На засіданні Синоду філії Моспатріархату в Україні (самоназва – УПЦ) від 12 травня було анонсовано «найближчим часом буде скликано зібрання за участі єпископів, священників, монахів та мирян… для обговорення проблем церковного життя, що виникли внаслідок війни».
На засіданні Синоду філії Моспатріархату в Україні (самоназва – УПЦ) від 12 травня було анонсовано: «найближчим часом буде скликано зібрання за участі єпископів, священників, монахів та мирян… для обговорення проблем церковного життя, що виникли внаслідок війни». Жодні конкретні терміни, спосіб висунення делеґатів, хоча б приблизний порядок денний не були зазначені. «При цьому, члени Синоду наголосили, що дискусія з того чи іншого питання не має призвести до виходу за межі канонічного поля і не повинна спричинити нові розділення в Церкві Христовій».
Як випливає з обмовки, проблеми збираються «обговорити», а не «вирішити». Це значить, що жодної конкретики від цього збіговиська ніхто не очікує.
Але я маю пояснити, чому я завзято називаю анонсований захід збіговиськом. Справа в тому, що статут МПвУ передбачає проведення Собору цієї орґанізації «у складі архієреїв, кліриків, чернецтва і мирян». Леґітимність рішень Собору забезпечується леґітимністю представництва: «Процедура обрання делегатів на Собор визначається Священним Синодом Української Православної Церкви». Щодо майбутнього збіговиська жодна процедура визначена не була.
Проте, якщо б скликався Собор, він мав би виконати невикональне, адже, відповідно до Статуту, до обов’язків Собору належить «збереження канонічної єдності Української Православної Церкви, а також її канонічної єдності з Руською Православною Церквою та з усіма Помісними Православними Церквами». Як можна виконати цей обов’язок, якщо Московський патріархат розірвав спілкування з кільком Помісними Церквами, зокрема Вселенським патріархатом? Чи пожертвували б соборяни єдністю з Москвою заради єдності зі світовим Православ’ям?
Лише як останній пункт до компетенції Собору віднесено «вирішення принципових богословських, канонічних, богослужбових та пастирських питань, які стосуються життя Української Православної Церкви». Все, що було згадане Синодом, тобто «проблеми церковного життя, що виникли внаслідок війни», таким чином, відносяться до компетенції Собору.
Але є ще один пункт Статуту, котрий заважає промосковськи орієнтованому керівництву МПвУ скликати Собор, адже «постанови Собору набувають чинності після їх ухвалення». Це значить, що керівництво настільки не довіряє своїм підлеглим, настільки невпевнене в тому, що все пройде за складеним в Кремлі сценарієм, що вигадує проведення якогось заздалегідь абсолютно нелегітимного і позастатутного заходу, щоб завжди можна було сказати: «Те, що ми провели, – не Собор, а тому його рішення необов’язкові». Ба більше, нагадаю, вони хочуть зібратися, аби «обговорити», а не вирішити.
І є ще один нюанс. Статут передбачає, що делегатів на Собор обирають єпархіальні збори. Скликання не-Собору показує, що верхівка МПвУ перестала довіряти навіть власним єпархіальним зборам, оскільки побоюється, що архієреї не зможуть провести ці збори в тому ключі, в якому їм це «благословляється». А це свідчить про дуже глибоку кризу довіри всередині МПвУ: бо, боронь Боже, ще хтось підніме питання про суд над Ґундяєвим чи відхід від Москви…
Замість постскриптуму. При перечитуванні Статут у мене виникло наступне питання. В ньому є пряма норма: «Ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України підноситься за богослужінням у всіх храмах і монастирях Української Православної Церкви після імені Святішого Патріарха Московського і всієї Русі». А що роблять там, де перестали поминати Ґундяєва? Адже, суворо дотримуючись букви власного Статуту…
Автор: релігієзнавець Ілля Бей, РІСУ.
