ЧУГУЇВ, Україна — Труна була покрита ніжно-рожевою тканиною — обрана для молодої дівчини. У жінки, яка його продала, були запитання. Для кого була цей гріб? І як вона сюди потрапила?
Чоловік, який доставив дівчину до місця її останнього спочинку, не мав відповідей. Це був незнайомець, який зголосився виконати це завдання.
Навіть якби Роман Холодов її знав, він би не зміг її впізнати. Тіло сильно обгоріло — і від нього залишилося дуже мало. Ця мініатюрна труна була зараз для неї завеликою, лише одна маленька грудочка під кремовою шовковою ковдрою. Холодов запитав у моргу, з якого боку у неї голова, щоб її правильно помістити всередину.
Він глибоко вдихнув і запалив сигарету після того, що щойно побачив.
«Хтось має це зробити», – сказав він.
Історія про те, як останки 13-річної Софії Раєцької опинилися тут, поблизу боїв з Росією на північному сході України, розлучення з родичами, — це історія війни, яка може зачепити до будь-якого українця. Є лінія фронту — а поруч з нею є міста, які ще можуть тероризувати російські ракети. Покинувши одну зону бою ви ризикуєте опинитися поблизу іншої.
Софія та її родина втекли від бомбардувань. Але там, де вони думали, буде безпечне місце, незабаром зайняли російські солдати. Коли вони намагалися виїхати 4 травня, росіяни обстріляли їхню машину, кажуть українські слідчі. Софія загинула на місці події. Її маму та 6-місячну сестру доставили в лікарню на окуповану територію — без можливості дістатися до Софії.
Єдині родичі, які могли належним чином поховати Софію, були за 125 миль — уздовж іншої частини лінії фронту. Софія якрах їхала до них, коли її вбили. Тепер Холодов зголосився допомогти їй закінчити шлях.
«Таких історій дуже багато, — сказав Холодов. – Занадто багато».
Дім був лінією фронту протягом більшої частини життя Софії. Їй було 5 років, коли почалася війна між урядовими військами України та очолюваними Росією сепаратистами. Новолуганське, село, в якому вона жила з батьками, тіткою, дядьком, бабусею і дідусем, знаходилося менше ніж за милю від лінії зіткнення.
Але більшу частину її життя конфлікт був тліючий, лише час від часу траплялися сутички. Загроза завжди була поруч, але рідко ставала небезпечною. Вона вела звичайне життя — співала, малювала, вишивала бісером. Займалась в театральному гуртку. Вона вчила англійську. Після університету мріяла працювати в готельному бізнесі, розповіла її тітка Олена Салашник.
«А її тато, Саша, сміявся і казав: «У мене не вистачає грошей, щоб купити тобі готель», – розповідає Салашник.
Потім у лютому обстріли посилилися. Для Катерини, матері Софії, стало незатишно. 19 лютого вона вирішила взяти двох своїх доньок — Софію та 6-місячну Варвару — і переїхати до рідного міста їхнього покійного батька — Вовчанськ, село Харківської області, що поряд з російським кордоном.
Катерина думала, що там їм буде безпечніше. Вона не очікувала, що Росія здійснить повномасштабне вторгнення. Через п’ять днів після їх прибуття російські війська штурмували кордон, і Вовчанськ був одним із перших районів, які вони окупували.
Перший місяць тітка Салашник щодня спілкувалась з Катериною, молодшою сестрою, яку називала Катею. Потім минулого місяця у Вовчанську відключили електрику і багато мереж мобільного зв’язку були відключені. На початку травня, коли українські військові почали контрнаступ у цьому регіоні, бої досягли села. А Катерина з дівчатами захотіла повернутися до Новолуганського.
«Софія плакала, влаштовувала істерики: “Мамо, я буду сидіти в підвалі, але вдома!”», — сказала тітка Салашник. «Тоді це була окупована територія, і вони хотіли бути на території України, вони хотіли повернутися додому».
Востаннє Салашник переписувалась сестрою Софії 3 травня. «Ми йдемо», — написала Катерина.
Наступного дня троє виїхали з Вовчанська. Перед від’їздом Катерина видалила всі текстові повідомлення між нею та сестрою — на випадок, якщо російські солдати обшукали її телефон, як це зазвичай робили. Салашнік також повідомила, що видалила свої текстові повідомлення, оскільки переживала, що українські військові обшукають її телефон і помітять, що вона спілкується з людьми на окупованій Росією території.
