1
Прийнявши святе хрещення, князь-язичник Володимир отримав два християнських імені – Василій та Миколай. Якщо перше було справді хрещальним, то друге – “молитовне”, було виявом неписаного звичаю захищати від підступів диявола духовний світ новоохрещеного молитвою до “таємного”, невідомого оточенню святого. Імена й святі – Кесарійський архиєпископ Василій Великий та архиєпископ Мир Ликійських Миколай, ймовірно, були обрані завдяки “хрестителям” нашого давнього правителя – імператорові Василію ІІ та константинопольському патріархові Миколаю Хрисовергу. Не випадково християнська ревність великого князя знайшла відображення у новозбудованому храмі св. Василія у Києві та назві містечка неподалік – Васильків. У Свято-Миколаївському ж приділі Десятинної Богородичної церкви, яку збудував Володимир, і яка не пережила монгольської навали 1240 р., хреститель Руси-України був похований. Не випадково храми та каплиці св. Миколая освячували згодом князівські резиденції представників Володимирової династії. Церква святого Миколая – найдавніша перлина й королівського Данилового Львова.
2
Саме князь Володимир 1011 р. заснував Софійський кафедральний собор у Києві. Його син Ярослав лише завершив оздобу величного храму. Цей історичний факт підтверджують ґрунтовні дослідження розписів та графіті Софії Київської, які здійснили упродовж останніх десятиліть Надія Нікітенко та В’ячеслав Корнієнко. Саме ця дата була вказана на одній з арок собору після його реставрації, яку здійснив св. Митрополит Петро (Могила) у XVII ст. Невипадково у розписах та мозаїках собору поруч або в обрамленні сакрального простору зображені святі Василій та Миколай – небесні покровителі князя Володимира.
3
У літописній версії історії хрещення князя Володимира, після звершення чину у Корсуні (988 р., “Повість врем’яних літ” за Іпатським списком) йому було виголошено настанову із поясненням Символу Віри. Цікаво те, що у записаній формулі відтворено… аріанське визнання Другої Особи Святої Трійці – Сина, “подобосущним” Отцеві, а не Єдиносущним, як у Нікейсько-Царгородській. Зрозуміло, що ані грецьке духовенство у Херсонесі Х ст., ані преподобний Нестор Літописець у ХІІ-му аріанами не були, але не залишилися безслідними численні місії на українські землі неортодоксальних християн Східної Римської імперії, яких скеровували у заслання до Північного Причорномор’я. Цілком ймовірно, що у побутовому вжитку навіть книжних людей могли бути поширені формулювання, що сприймалися, як “давні”, освячені традицією, і не пов’язувалися з відмінностями віровизнання.
4
Літописний сюжет про пошук та вибір віри князя Володимира варіативно присутній у різних релігійних переданнях. У хроніці кінця ХІ ст. авторства аль-Марвазі зберігся запис про начебто зміну рішення князя після християнізації і зосередження уваги на ісламі. За свідченням хроніки, Володимир просив у шаха в Хорезмі наставників у вірі, оскільки християнство, на відміну від ісламу, виявилося надто миролюбним і “затупило мечі”. В аль-Марвазі християнізацію помилково переміщено на початок Х ст., тому, ймовірно, йдеться про зовнішню рефлексію на різночасові дипломатичні місії все ж дохристиянського Києва.
5
Літописний переказ про вибір віри князя Володимира і скерування послів до різних релігійних середовищ був предметом літературних містифікацій на різних етапах історії. Так, на хвилі формування ранньомодерного національного дискурсу у XVI ст., виник апокриф-фальсифікат “Лист половця Смери царю Володимиру Київському”. Текст виник у протестантському середовищі, його авторами могли бути Андрій Колодинський із Вітебська чи Станіслав Будзинський, автор псевдоісторичної хроніки. Лист Смери був нібито написаний у X ст. ще до того, коли Володимир прийняв християнство, а віднайдений у православному Супрасльському монастирі “на дванадцяти мідних таблицях вибитим, літерами та мовою старими”. Половець Смера був одним із княжих дипломатів, якого було скеровано до Грецької імперії. На шляху до Візантії він відвідує різні країни та захоплено описує молитовні будинки, що нагадують швидше протестантські храми XVI ст. У підсумку “лікар і ритор” Іван Смера називає греків гордими і закликає князя Володимира не приймати ані грецької, ані римської віри.
