У Євангелії ми читаємо про те, як Ісус Христос зцілює двох сліпців. Про те, що означає євангельська цитата «Око – то світильник для тіла», про духовну цінність людських очей, про те, що означає бути сліпим духовно, розмірковує намісник Свято-Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря, декан богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ ігумен Кіпріан (Лозинський):
«В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Людина була створена Богом, як дуже і дуже особлива істота. І це не тільки у плані внутрішньо-духовному, але разом із тим дуже складною і дуже особливою людина була створена і фізично. Весь людський організм – це дуже складний механізм, і в цьому механізмі всі його частини – органи працюють злагоджено, а часом навіть невідомо, як для сучасної науки. Одним із таких механізмів в людському організмі, якщо так можемо сказати, є, звичайно, людське око. Воно дуже складне фізично, бо всі процеси, які відбуваються в людському оці, є складними, але так само непростим воно є і на духовному рівні. Каже нам Христос, що: «Око – то світильник для тіла. Тож, як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне» (Мф. 6: 22-23). Не має, звичайно, на увазі Христос колір наших очей, але має на увазі те світло і блиск, які з очей людських виходять. І ми з вами прекрасно розуміємо, що, справді, дивимося часом в очі людини і бачимо доброту, милосердя, а, часом, бачимо ненависть і злобу. Саме людське око реагує на наші почуття: ми плачемо, коли нам не тільки боляче тілесно, але ми плачемо, коли й на душі нам болить. А є сльози радості, коли плачемо від того, що, навпаки, – радість переповнює наші серця. Отже, око людське є дуже цінне для кожного з нас. Звичайно, що ми, будучи зрячими, рідко задумуємося над тим, яке важливе для нас око.
І ось сьогоднішнє Євангеліє вкотре нагадує нам про те, що Господь дає нам в житті, насправді, дуже багато того, чого ми не помічаємо, бо здоровий про здоров’я не думає. А ці двоє чоловіків, які сьогодні бігли за Христом, і просили Його: «Помилуй нас, Сину Давидів» (Мф. 9: 27), були, власне, ті люди, у яких було втрачено зір, око яких було «темне». Ми не знаємо сьогодні, яка це була хвороба, але знаємо, що вони були сліпі. І от прийшов момент, коли «відкрилися їм очі» (Мф. 9: 30), – таку фразу нам каже євангеліст. Цьому передувала, звичайно, розмова Ісуса Христа з ними. Він питався, чи мають вони віру, а коли почув, що мають, то каже: «За вашою вірою хай вам буде» (Мф. 9: 29) і відкрилися їхні очі. І хоч Ісус Христос не дозволив їм, заборонив про це говорити, вони, на радощах, побігли і всім це розповіли. І ми можемо зрозуміти їхні почуття. Бо, звичайно, що радість від того, що вони були сліпі і прозріли неможливо описати, бо будь-хто із нас як захворіє, то радіє коли одужає, навіть, якщо це якась дуже дрібна, невеличка хвороба, навіть палець поріжемо і тішимося, коли він загоїться і перестає боліти. І оці люди так само на радощах побігли і веселились, бо відкрилися їхні очі.
Але в Св. Письмі ми бачимо інший момент, іншу історію, коли теж відкрилися очі людям, але це відкриття очей не принесло радості, а навпаки, принесло біль, жаль і страждання. На зорі існування історії людства, в раю, в Едемському саду Адам і Єва, коли послухались змія і спожили від дерева пізнання і зла забороненого плоду, то каже нам книга Буття, що: «…розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони» (Бут. 3: 7). Тут ми теж бачимо, що відкрилися їхні очі, але що тоді сталось в душах Адама і Єви? Окрім того, що вони зрозуміли, що таке добро і що таке зло, вони зрозуміли, що вони вчинили зло. Своїми очима духовними вони побачили, що зруйнували все те, що Господь для них приготував. Одним простим вчинком вони відкинули від себе волю Божу, заповіді Божі, а як наслідок, втратили безпосереднє спілкування з Богом. І оце відкриття очей, розуміння свого гріха, своєї гріховності стало для них дуже страшним. Вони сховалися від Бога. Вони почали боятись Бога, хоч до того часу вони Його любили. Ось бачимо два зовсім різних відкриття очей: одним сьогоднішнім сліпцям відкрилися очі, і вони з радістю побігли говорити про це іншим, а Адаму і Єві відкрилися очі, і вони сховалися від Бога, і в серцях їхніх з’явилося перше зло. Коли ми дивимося на своє життя, на життя людей, які нас оточують, на світ, в якому живемо, то так само можемо бачити людей, яким відкривались очі, а можемо бачити людей, які, на жаль, сліпі. Це ті люди, які, подібно до Адама і Єви, ховаються від Бога. Невідомо, чи вони Його бояться, чи просто Він їм є непотрібний. Ці люди дуже часто сприймають церкву (я маю на увазі інституцію, організацію) не як тіло Христове, як щось непотрібне.