Те, що трапилося далі, неясно. Українські слідчі повідомили, що колона з п’яти автомобілів досягла села Старий Салтів – тоді ще спірної зони між українцями та росіянами. Незрозуміло, чи вдалося автомобілям проїхати через блокпости російських військових — у поліції зазначили, що це малоймовірно, оскільки солдати-окупанти не випускали людей — або вони намагалися об’їхати їх, їздячи манівцями.
Слідчі спочатку запідозрили, що танк відкрив вогонь по автомобілях. Пізніше один із слідчих сказав, що бачив на дорозі сліди мінометного обстрілу. Через війну слідчі не змогли дістатися до місця події лише через два дні після нападу. Коли вони нарешті приїхали, машини вигоріли від снарядів. Всередині були останки чотирьох людей. Софію ідентифікували як одну із загиблих.
На той час тітка Салашник шукала будь-яку інформацію в соцмережах, Telegram-каналах і групах у Facebook. Незабаром вона дізналася обриси того, що могло статися. Згодом через групи у Facebook місцеві жителі Вовчанська повідомили їй, що Катерину та Варвару знайшли в лікарні. Салашник почала спілкуватися з сестрою через місцевих.
«Я писала їм повідомлення, і вони йшли і читали їй», — сказала Салашник. «І вона щось говорила, і вони записували це для мене і виходила шукати мобільний зв’язок, щоб передати».
Маленька Варвара в хорошому стані, сказала тітка Салашник. Катерина ні. Вона сильно пошкодила руку, намагаючись прикрити дитину. У неї осколкові поранення, вона втратила багато крові. Деякі кістки зламані. Їй потрібна операція і вона ще не достатньо оговталась.
«Коли вона прийшла до тями в лікарні, вона говорила, що Софія померла», – сказала Салашник. «І ми їй не повірили. Ми думали, що вона марить. Ми сподівалися і шукали її. Ми сподівалися, що вона ще жива».
З початку війни Холодов їздив на своєму автомобілі швидкої допомоги через артилерійські перестрілки, щоб евакуювати людей, втиснувши кузов аж 11 людей. Одного разу він підійшов так близько до лінії фронту, що ледь не в’їхав на блокпост російського військового, перш ніж поспішно розвернутися. Одна жінка передала йому своє немовля, ледве живи, і благала його відвезти дитину до лікарні.
Але випадки, коли Холодов перевозив мертвих, для нього виділяються — не через дорогу, а через зустріч. Він бачив, як батьки плакали над трупом дитини, з якою вони були розлучені тиждень тому. Вони голосно благали пробачення за те, що раніше не поховали тіло дитини.
«Чим довше чекати, тим складніше», – сказав Холодов. «Допомога людям у горі може бути так само важливою, як і допомогти їм вижити».
Донька Салашника була пов’язана з організацією Холодова, яка пов’язана з Православною Церквою України, через іншу волонтерську групу. Вони погодилися перевезти Софію, але це було складно, як і все інше в Україні. Виникає нестача палива, непередбачувані контрольно-пропускні пункти та ризик обстрілу.
Існують також звичайні логістичні проблеми. Затримка з оформленням документів на забір тіла Софії в Чугуєві означала, що Холодов не зміг безпечно дістатися до Бахмута, де чекала родина, за один день. Це означало, що йому довелося організувати інший морг, щоб тримати тіло ще одну ніч.
З останками Софії в її рожевій труні, колона з трьох транспортних засобів на чолі з поліцейським мікроавтобусом і каретою швидкої допомоги вирушила з Дніпра в п’ятницю вранці на останній етап її подорожі. Труна лежала всередині останнього транспортного засобу — великого білого фургона. Приблизно за 50 миль на схід колона зупинилася на АЗС у місті Павлоград.
Єпископ Лаврентій (Мигович), білобородий клірик, одягнений у довгу сіру туніку з дерев’яним хрестом на шиї, вийшов із поліцейського фургона й підійшов до задньої частини автомобіля, де була труна. Український православний священнослужитель разом із п’ятьма волонтерами, які стояли й урочисто спостерігали, розпочав мелодійну молитву.
До цієї п’ятниці, за словами єпископа, він провів 10, можливо, 15 подібних ритуалів — так багато, що він збився з рахунку. За його словами, нерідкі випадки, коли померлих перевозять за сотні миль, щоб дістатися місця їхнього останнього спочинку. Десятки тисяч українців покинули свої домівки, шукаючи безпеки в інших частинах країни, де зараз немає безпеки. Убитих привозять додому, а єпископ Лаврентій і його побратими священики на місці, прцюють день і ніч щоб відправляти поховальні обряди.
