Він створив “краєзнавчий міф” півдня України. 200 років тому на теренах нині окупованої Росією Стародубщини народився Олександр Макаревський, що згодом прийме чернечий постриг з іменем Феодосій. Керуючи Катеринославською єпархією, священник “використає” службове становище, щоб провести масштабне дослідження, яке доводить козацькі витоки історії регіону та спростовує імперську брехню про так звану “Новоросію”.
Преосвященний Феодосій (Макаревський) – це видатний український церковний діяч 19 століття, а також – історик-краєзнавець. Точна дата його народження невідома. Відомий лише рік – 1822-й. Світським іменем майбутнього єпископа було Олександр. У той час дітей називали згідно зі “святцями”, відповідно – одна з гіпотетичних дат його народження – це 12 вересня, коли поминають святого Олександра Константинопольського та князя Олександра Новгородського, пише Свобода.fm.
Натомість, достеменно відоме місце народження Олександра Макаревського. Історик-краєзнавець, військовослужбовець ЗСУ Роман Захарченко встановив, що його батько Григорій у час народження сина був дияконом у селі Бряхлів на півдні Стародубщини. Нині це село (російська назва – Брахлов) входить до Брянської області РФ. Воно розташоване за 2,5 кілометри від кордону з Україною. Навпроти – по інший бік кордону – села Семенівської громади Чернігівщини, які впродовж останніх місяців майже щоденно обстрілюються з території РФ. Не виключено, що загарбники розташовують свою артилерію, у тому числі, на території історичного українського села – батьківщини двох видатних українських істориків – Феодосія Макаревського та головного редактора журналу “Київська старовина” Олександра Лашкевича.
Священницький рід Макаревських, за деякими даними, походив з селища Кобижчі на Чернігівщині, – розповідає Роман Захарченко. Юний Олександр, імовірно, не мав іншого вибору, крім як продовжувати династію. Навчався спочатку в Чернігівській духовній семінарії, згодом – у Київській духовній академії.
“Ще з років у семінарії та академії, схоже, він мав потяг до історії. Це видно з того, що в Смоленську він став викладачем історії”, – зазначив Роман Захарченко.
До Смоленська Макаревського направили у 1850 році – після закінчення навчання в академії. Українець став професором Смоленської духовної семінарії. У 1853 році був переведений до Вязьми, де став наглядачем повітового та приходського духовних училищ. Тут майбутній єпископ одружився та народив двох дітей. Проте подружнє життя тривало недовго: у 1859 році дружина Олександра Макаревського померла, після чого священник вирішив постригтися у ченці. У чернецтві обрав ім’я Феодосій – на честь Феодосія Печерського – ігумена першого київсько-руського монастиря. Це було порушенням тодішньої церковної традиції, згідно з якою чернече ім’я мало починатися на ту ж літеру, що й мирське.
Ще під час перебування у Вязьмі Макаревський увійшов до губернського статистичного комітету, що досліджував економічне становище та демографію регіону. Таке призначення було визнання високої освіченості українця. У 1863 році Феодосій Макаревський став ректором Воронезької духовної семінарії. На той час він вже мав сан архімандрита.
Проте найпродуктивніший період у житті священника почався у 1871 році – після його повернення в Україну. Того року Макаревський був призначений єпископом Катеринославським і Таганрозьким. Його кафедрою став Спасо-Преображенський собор Катеринослава (сучасне місто Дніпро, храм нині належить до Московського патріархату).
На єпископському служінні Преосвященний Феодосій розгорнув активну діяльність. Зокрема, реалізував свій інтерес до дослідження минулого.
“Він видав розпорядження до підлеглих священників єпархії, щоб вони збирали відомості з історії парафій, історії населених пунктів, в яких вони служили. Вони надсилали ці матеріали до консисторії. Він використовував ці матеріали, брав архівні документи, які були в архіві консисторії. З цього компонував історичний нарис про ту чи іншу парафію. Писав історію того чи іншого населеного пункту, в центрі якої була історія місцевої парафії. Потім комплектував це по благочиннях. Публікував ці дописи в “Єпархіальних відомостях”, – каже історик Роман Захарченко.
