Свою історію священнослужитель розповів Радіо Свобода.
Отець Володимир Коскін – корінний маріуполець. До початку повномасштабної війни в Україні він був настоятелем храму Святого Великомученика Пантелеймона ПЦУ. Це був перший сучасний дерев’яний храм у місті.
Розповідає: церквою опікувалися разом з дружиною Юлією і вірянами-однодумцями. За кілька років перетворили її на просвітницьких хаб.
«Це був не тільки храм, а й суспільний хаб, де ми змогли реалізувати велику кількість соціальних, освітніх, просвітницьких проєктів. Зокрема, при храмі діяла бібліотека сучасної української літератури, не духовної, а саме – художньої. Також за парафіяльні кошти ми фінансували річний повноцінний курс з вивчення англійської мови для вимушених переселенців, які приїхали до нас 2014-2015-го року.
Його вела моя дружина. Були і літературні читання. В останні два роки при храмі діяла школа писанкарства з регулярними безкоштовними заняттями для дітей і молоді. Також працювала недільна школа для дорослих. Дорослі люди – дорослі питання. Піднімалися складні теми – вагітність, сексуальна культура в родині тощо. Окрім того, ми збирали кошти на лікування хворих дітей. Разом з волонтерами й доброчинними організаціями збирали й роздавали харчові набори», – розповів священник.
Отець Володимир каже: вони з дружиною – з тих людей, які постійно навчаються. Завдяки власній наполегливості, зокрема, священник, будучи російськомовним, вивчив українську й перейшов на неї.
«Це все завдяки власній наполегливості й бажанню. А ще – завдяки порадам моєї дружини, яка є професійним перекладачем: дивитися фільми винятково українською, читати новини винятково українською, розмовляти, максимально використовуючи українську. І поступово це доволі органічно вписалося в моє життя.
А моя дружина, маючи фах перекладача з англійської і новогрецької, отримала другу освіту – психологиня, арттерапевтка. Вона вела заняття і разом з тим очолювала соціально-психологічний відділ нашої Донецької єпархії. Я очолював відділ освіти єпархії. Нашим завданням було, зокрема, і зламати стереотип, коли кажуть, мовляв, що віруюча людина – неосвічена, зашорена, нічого їй, крім Євангелія, не треба. Це не так. Приміром, основну десятку, «кістяк» нашої парафії в Маріуполі складали лікарі, викладачі вишів та діячі культури», – розказав о. Володимир.
Як почалася повномасштабна війна
24 лютого вранці подружжя прокинулося від телефонного дзвінка. Телефонувала мати дружини: «Війна!». А потім почули й перший вибух.
Тривожна валізка з документами вже була складена. Родина вирішила перебратися до батьків дружини. Там вони прожили десять днів.
«5 березня ми пішли шукати питну воду, бо її не було. Воду привозили – того дня її не привезли. Ми пройшли весь район і ніде не знайшли чистої води. І тоді ми зрозуміли, що треба щось робити, що «прильоти» вже поруч, що вже розбомблені великі торговельні центри, сусідні будинки, що місто палає. Їжа теж кінчалася, магазини були зачинені. Ми хотіли полишити місто разом зі знайомими. Але їздила машина СБУ і в гучномовець оголошували, що «зеленого» коридору не буде. Де перебудемо? У наших знайомих був знайомий – директор 26-ї школи. І ми поїхали туди», – розказав він.
Шелтер у школі
У приміщенні школи вже ховалися люди, багато – з дітьми. Все, що їм могли запропонувати, – дах над головою і чай з печивом. Тоді, каже священник, він зрозумів, що треба самоорганізовуватися, щоб вижити.
Школу перетворили на шелтер, налагодили позмінну охорону, медичну допомогу й харчування, дбали про дисципліну. Отець Володимир з дружиною зайнялися забезпеченням продовольством та ліками.
У нас в школі було 200 людей, зокрема 20 немовлят. Було холодно, опалення не було. Спали на бетонній підлозі, поклавши мати зі спортзалу. Мені в першу ніч мат не дістався – я спав просто на підлозі в зимовій куртці й чоботях, не роздягаючись. І я став розуміти, що треба щось робити, бо невідомо, скільки ми так пробудемо.