Зовсім недавно я мав можливість бути на одному зі свят, де став свідком розмови дуже багатого чоловіка зі священником. І священник запитує його: «Друже, коли ти прийдеш до церкви?» А він відповідає: «Нащо мені ваші попівські штучки? Мені не треба до церкви. Ти щось хочеш в мене? Може світло в церкві зробити? Може на щось гроші дати? То так і кажи, а не клич мене до церкви». А священник каже: «Я хочу, щоб ти не мені щось зробив, а просто щоб ти прийшов». І слухаючи ту розмову (а таких дуже багато насправді відбувається), ти починаєш розуміти, що проповідь в храмі ніколи не буде марною. Ти розумієш, що завжди будуть люди, які потребують Божого слова, завжди будуть люди, які потребують, щоб до них не говорити, не проповідувати, але кричати, що вони є духовно сліпі. Бо, насправді, як казав Христос: «Не здорові потребують лікаря, а хворі» (Мф. 9:12). Церква Христова існує на землі доти, доки будуть люди, які будуть її потребувати, хоч самі цього не розуміють. Доки будуть духовно сліпі, які потребують, щоб Господь прийшов і відкрив їх духовні очі. Це не тільки стосується конкретного випадку, який я назвав. Таких духовно сліпих людей є багато, і навіть таких, які ходять у храм. Вони, може, потребують прийти в храм, помолитися, але не потребують іншого. Не потребують бачити Христа. Вони ховаються від Бога. У чому це видно? У тому, що добра не роблять. Бо в Старому Завіті достатньо було не робити зла, достатньо було виконувати Божі заповіді – те, що сказав Господь, і завдяки цьому людина здобувала собі успіх в житті. У Новому Завіті цього замало. Коли прийшов Христос, то сказав, що замало є тільки не робити зла. Кожен із нас зобов’язаний робити добро. Ось це є запорука нашого спасіння. «Як хочете, щоб робили вам люди, – робіть [і ви] їм так само» (Лк. 6: 31), – каже Христос. Якщо ми так будемо виконувати, якщо будемо розуміти те, що каже до нас Христос, то ми ніколи не будемо ховатися від Бога, бо не будемо Його боятися, як боялись Адам і Єва. І якщо очі наші духовні відкриються, якщо Христос відкриє їх нам, і ми побачимо наш гріх зсередини, побачимо, що ми робимо щось не так, то не ховатимемось від Бога, але будемо виправляти те, що є погане в наших душах, наших серцях, навколо нас. І тоді будемо подібними до цих євангельських новозавітніх сліпців, які прозріли і серця їхні наповнила радість. Я бажаю, дорогі брати і сестри, щоб серця кожного з нас завжди повнились радістю, щоб які б обставини життя не були навколо нас, ніколи ми б не відчували всередині себе смутку, жалю, болю і, найгірше – відчаю. Щоб, не зважаючи на те, як важко нам в житті не було б, кожен із нас знав, що Господь завжди є з нами. Що навіть, якщо ми робимо щось зле, маємо розуміти, що це зле можна виправити, взиваючи до Бога: «Помилуй нас, Сину, Давидів». Він відкриє наші духовні очі і ми станемо духовно зрячими. А як будемо духовно зрячими, то будемо і духовно здоровими, чого кожному із нас сьогодні бажаю. Амінь».
Джерело: Духовна Велич Львова.
