Священник Православної Церкви України отець Андрій — родом з Рівного. З 2016 року він побував у гарячих точках у зоні АТО: Авдіївка, Зайцеве, Широкине. За понад рік зрозумів: бійців, які боронять країну, він покинути не зможе та у 2017 році вступив до лав Одеського прикордонного загону.
З початком повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну капелан ПЦУ Андрій із позивним Падре озброївся військовими обладунками і боронить кордони України. В інтерв’ю “Суспільному” він розповів про шлях, який пройшов за останні понад шість років.
— Отче Андрію, як розпочався ваш шлях військового капелана? Які відчуття були?
— У 2016 році я був направлений з синодального управління військового духовенства на ротацію в зону АТО. Перша поїздка — це була Авдіївка, лінія розмежування, промзона. І сказати, що такого людського страху, що вб’ють, бо це війна — не було. Я отримав насолоду від того, що тебе приймають як свого, в тобі є необхідність. Ми за лічені години з підрозділом стали рідними. Тоді ротація була на місяць, він пролетів дуже швидко. Коли він закінчився, то я не зміг їх покинути, я залишився і надалі.
— І це рішення призвело до того, що ви стали військовослужбовцем?
— Потім були різні ротації: Широкине, Зайцеве. Перебуваючи там, де я зараз є, і враховуючи всі обставини, я розумію, що тоді я пішов служити туди, куди Господь мене покликав, куди вказував. І неймовірно те, що, спілкуючись з людьми, я бачив, як їм необхідне таке спілкування з Церквою, з Богом. Тож влітку 2017 року був переведений на штатну посаду, у службу військового капеланства в Одеський прикордонний загін. З того часу я і служу на Одещині. Вже шість з половиною років несу цей хрест, і зовсім про це не шкодую.
— Праця капелана — це і просвітницька робота, і теологія, і історія Старого завіту. Військові з різних конфесій, більшість з яких були в церкві лише на хрещенні або на освяченні великодніх пасок. Тому і питання у всіх різні. Є і такі стереотипні поняття, що “всі батюшки однакові, а релігія — це бізнес”. Тому намагаюсь доводити, що це не так. Бо релігія існує стільки, скільки є людство. І про це також потрібно розповідати. Ну і, звичайно, говоримо про життєві проблеми, сімейні. А ще військові, які пройшли горнило війни, шукають, як подолати посттравматичний розлад.
— Як служіння в парафії відрізняється від служби на фронті?
— Священник в армії — це як священник на парафії. Багато хто питає: як ти працюєш на фронті серед військових? Так само як і у звичайному селі, ті самі люди, ті самі плітки, ті самі проблеми. Єдине, що специфіка роботи — військова психологія. Військовий священник — це своєрідний місток між цивільним життям людини і військовим. Мене питають, що я там роблю. Я, як священник, доводжу, що християнська етика, християнське доброчинство є найефективнішим важелем подолання негативних проявів у людини. Ми, капелани, намагаємось якісно, професійно, з повною відвагою, гідністю, служити суспільству. Господь показав приклад своїм служінням, самопожертвою, за людей пішов на хрест, а ми маємо в самопожертві бути особистим прикладом для військовослужбовців, мотивуючи їх міцно тримати зброю у своїх руках під час служби.
— Ця тема — це виклик усього людства. Від моменту вбивства Каїном Авеля. Зараз навіть ті священнослужителі, які раніше говорили, що і в армію не підуть духівниками — стоять на захисті країни, є військовими капеланами. Бо захист Батьківщини, на жаль, хоч і таким шляхом — це святий обов’язок кожної людини. Кожен воїн у всі часи, коли повертався додому, то на нього накладалась церковна епітимія. Людина має спокутувати свої гріхи, тому забороняється певний період причащатися, посповідатися. Бо так чи інакше, людина вбивала, цей гріх вбивства лежить на людині але….але людині цей гріх відпускається тоді, коли вона захищає свої терени. Ми стоїмо на захисті своїх кордонів, ми стоїмо на захисті волі і свободи українського народу. Ми не загарбницьку війну ведемо. Прощення буде.
— Що найважче?
— Наша робота — це говорити з військовими, так само як для військових стояти на захисті країни. Тому складність не у цьому. Найважче — це бути далеко від родини, розуміти, що вони далеко, усвідомлювати, що кожна телефонна розмова з рідними, з дітьми може бути останньою. Це для всіх нас найважче.
— Капеланство — це мистецтво бути поруч з військовими і вдень, і вночі?
— Мене часто питають, що ми робимо вдень. Я кажу: день — це день, ми поглиблені в ньому, в кожного своя метушня, день краде людину. Приходить вечір, ніч, я йду в наряд і ловлю тих людей, ті душі, в кого є якісь особисті проблеми, особисті страхи. Вони починають ділитися, відкриватися. Одна, друга, третя, десята, тридцята та отак, спілкуючись, живемо. Не 24/7, а фактично 25/8.
— Не знаю. Господь Бог дарує. 24 лютого о 05:00 я був вже у підрозділі зі своїми. Навіть думки не було десь тікати, рятуватися. Бо моя родина — це не тільки моя родина особиста, а це і всі мої захисники, яких Господь мені ввірив.
