Священномученик митрополит Філіп (Количов) — майже єдиний у російській церковній історії приклад предстоятеля Церкви, який вступив у відкриту конфронтацію з царем, який чинить беззаконня, — Іваном Грозним.
Символічно, що у колишній підмосковній садибі бояр Количевих поряд із Переделкіним у 1952 році відкрилася заміська резиденція патріархів РПЦ, де проживали Алексій I, Пімен та Алексій II. Але Кірілу (Гундяю) стало незатишно в історичному місці, пов’язаному зі св. Філіпом, — і він перебрався в новозбудований Об’єкт «Скит», ближче до Рубльовки.
Подвиг Пилипа закарбований у його житті, складеному на Соловках наприкінці XVI століття, у літописах того ж часу (Третій Псковський, Новгородський), в «Повісті про руйнування Великого Новгорода» 1570, в «Історії» Андрія Курбського та в свідченнях іноземців, які відвідували Москву.
У 1568 році Філіпп почав викривати опричний терор і відмовив у благословенні царю, що прийшов з опричниками в чорній формі на службу в Успенський собор Кремля.
«Ми тут приносимо безкровні жертви Богу, а за вівтарем ллється безневинна кров християнська… Скрізь пограбування, скрізь вбивства відбуваються ім’ям царським», — передає слова Филипа Н.М. Карамзін. Вже після винесення вироку, 8 листопада, святого змусили служити в Успенському соборі, проте службу перервали опричники, які виштовхали святого з храму, а потім мучили у підвалах московських монастирів у кайданах із важким ланцюгом на шиї. Близько року Філіп перебував у ув’язненні в Тверському Отрочому монастирі, де 23 грудня 1569 був, як вважається, задушений Малютою Скуратовим.
Факт вбивства митрополита за наказом царя увійшов у службу священномученику, складену в середині XVII століття з ініціативи патріарха Никона. На той час у Москві та інших містах з’явилося кілька храмів св. Филипа. Однак усе це вікове церковне передання тепер «скасовано». 3 вересня минулого року Пуін, по суті, «реабілітував» Малюту Скуратова: «Він його не вбивав і не проїжджав [через монастир], а якщо проїжджав, то проїхав мимо».
Проти цієї версії виступає консенсус класиків російської історії – Н.М. Карамзін, С.М. Соловйов, Н.І. Костомаров, Г.П. Федотов, А.В. Карташов, святитель Макарій (Булгаков). Заперечувати очевидне стали лише зараз «ревнителі пам’яті царя Іоанна», які домагаються канонізації однієї з похмурих постатей російської історії.
Однак російських ієрархів, які протистояли владі князів і царів, можна перерахувати на пальцях однієї руки. З князем Дмитром Донським у свій час конфліктував митрополит Кипріан, а цар Олексій Михайлович не прийняв владних амбіцій патріарха Никона, відправивши його на посилання на Валдай.
В епоху Російської імперії відомий лише один «вільнодумець» у митрополичому сані — митрополит Арсеній (Мацієвич), який народився на Волині (Україна). Він посмів суперечити самій «матушці» Катерині II. Єрарх не прийняв «секуляризації церковних земель», у процесі якої імператриця закрила майже дві третини монастирів Росії. В 1763 Арсеній виголосив у своєму соборі анафему «кривдникам монастирів», але на бік імператриці став призначений нею ж Синод.
При спробі особистого пояснення з митрополитом Катерина заткнула вуха, чого було достатньо, щоб позбавити його сану та чернецтва та передати карному суду за «образу Величності».
Після вироку Арсенія до страти імператриця «змилостивилася», повернула йому чернецтво і звеліла заслати у північні монастирі. Однак за співчуття до колишнього імператора Іоанна V, убитого в Шліссельбурзі, Арсеній був вдруге позбавлений чернецтва і засланий до Ревельської фортеці, де й помер. Собор РПЦ 2000 року зарахував його до лику святих.