У багатьох випадках священики не можуть провести чин похорону через бої та обстріли, тому вони шукають можливості, як тільки можуть їх знайти.
Єпископ та волонтери обрали заправку для останньої молитви Софії, бо знали, що її сім’я живе неподалік від лінії фронту, де постійний артилерійський вогонь. Враховуючи небезпеку, вони не знали, чи зможуть її родичі запросити священика на похорон, чи навіть поховати. Єпископ ПЦУ вирішив про всяк випадок провести заключні обряди для Софії. Заправка була найбезпечнішим місцем.
Його молитви тривали чотири хвилини. Він та інші волонтери хрестилися на грудях. Вони зачинили двері фургона. Софії потрібно було їхати ще далеко.
Єпископ Лаврентій повернувся до поліцейського мікроавтобуса, і волонтер допоміг йому одягнути бронежилет. Тепер колона прямувала до міста Бахмут, що знаходиться за чотири години їзди, до східної лінії фронту, через місто Краматорськ, де минулого місяця російська ракета влучила в залізничну станцію, загинувши 59 мирних жителів, у тому числі семеро дітей.
«Для ворога вік не має значення», — сказав єпископ ПЦУ.
Пройшовши через блокпости та загородження із ґрунтових паль та бетонних блоків, колона прибула до Бахмута. Дядько Софії, В’ячеслав Салашник, чекав разом із фургоном, щоб забрати її останки. Один із співробітників похоронного бюро обмотав нижню половину бічних дзеркал фургона біло-блакитною тканиною, символом жалоби.
Наступною зупинкою було місто Світлодарськ за 20 миль на південний схід, де було кладовище. Через обстріли Софію не змогли поховати в рідному місті Новолуганське. Коли фургон проїжджав вузькими заміськими дорогами, він змушений був об’їжджати все більшу кількість бар’єрів, призначених для уповільнення російських танків і бронетехніки.
Волонтери заїхали на цвинтар і зупинилися біля щойно викопаної могили. Це було б місце спокою Софії, поряд з могилою її батька Олександра, який помер від серцевого нападу 22 грудня. Тринадцять скорботних членів родини зібралися, щоб віддати останню шану дівчині.
Дерев’яний хрест і буханець хліба були поміщені на труну разом з портретом Софії в окулярах і жовтою кофтою, її довге каштанове волосся спадає на плечі.
Перед труною стояв молодий український православний священик у чорній рясі, чорному духовному головному уборі та біло-золотому парчовому облаченні. У лівій руці він тримав кадило, підвішену на ланцюгах, з якої піднімалися солодко пахучі клуби диму.
«Вона була ще дитиною», — вголос сказав чоловік похилого віку, намагаючись стримати сльози. Це був Віктор Савченко, дідусь Софії. Інші її родичі також стояли зі сльозами на очах і сумними обличчями.
Священик почав свої молитви глибоким і мелодійним голосом. Протягом 10 хвилин він говорив, співав і ходив навколо її труни, поширюючи дим ладану. Небо було сіре, але сонце визирнуло з-за хмар.
Коли ритуал похорон закінчився, здалеку почувся глухий стукіт артилерії. Звук здавався далеким, і ніхто на похороні не злякався. Священик намагався їх розрадити.
Після служби рідні Софії повільно підійшли до її труни і стали біля неї. Вони дивилися на її фото, торкалися її труни, їхні хустинки мокрі від сліз. Вони обійняли один одного. Її дідусь заплакав, важко вдихнувши. Інші тримали його, напоїли і відвели.
Салашник сфотографувала труну та портрет Софії на ній.
«Для матері» — сказала вона.
Труну Софії опустили в могилу. Її родичі один за одним кидали на неї землю. Після цього поставили квіти та білий хрест.
Звуки артилерійського обстрілу ставали все гучнішими й частішими.
О 16:02 розбій снаряда. Потім ще один незабаром. О 16:24 гучніший тріск. О 16:26 звук іншого снаряду.
Цей останній переконав Салашника та інших піти. Їм ще треба було їхати 3 кілометри до Новолуганського, де їхні домівки лежали приблизно в 640 метрах від лінії фронту — куди сьогодні росіяни цілили свої снаряди.
Це було постійне нагадування про війну, яка вбила Софію, війну, яка ніколи не була далеко.
Джерело: washingtonpost.com
