Олена Жевець – колишня капеланка ув’язнених. У 2017 році жінка стала військовою капеланкою у лавах ЗСУ. Маючи понад 20 років медичного досвіду, 25 лютого 2022 року вона прийшла до військкомату і відтепер служить воєнною медикинею. Про своє життя та службу, як бореться зі стереотипами і як носить капеланські шеврони та ніж, Олена Жевець розказала в ефірі “Українське радіо. Одеса”.
До 2016 року Олена Жевець займалася соціальною роботою із вразливими групами населення: допомагала нарко- та алкозалежним. Жінка пояснює: з часом працівників у в’язницях почали називати тюремними капеланами, а її відправили на навчання в профільну школу капеланів при Білоцерківському військовому училищі.
“Була група, в якій були капелани чоловіки, нас дві жінки – євангельські християнки – і три монахині. На всю групу було п’ять жінок, це був 2016 рік. Потім я вступила до духовної семінарії “Благодать та істина” у Києві. У 2018 році закінчила її, була однією жінкою військовим капеланом разом з чоловіками на курсі. Не всім подобалось, що я жінка і я капелан, бо багатьом чоловікам здається, за якимись вигаданими у церквах речами, що жінка не має служити, вона повинна сидіти вдома, займатися тільки родиною у плити та носити довгі спідниці, хустинки”, – згадує Олена.
Додає: долати стереотипи давалось не легко, бо не хотілося сперечатися чи грубити.
“Іноді навіть доходило і до цього, Бог давав мудрості, як це зробити, щоб людина зрозуміла, що не має права вішати ці ярлики… Ви знаєте, у мене є чоловік і моя думка. Якщо мені треба чиясь думка, я можу у чоловіка спитати. В Одесі я одна жінка воєнний капелан, не завжди мені комфортно там, де я знаходжуся. Ми не за комфортом їдемо на фронт і ось зараз там, де я перебуваю, цей комфорт ми самі створюємо. І свій авторитет в спілкуванні з людьми, ми самі заслуговуємо”, – зазначає капеланка.
Вона вважає: коли ти залишаєшся вірним справі, яку ти виконуєш за дорученням Бога, люди це бачать.
“Буває так, знаєте, коли потрапляєш в певне середовище і тебе вивчають. Тому що ти під сканером, образно кажучи, якщо ти фальшивий, тебе не сприймають. Буває навпаки, треба час, щоб люди побачили, зрозуміли і почали довіряти. На початку, ви знаєте, це ж не можна взяти Писання, прийти із цим Писанням, образно стукнути по голові. Ні, ти спочатку маєш подружитися з цими людьми, пожити в їхньому середовищі, вони побачать, хто ти, що ти. Потім тебе питають і ти тоді починаєш говорити”, – розказує священослужителька.
З 25 лютого 2022 року Олена Жевець служить в роті охорони. Ділиться: спочатку “прижилась” серед військових, як медик, утім носить шеврони капеланки, бо їй дозволили їх лишити. Не всі побратими знали про таких священослужителів, тому жінці довелось пояснювати.
“Знаєте, когнітивний дисонанс у багатьох. Відкриваю тоді вже Писання і пояснюю значення своєї присутності тут: я молюся за вас, я тут і я вірю, що Бог з нами. І я кажу, хлопці, я вам багатьом, як мама, ви можете приходити до мене і я обіцяю те, що ви мені довірите, залишиться між нами та Господом”, – зазначає капеланка.
Жінка ділиться: раніше, разом з музичною командою капеланів “З Україною в сердці” їздили по фронту, проводили для військових святкові та патріотичні концерти. У грудні 2021 стали лауреатами конкурсу “Пісні, народжені в АТО”. Через цей фестиваль подружилися з багатьма людьми.
“Минулого року я була на горі Карачун, мене запросили з нагоди семиріччя визволення Слав’янська та Краматорська. Там подружилася з одним автором, виконавцем та християнином Русланом. В процесі поспілкувалися, потім я йому підіграла на сцені. Для мене це було за честь і у нас це було настільки на довірі. І він, коли щось писав, мені надсилав: сестро, послухай, будь ласка, і скажи як тобі. Я постійно була з ним чесною і казала, що мене торкнулося, а що – ні. На жаль, 5 травня ми поховали Руслана, він, як парамедик, віддав своє життя під Красногорівкою. Але пісні його і пам’ять про нього буде вічною. Він навічно залишиться в моєму серці”, – ділиться Олена Жевець.
Розказує: часто питають, як взяла в руки зброю, вона ж капеланка.
“Так, взяла. До мене в будинок прийшла війна, до мене в будинок постукали вбивці. Мені що, дивитися на них? Я завжди кажу, що зброю можна використовувати по-різному, але якщо прийшли до мене додому і прийшли зі злом, я буду стріляти на поразку. І потім я буду розбиратися з Богом. Засудить мене хтось чи ні, у мене є автомат, який мені довірили, я опанувала цю непросту зброю, я стріляла і я його розбираю, я його чищу, я розумію його призначення. І більше того, я скажу, що рука не здригнеться”, – зазначає медикиня. Думка колег-капеланів її не цікавить.
“Я всім сказала свою позицію, я знаю, що в Біблії написано “Хто взяв в руки меч, той від меча і загине”. Україна в оборонній позиції. І ми не прийшли забирати чужі землі та життя, ми не прийшли робити той жах, який роблять росіяни і їхні найманці, які приїхали ґвалтувати наших дітей, вбивати старих людей, вбивати нас. Ось проти цих нелюдей і буде використаний мій меч… Я давно знаю, що я не пацифістка, я добре володію ножем, бо в дитинстві росла з хлопцями. Коли ми їхали на фронт, ніхто не знав, чи повернемося ми, і була загроза полону. Я для себе все зрозуміла. Якщо буде загроза полону – ви самі знаєте, що з жінками там роблять – я для себе вирішила, що я буду до останнього, до крові змагатися за своє життя. І тут нічого не змінилось. Я так само зараз живу і розумію, що якщо мені треба стріляти, я буду”, – ділиться Олена Жевець.