Візантійська фронда
Стародавні християнські єрархи – як західні, так і східні – часто викривали владу, у тому числі верховну, але з плином історії викривальний пафос поступово сходив нанівець, поки не загас зовсім. Св. Іполит, єпископ Римський, четвертований в 235 році, писав: «Якщо начальники <…> змушують зробити щось противне вірі, краще вмерти, ніж виконати наказ». Св. Климент, єпископ Анкірський (суч. Анкара), страчений в 312 році, говорив імператорському наміснику Доміціану: «Ваші дари ми визнаємо нікчемністю, вашу шану — безчестям і високий сан — роботою бранця».
Через 17 століть перший радянський патріарх Сергій (Страгородський), звертаючись до нових гонителів християн — більшовиків, перефразував ці слова протилежним чином: «Ми хочемо <…> усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською Батьківщиною, радості та успіхи якої — наші радості та успіхи, а невдачі — наші невдачі».
Мабуть, найнезручнішим для імператорів уже християнської Римської імперії був у другій половині IV століття єпископ Амвросій Медіоланський (сучасний Мілан), який не пустив до церкви імператора Феодосія. Його слова при цьому нагадують викриття митрополитом Філіппом Івана Грозного: «Людині, руки якого заплямовані безневинно пролитою кров’ю, не можна переступити поріг священного місця і брати участь у божественних обрядах».
Імператор повісив на стінах міста офіцерів столичного гарнізону, замурував живого патріарха у стіну, періодично підсипав отруту в келихи своїм фаворитам і наказував стратити щойно призначених на високі посади чиновників.
До речі, замурований у стіні патріарх – св. Каллінік — кількома роками раніше благословив народне повстання, яке завершилося поваленням Юстиніана та його засланням до Криму, за що імператор і помстився, повернувшись із військом варварів до Константинополя.
Царгородські патріархи іноді відлучали від причастя глав своєї держави. Наприклад, св. патріарх Тарасій (IX століття) відмовлявся розірвати шлюб імператора Костянтина VI, а св. патріарх Арсеній (XIII століття) відлучив імператора Михайла VIII за наказ засліпити малолітнього сина свого попередника, який міг би претендувати на престол.
«Влада від Бога» та російська історична пастка
Після катастроф ХХ століття православне богослов’я стало визнавати, що надто тісний конкордат із державою, що обернувся рабською залежністю церкви, руйнівний для неї.
Для такого визнання знадобилися безпрецедентні гоніння, коли у 1920–1930-ті роки на території колишньої православної імперії було вбито за свої релігійні переконання десятки тисяч єпископів, священників, ченців та мирян. Але інерція 17 століть цезаропапізму виявилася настільки потужною, що серед гнаних єрархів знайшлися охочі укласти новий «конкордат» навіть із відкритими гонителями та войовничими атеїстами.
Так зване «сергіанство» — політика беззастережного підпорядкування радянській владі, яку проводила Московська патріархія на чолі із Сергієм (Страгородським) та його наступниками — універсальний метод церковного «виправдання» будь-яких режимів, включаючи відверто злочинні.
Це відмова церковної адміністрації від власної моральної суб’єктності, що позбавляє її голосу. Така адміністрація прирікає себе механічно повторювати ідеологічні наративи влади. Справжня відмова від релігії проявляється не у войовничому атеїзмі (який теж віра, причому досить фанатична), а в «сергіанському» зреченні церковної організації від Христа заради збереження своєї зовнішньої структури.
Коли “велика” церква відмовляється від Христа, християнство продовжує жити у малих громадах чи серцях віруючих. «Нехай цивільний лад іде будь-яким для нього дорогою, — писав 1929 року священномученик єпископ Дамаскін, — ми підемо своєю дорогою «з Христом і до Христа». Будемо користуватися від зовнішніх лише тим небагатим, що необхідно для скромного життя». Такий радикальний злам церковної реальності передбачав у середині ХІХ століття св. Феофан Затворник: «Хоч ім’я християнське буде чути всюди, і всюди будуть видні храми і чини церковні: але все це тільки видимість, а всередині ж відступлення справжнє. На цьому ґрунті народиться антихрист».
