Широка автономія, технічна автокефалія, самопроголошена незалежність — такі терміни зустрічаються сьогодні у церковних новинах та зведеннях. На перший погляд, новий статут УПЦ вичищений від усього Московського, однак синод МП зауважив, що подібне чищення має бути схвалено помісним собором РПЦ, оскільки УПЦ МП є частиною Московського патріархату та канонічно залежить від нього.
Відповідно, собор у Феофанії зміг встановити юридичну автономію, яка має певну вагу на території України, але ніяк не канонічну, яка гарантує визнання її незалежності іншими Помісними Церквами.
Проблема такого становища полягає в тому, що для всіх Помісних Церков УПЦ МП продовжує залишатися звичайною єпархією Московського Патріархату, зв’язок із якою може здійснюватись лише через предстоятеля РПЦ. Своєю чергою рішення синоду МП анексувати кримські єпархії ще раз доводить, що для Москви також жодної української автономії не існує і з грамотою 1990-го року вона не рахується.
При цьому переважна більшість мирян і духовенства УПЦ МП сприйняли собор у Феофанії як проголошення абсолютної незалежності. Навіть ті, хто критично ставився до постанов собору, вважають, що УПЦ МП зробило значний крок, який віддалив її від Москви, і наблизив до автокефалії. На цьому етапі виникає нова складність, тому що в Україні вже є Автокефальна Церква і про канонічне створення ще однієї нової паралельної автокефалії не може бути й мови.
Частина помісних Церков визнали ПЦУ, інша частина чекає на зручний момент, щоб зробити це без негативних наслідків з боку Росії, яка відкрито загрожує не лише розривом євхаристичного спілкування, а й відкриттям паралельних парафій на канонічній території інших Церков. Іншими словами, невизнання ПЦУ частиною Церков має не канонічний, а геополітичний характер.
Предстоятелі почнуть включати в диптихи митрополита Епіфанія, як тільки будуть впевнені, що не наражаються на небезпеку з боку РПЦ, а це справа часу і терпіння. Крім того, визнання ПЦУ багато в чому залежить і від того, як складатимуться її відносини з УПЦ МП.
На сьогодні взаємини двох православних Церков в Україні схожі швидше на перетягування каната, ніж на пошук шляху до єдності. ПЦУ та УПЦ МП претендують на духовне лідерство серед православного населення країни, залишаючись при цьому лідерами двох протиборчих церковних течій. Такий стан повністю задовольняє Москву, яка не зацікавлена в тому, щоб в Україні було відновлено церковну єдність.
Справжнє лідерство і показник екклезіологічної зрілості буде за тією зі сторін, яка першою ініціює діалог і почне переговори зі своїм «опонентом».
На жаль, собор у Феофанії зробив подібний діалог практично неможливим, оскільки умови, які УПЦ МП висунула ПЦУ, вимагають від останньої відкритої самодискредитації та фактичної автодеструкції.
Так, наприклад, учасники собору вимагають від ПЦУ визнавати неповноцінність їхньої автокефалії і тим самим увійти в конфлікт із Константинополем.
————
Собор у Феофанії розпочав нову сторінку в історії Православної Церкви в Україні та в історії УПЦ МП зокрема. Яким шляхом поведе свою Церкву Митрополит Онуфрій говорити рано. При цьому можна з упевненістю сказати, що його вибір багато в чому залежатиме від голосу народу та духовенства. Не варто забувати, що собор був вимушеним і його ініціаторами стали не так єрархи, як священики та народ Божий. Певною мірою, священики зробили те, що мали зробити єпископат УПЦ МП, чия роль не лише наглядати за паствою, а й захищати її в момент небезпеки, з чим більшість архієреїв зовсім не впоралася. Після проведення собору багатьох, хто ще вчора адекватно оцінював небезпеку становища УПЦ МП, охопила ейфорія і вони демонструють повне задоволення ухваленими постановами. Якщо собор у Феофанії сприймати як остаточну відповідь УПЦ МП на участь Російської Церкви у військовій агресії — тоді це ні що інше, як спроба замаскувати зв’язок УПЦ МП з РПЦ, що досить вдалася, з метою заспокоїти хвилювання в єпархіях і запобігти переходам духовенства в ПЦУ. Сьогодні, як на мене, немає достатніх підстав, щоб інакше сприймати позицію УПЦ МП щодо МП.
Особисто для мене, позитивним зрушенням та показником серйозних намірів митрополита Онуфрія вийти з-під контролю Москви буде заміна його промосковського оточення, серед яких керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній Паканич та кілька політиків-олігархів, які тримають свою руку на церковному управлінні, та відіграють ключову роль у збереженні зв’язків із РПЦ.
За матеріалами допису Архимандрита Вселенського патріархату Олексія (Мілютіна), настоятеля Свято-Миколаївського храму в Булонь-Бійанкур, Париж, Франція.