6
З літературної спадщини давньої України відомі кілька редакцій твору “Пам’ять і похвала князю Володимиру і його бабці княгині Ользі”. Ранні списки ймовірно сягають витоками часу до канонізації, натомість наступні були розширені і стали основою для агіографічної традиції наступних століть. Автор порівняв княгиню Ольгу з імператрицею Єленою – вона вчинила зі своїм онуком Володимиром те, що Єлена з сином – Константином, просвітивши вірою. Житійний епос став підвалинами формування ранньомодерної української ідентичности, коли поруч із редагуванням місяцеслова до “Анфологіону” (Київ, 1619), київське православне духовенство утверджує етногенетичну легенду про походження княжого роду і “росів” від старозаповітнього Яфета, а Володимирове правління асоціює із теократичною спадщиною княжого роду Острозьких.
7
З рукописів ХІІІ ст. відома унікальна пам’ятка правової думки – Устав князя Володимира. Попри пізнє датування тексту, збереження його у складі канонічних збірників – Кормчих книг, та порівняльний аналіз списків, дозволяють дослідникам вважати зміст частково автентичним. Документ регламентував державно-церковні взаємини, окреслюючи не лише порядок пожертв на утримання храмів та духовенства, але й пріоритети та організацію судівництва, дотримання метрологічних показників, боротьбу із забобонами та спотворенням віри.
8
Не зважаючи на особливе вшанування князя-хрестителя та підкреслення його духовної величі й апостольського служіння через навернення з язичництва у “Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, канонізація Володимира, як рівноапостольного, відбулася лише в середині ХІІІ ст. Ймовірно, до того часу був укладений текст літургійної “Служби Володимиру-Василію”. У тексті Володимира порівнюють з апостолом Павлом і прославляють, як захисника православної віри. Собор руських князів звертається до рівноапостольного Володимира з молитвою захистити від ворогів – як Мойсей вивів ізраїльтян з єгипетської неволі, так і Володимир має звільнити свій народ від ідолослужіння. У панегірично-літургійному тексті не лише запозичені окремі фрагменти з прославлення св. Константина Великого, але й приписано Володимирові навернення його бабусі Ольги.
9
Християнізація Руси-України для князя Володимира була важливим чинником утвердження державного статусу, внутрішньої консолідації та розширення дипломатичних перспектив. Його історичний акт заклав підвалини не лише спільної для багатьох сучасних християнських конфесій традиції, але й помісного статусу Православної Церкви з Київським престолом. Саме тому в історіографічно-апологетичній та гомілетичній літературі ХІ-ХІІ ст. Володимира часто порівнюють з візантійським імператором Константином, називають “новим Константином”. Але на відміну від інших християнських традицій заходу чи сходу, де швидко панівною ставала тенденція “перенесення імперії” з відповідними наслідками та “одержавленням” церкви, у Києві цього не сталося. Навіть запозичуючи “імператорські” й “імперські” епітети для прославлення Володимира, наприклад, упорядник “Ізборника” 1076 р. послідовно замінив термін “василевс” (“імператор”) на “князь”, або “каган”, залишаючи честь і гідність найвищого правителя лише Богові.
10
Рівноапостольному князеві Володимиру завдячуємо й сучасним національним гербом України. Тризуб, як княжий знак, зображений на найдавніших українських монетах – златниках і срібляниках князя Володимира. Цим же знаком були марковані цеглини Десятинної церкви, виявлені під час розкопок храму ще 1908 р. У грудні 1917 р. княжий знак Володимира став гербом Української Народної Республіки та був розміщений на грошових знаках. Мала Рада (12 лютого 1918 р.) та Центральна Рада (22 березня 1918 р.) остаточно ухвалили пропозицію Михайла Грушевського і прийняли Тризуб як Великий і Малий державний герб України. У березні 1939 р. знак Володимира був визнаний гербом Карпатської України. Відновлення Української державности у новітню добу знаменувало й повернення до історичної символіки – постановою Верховної Ради “Про державний герб України” від 19 лютого 1992 р. Тризуб затверджений як Малий герб України. Згідно з Конституцією України (28 червня 1996 р.) головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб) — малий Державний Герб України.
За матеріалами сайту Духовна Велич Львова.