Наш сучасник, псковський священик Павло Адельгейм, убитий у 2013 році, із гіркотою констатував: «Церковне життя в Росії гасне… Духовне життя руйнується та знищується, причому знищується воно цілеспрямовано самою Московською Патріархією <…>. В нас віра в Церкві змінилася на ідеологію. Росію очолюють чекісти та церковники. Фактично виходить, що в цій Церкві не залишається місця для Христа».
«Богословським» виправданням сервілізму РПЦ є знамениті слова апостола Павла «Немає влади не від Бога» (Рим. 13:1). Але перекласти цю фразу російською мовою досить складно: у грецькому оригіналі перед словом «влада» стоїть невизначений артикль, а російською артиклів немає. Це як англійське “А Power” розуміти у значенні “The Power”. Апостол говорить про принцип владарювання, про ієрархічний початок буття, а не про кожний конкретний політичний режим. Саме так цю фразу розуміє православне Передання. Преподобний Іустин Попович зазначав: «Якщо влада зрікається Бога і починає виступати проти Бога, то вона перетворюється на суцільне уособлене насильство, <…> стає тиранією, лютим насильством — і тим самим переносить себе під владу антибога, протибога, диявола <…>. Християни повинні чинити опір безбожним і богопротивним указам і постановам». Св. Микола Сербський так викривав політичних лідерів, які узурпували владу: «Під виглядом закону вони грабують і пригнічують народ і відкидають правду, милість та віру. Це ті, яким Бог заважає, а Христос докучає, і вони діють лукаво. Це найбільші вороги народу, які женуть та вбивають його справжніх друзів».
Росія має специфічну схильність до тиранічної влади. Визначний мислитель російської еміграції о. Олександр Шмеман бачив причину цієї схильності у приреченості, в «антиісторизмі російської свідомості», у одвічному прагненні вийти з об’єктивного світового процесу, ідеалізувати якийсь момент у своєму минулому і «повернутися» до нього, навіть ціною великої крові.
«Російська свідомість ностальгічна, ностальгія його — за «авторитетом», який найлегше знайти у минулому, — писав о. Олександр. — Усіх звуть кудись і до чогось «повертатися», причому це повернення виявляється одночасно і кінцем, завершенням історії за допомогою апофеозу Росії <…>. І ось тому свобода так мало потрібна. Вона не потрібна, якщо абсолютизується минуле, яке потребує лише охорони і для якої свобода небезпечна. Свобода потрібна для творення, вона завжди в теперішньому і про сьогодення: як зробити зараз, яку дорогу вибрати на перехресті».
В історії православ’я було чимало по-справжньому вільних особистостей — зазвичай вони ставали мучениками і нащадки їх називали святими. Це зразки, але їх ніяк не назвеш більшістю. І після столітнього досвіду «сергіанства» та тисячолітнього досвіду цезаропапізму здається закономірним, що нове випробування сучасне російське православ’я не пройшло.
Ті небагато вільних голосів, що пролунали в середовищі РПЦ, швидко заглушилися новими репресивними законами. Православний світ виявився розірваним тепер уже не символічно, а цілком фізично.
Це стало рисою, яку історія підводить під багатовіковим церковним сервілізмом. І коли все це закінчиться, у православному світі розпочнеться покаяний процес зі спокутування історичних помилок, подібний до того, що ведеться в західному християнстві, але ще складніший і кропіткіший.
Нинішній предстоятель РПЦ, як відомо, виправдовує та благословляє всі дії нинішнього керівництва РФ. У контексті того, що відбувається в Україні, Кирило дає таке визначення державі: «Інституція, яка має законне право вживати силу, примушуючи <…> інші країни, якщо бачить у них загрозу, до того, щоб цієї загрози не було».
За матеріалами Нової Газети.