У нас з дружиною до війни була велика кількість контактів – волонтерські організації, патріотичні організації, люди. Телефонного зв’язку не було, але ми знали, де їхні штаби. Я знав, де знаходиться Центр патріотичних сил «Східна брама» – це був центр допомоги військовим і теробороні, там був патріотичний осередок міста. Коли я туди приїхав, то побачив, що це потужна організація, туди щодня приходили волонтери, там надавали допомогу пораненим цивільним, був склад харчів.
Військово-цивільна адміністрація надала дозвіл на відкриття складів. Деякі господарі крамниць, за що їм велика шана, також відкривали свої магазини й роздавали людям їжу. У пріоритеті були такі шелтери, як наш, і люди з дітьми. І люди розбирали все. Води вже не було – брали соки, колу, напої. Директор нашої школи знайшов дизельний генератор. Військові з дозволу адміністрації розпломбовували автозаправки й дозволяли брати пальне. Ми знаходили по місту ліки, з цим нам допомагали «Карітас» і «Східна брама». Вікна школи забарикадували шафами і це нас врятувало під час обстрілу», – розказав чоловік.
«Зеленого» коридору не було, їхали на свій страх і ризик
У ніч 14 на 15 березня міна потрапила в тополю на шкільному подвір’ї. Осколками прошило вестибюль закладу, де ховалися люди. І тоді священник з родиною вирішила виїздити з міста. Знайомий віддав їм своє авто. З собою сім’я взяла ще трьох людей – двох літніх жінок і дівчину з Цивільного корпусу «Азов». «Зеленого» коридору не було, їхали на свій страх і ризик. По дорозі до Запоріжжя вони проминули 25 російських блокпостів, каже о. Володимир.
«Їхали вшістьох: на задньому сидінні ці дві бабусі, моя дружина з 9-річним сином на руках, спереду – ця дівчина, я – максимально притиснутий до керма. Я зараз, напевно, не зможу це повторити. У цієї дівчини не було видно татуювань, вона переодяглася в цивільне і ми на свій страх і ризик змогли її вивезти.
Коли ми виїздили, я одягнув рясу й хрест. Мене сприймали як російського священика, на деяких блокпостах навіть не перевіряли. Питали: «О, батюшка, а хто це?». Я казав: «А це родина. Оце сестра – на цю дівчину, ото дружина, син спить». Я сказав перед цим малому – роби вигляд, що спиш. Бо він у нас простий хлопець, каже: «А можна сказати «Слава Україні!»?».
Кажу: ні, ні в якому разі, роби вигляд, що спиш, а як доїдемо – куплю тобі велику піцу. Він піцу любить і, слава Богу, мовчав. На Василівці у мене почала глохнути машину, бо скінчалося пальне. Тоді люди нас взяли на буксир. Такий був кадр! Нашу «Славуту» тягнула «Таврія» без вікон… Але коли ми заїхали на підконтрольну Україні територію, ви не уявляєте, яке було відчуття! Україна – ти можеш вільно дихати!» – сказав він.
Що далі?
Зараз священник з родиною живе в Дніпрі. Він служить у місцевій єпархії ПЦУ й активно займається волонтерством – очолює в регіоні міжнародний доброчинний фонд «Відродження України», який допомагає лікарням медикаментами та медичним обладнанням. Його дружина працює як психолог із вимушеними переселенцями.
Храм, у якому отець Володимир служив у Маріуполі, згорів через обстріл російських військ, а школа, де родина ховалася перед виїздом з міста, – зруйнована.
Попри це чоловік не втрачає надії на перемогу й відродження України.
«У цей важкий час я б радив слухати своє сумління. І просто – старатися вижити. І, звісно, сподіватися на Бога. Не треба шукати ворога серед своїх і когось звинувачувати. Це недозволена розкіш зараз. Сьогодні люди об’єднуються, гуртуються, тільки спільнотою вони можуть вижити. Немає чужої біди – тільки таке ставлення до світу й до людей може врятувати твоє життя. Тільки на такому підґрунті ми зможемо збудувати нову Україну», – додав священик.