Саме “Катеринославські єпархіальні відомості”, які Феодосій почав видавати у 1872 році, почали вміщувати його історичні краєзнавчі розвідки, які публікувались без зазначення автора. За десять років на сторінках видання були надруковані матеріали про практичні всі місцевості та поселення Катеринославської губернії. У 1882 році Макаревський зібрав усі свої напрацювання в одну книжку – “Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії”.
Історик Роман Захарченко зазначає, що у той час такі дослідження були “в моді”. Нерідко краєзнавством займалися високі церковні чини. Так, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Філарет (Гумілевський) приблизно у той самий час видав кількатомні історико-статистичні описи Харківської та Чернігівської єпархій. Краєзнавець Лаврентій Похилевич написав “Сказання про населені місцевості Київської губернії”. Проте лише Феодосій Макаревський настільки скрупульозно вивчав історію кожного населеного пункту.
“Він йшов у руслі свого часу, але в сенсі краєзнавчому і системному це була піонерська робота, оскільки він системно опрацьовував місцеву історію. Повз його увагу не пройшов жоден закуток його єпархії”, – каже Захарченко.
Макаревський зафіксував великий масив усної історії – місцевих легенд і переказів, зокрема – про перших поселенців, засновників того чи іншого села або містечка. Ці перекази стали наріжним каменем для всіх майбутніх дослідників, які відштовхувалися від праці владики Феодосія. Вони відіграли і важливу роль у формуванні самосвідомості жителів півдня України. Адже саме Макаревський зберіг для історії той факт, що більшість населених пунктів краю були засновані українськими козаками. Багато сучасних великих міст – Дніпро, Запоріжжя тощо – розташовані на місці запорозьких зимівників чи козацьких слобід. Історія української колонізації Дикого поля у 18 столітті майже не була відображена у документах. Її Макаревський відновив з усних переказів старожилів, які збирали його підлеглі священники. Ця історія руйнує міф про “Новоросію”, про те, що південь України начебто першими колонізували російські імператриці та імператори.
“Макаревський – творець великого краєзнавчого міфу півдня України. Для багатьох місцевостей півдня України ті розповіді, які він зібрав – вони стали беззаперечними історичними фактами. Хоча якщо розібратися зараз з історичної точки зору, з глибшим знанням документальних джерел, то багато з них можна піддати сумніву. Проте для багатьох сіл і містечок він створив місцевий міф і місцевий наратив, на ґрунті якого пізніше будувалась місцева історія”, – наголосив Роман Захарченко.
Книга Феодосія Макаревського, зокрема, вплинула на видатного історика українського козацтва Дмитра Яворницького, який посилався на єпископа як на беззаперечного авторитета.
Владика також зберігав для історії церковні реліквії: давні стародруки, богослужбові книги, церковне начиння, орарі, стихарі. Все це передавав до Церковно-археологічного музею в Києві, бо у Катеринославі на той час свого музею не було. Нині більшу частину колекції Макаревського успадкував Києво-Печерський заповідник.
Крім дослідницької діяльності – Феодосій був і добрим церковним організатором.
“За 14 років свого владицтва він провів низку реформ: започаткував вибори благочинних у своїй єпархії, окружні зібрання священників, заснував духовні училища в Катеринославі, Бахмуті, Маріуполі. Крім того, створив училищний комітет напередодні своєї смерті, завдяки якому було засновано мережу церковно-парафіяльних шкіл у єпархії – понад 108”, – каже Роман Захарченко.
Преосвященний Феодосій пішов із життя 5 лютого 1885 року. Похований – у Дніпрі біля Спасо-Преображенського собору.
Спадок, який він залишив по собі, і сьогодні працює на утвердження права українців бути господарями на своїй рідній землі. Примітно, що багато сіл і містечок, про які писав Макаревський – нині тимчасово окуповані. Декотрі – з 2014 або 2022 року. Є і ті, що були окуповані раніше, зокрема – Таганрожчина, запорозьке минуле якої описував владика Феодосій. Повернення історичної пам’яті – це необхідна передумова до фізичного повернення територій.
