладає відповідальність за війну персонально на Путіна, не згадуючи про те, що цю війну підтримує переважна більшість російського населення. Про це свідчать як соціологічні опитування, так і публічні заклики до війни і знищення України пересічними росіянами. За цим висловом криється також намагання вибілити російський народ від колективної відповідальності за війну, яка рано чи пізно наступить.
6) “Необхідний перепочинок. Війна позбавила людей усмішки: досить подивитися на обличчя на вулиці. Горе множиться”:
за цим висловом криється політичний заклик до чогось подібного до Мінських переговорів. Чим закінчується “перепочинок” у відносинах з Росією усі Українці досвідчують щоденно, починаючи з 24 лютого.
7) “Народ вимагає справедливості та України, яка збереже всі свої території, включно з Кримом. Ось чому ми хочемо роздумувати про милосердя. Сам Христос просить нас любити ворога, нашого агресора. І прощати: ми це повторюємо кожного разу, коли говоримо Отче наш”:
на перший погляд чудові євангельські слова про милосердя, яке позбавлене справедливості і правди. Водночас між рядками читається заклик розпочати діалог з ворогом.
