Грузинський богослов Мамука Путкарадзе
Бог стає зайвим, коли церква підмінює завдання служіння.
«Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але для того, щоб послужити». Христос визначив місію апостолів як служіння людям: «нехай світить світло ваше перед людьми».
У цьому служінні церква приносить якісні плоди. Бог безкорисливий і висловлює Свою волю турботою про людину.
На відміну від Бога, церковна єрархія стурбована кількісними показниками: нерухомістю, владою і поголів’ям.
Авторитет церкви, що формує уклад і мораль суспільства, оцінюють неоднозначно. Коли сповідання віри пов’язане зі смертельною небезпекою і насінням християнства стає кров мучеників, церква розквітає силою духу. Звужуються кордони, і поглиблюється духовне життя. Як господиня кладе в борошно закваску, щоб забродило тісто, так жертовна любов заквашує суспільство: «вогонь запалити Я прийшов на землю».
Коли сповідування віри тіснить ідеологія, государі хрестяться й обдаровують імперську церкву, вона багатіє майном і бідніє духом. Світську і духовну владу об’єднує насильство. Старозавітні архієреї вимагали стратити Христа: «Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен померти».
Здаючи Христа на смерть цивільній владі, архієреї вмивали руки: «нам не слід вбивати нікого». Пізніше горять єретики на вогнищах, горять старообрядці в зрубах. Насильство стає традицією.
Шлюб Христа і Церкви затьмарює роман архієреїв з імперією. Третій стає зайвим. Інтерес «на стороні» веде до банального «трикутника». Зайвим виявляється Христос: третій має піти.
Збідніла любов’ю сім’я, як мідь, що дзвенить і кимвал, що брязкає.
Лукавий союз імперської та церковної влади назвали «симфонією».
В оману вводить двозначний термін «влада», що позначає дві різні природи.
Держава, особливо імперська, є «апаратом насильства». Христос заборонив церкві насильство: «між вами нехай не буде так, а хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою».
Служіння любові не поєднується з насильством. Об’єднуючись із державою в насильстві та користі, владики забувають Христа. Марні спроби втілити утопічну симфонію Христос розрубав: «віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богу».
Виправдовуючи злочини государів, єрархи сакралізують імперську владу і спираються на її силу. Симфонія розбещує обидві бюрократії, торуючи шлях у золоту клітку, а витрати нагнітають напругу в суспільстві. У 1917-му воно вилилося в погроми храмів. Єрархи обирають колишній шлях, наступаючи на ті самі граблі. Народ мовчить.
Церква покликана зберігати дух Христовий, відкидаючи насильство і корисливість. Коли Христа не прийняли в одному селищі, учні сказали: «Господи! Чи хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і винищив їх?» – Христос заборонив їм і сказав: «Не знаєте, якого ви духа, бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати. І пішли в інше селище».
У зовнішньому житті Христос закликав учнів бути маяком для суспільства: «Ви світло світу, ви сіль землі». Кому потрібна сіль несолона? Єпископу слід «мати добре свідчення від зовнішніх», не продаючи первородство за сочевичну юшку.
Моральний авторитет церкви необхідний державі та суспільству. Він виростає з етичного і соціального служіння. У третьому тисячолітті РПЦ впровадилася в суспільне життя, а держава розкрила назустріч обійми, у підсумку держава злилася в обійми з церквою, яка обслуговує її імперські амбіції.
Чиєї користі шукає соціальне служіння Російської Православної церкви: суспільної чи власної?
Думаю відповідь очевидна й однозначна…
