Український релігієзнавець, філософ, публіцист Олександр Саган пояснив у коментарі для Духовного Фронту України чому в УПЦ МП зволікають з публікацією статуту.
За словами експерта в УПЦ МП кілька стратегій:
1. Якщо вони нікуди і не збиралися йти (виходити із МП).
а). Мета 1. Зберегти структуру УПЦ МП хоча б до кінця війни, а потім вскочити за захист міжнародних організацій і повернутися до тактики “гонєній”. і захисту на міжнародному рівні.
б). Мета 2. Стримати переходи. Завдання, які ставилися – виконані, тепер треба тягнути час. Адже рішення Собору чітко спрямовані на протидію переходам (і вже працюють – вчора 4 громади, що недавно перейшли, повернулися із Вінницької єпархії ПЦУ в УПЦ). Там вони написали багато чого голослівно і не щиро, але точно по тим питанням, на яких їх «б’ють» на загальних зборах релігійної громади (підлеглість, Кіріл тощо). І навіть – вишенька – у них «більше прав і можливостей, аніж у ПЦУ» (то чого переходити?)
2. Якщо все ж збираються гібридно вийти:
Мета 1. Остаточно підсвітити дійсну ситуацію із тими, хто підтримує розрив із Москвою, а хто категорично проти («байдужі» будуть хитатися у бік більшості) і оцінити ризики розриву відкритого (офіційного) та прямі вигоди/втрати від цього. Вплив кожної групи визначатиме радикальність правок. А тому нічого їх оприлюднювати зараз.
Мета 2. Може бути, що митрополит Онуфрій усуває загрози своєму статусу предстоятеля (напрацьовує пул «своїх» людей на місцях і т.п.) або протидіє можливому перевороту. Колись це називалося «договорняки» (розділ сфер впливу, форм існування і співіснування тощо). Хоча все це треба було робити до Собору.
3. Суб’єктивний фактор – хтось із відповідальних осіб злякався, хтось ще щось не вирішив для себе особисто, когось зупинили (переманили) і т.п.
Причин може бути багато. Але точніше можна відповісти лише тоді, коли знаєш ідею та бачення кінцевої мети цього дійства. Поки що все – у повному тумані. І канонічно, і організаційно всі видимі нам зусилля УПЦ МП у бік «повного унезалежнення» – в межах гібридної логіки, яку так полюбляє «русскій мір». До речі, не засудження єретичної ідеї «русского міра», уникнення теми саме російсько-української війни (а згадка про якусь абстрактну війну), протиставлення себе ПЦУ (і це в умовах, коли єдиною канонічною перспективою в умовах справжнього виходу із Московської патріархії є саме діалог із цією Помісною церквою) – якраз і сприяє тому, що багато аналітиків (і я в тому числі) не вірить у щирість намірів ієрархії УПЦ МП щодо розриву із Москвою і розбудови української церкви.
Ситуацію ускладнює те, що нині УПЦ МП загнала себе у таку канонічну пастку, що виходом із неї не буде навіть надана Москвою автокефалія (а це звучить фантастично), а не те що самостійний розрив із Білокам’яною (і відхід, за термінологією УПЦ МП, у «розкол»). Але це вже інша велика тема. Проте одне можна сказати точно – переходи в ПЦУ постанови цього собору пригальмують, але повністю не зупинять. Тим більше, що за цими постановами не стоять реальні справи (наміри) – тільки декларації. Тому відбувається банальна реалізація озвученої ще на початку березня тези УПЦ МП «давайте повернемося до церковної тематики після війни». Тобто йшлося про збереження існуючої структури та «заморожування ситуації», бо переходи і законодавчі зміни «не на часі».
Нинішнє затягування із оприлюдненням змін до статуту – в руслі цієї настанови. Деякі єпископи у єпархіях уже написали, що «повний текст нового Статуту буде доведено до відома духовенства та віруючих після його Державної реєстрації». Якщо це дійсно так, то, знаючи державну бюрократію та методи «без» діяльності держоргану у справах релігій, можу завірити – цей текст ми можемо побачити або вже після війни, або коли захоче митрополит Онуфрій.
