Агресивну війну проти України російські фашисти намагаються обрядити в тогу високої духовності, звісно, примарної. За текстом «Євангеліє від путіна» килимові бомбардування Маріуполя, розстріли мирного населення в Бучі, знищення евакуаційних колон – це «захист братского народа», а отже, справа богоугодна. Головний кремлівський орк навіть сипле цитатами із Біблії, аргументуючи необхідність продовжувати вчиняти військові злочини, а голова РПЦ Гундяєв, вочевидь, маючи під рясою погони полковника ФСБ, освячує криваву різанину своїми єретичними проповідями. Внаслідок цього в головах росіян чудово уживається показне православ’я і маніакальне прагнення крові ближнього. Як так відбувається? В чому цей феномен? Чому релігія в росії співслужить літургію з фашизмом?
На ці питання в інтерв’ю «Апострофу» відповів відомий український релігієзнавець Ігор Козловський, який на власному досвіді відчув духовність «русского мира», провівши два роки в полоні.
– Схвалення Кирилом війни в Україні – це крок очікуваний?
– Російська православна церква вже давно стала інструментом держави. Вона не стільки христоцентрична, скільки державоцентрична. Коли Петро І зруйнував патріаршество, то до 1917 року був священний синод, яким керував обер-прокурор, тобто чиновник від держави. І всі священники були частиною державної машини.
В часи СРСР всі священники, які підіймались по кар’єрі, ставали єпископами, так чи інакше були підзвітні державі. Після розпаду СРСР вони знову стали частиною державного апарату. Більш того, вони виконують функцію ідеологічної частини цього державного апарату. Це означає, що будь-які дії держави, вони повинні не лише підтримувати, але й освячувати. Тому, в принципі, для тих, хто знає історію цієї церкви, нічого неочікуваного не було.
– Для РПЦ будуть за це якісь наслідки з боку світового православ’я?
– Вони і так вже є. Це викликає обурення предстоятелей, які вже давно дали правильну оцінку тому, що відбувається в російському православ’ї. Але деякі з православних церков будуть підтримувати РПЦ, наприклад, Сербська церква, яка є залежною від росії. Але і там будуть певні зрушення.
– А от такий сплав релігії та політики ненависті, яку проводить держава – це суто російський винахід?
– Це було і в історії Європи – релігійні війни. Це означає, що на знаменах були релігійні ідеї. Довгий час церква виконувала такі ідеологічні функції. Релігія ставала ідеологією. Не вченням, спрямованим на вдосконалення людини, а системою ідеологічних лозунгів для виправдування будь-чого.
– Як у свідомості росіян можна пояснити ці два полюси: фанатичне православ’я і «дави хохлов». Як це взагалі може співіснувати в одній голові?
– Більше 90% з них про християнське вчення практично нічого не знає. Знає лише зі слів священника, і розглядає церкву, як суму обрядових дій. Тобто є обряд, який треба здійснити і все. Зайшов в церкву, помолився, свічку поставив, а потім вийшов, випив горілки і побився. Це маніакально-депресивні гойдалки, коли благочестя для форми, а звір виходить як природнє прагнення.
– Останнім часом путін став цитувати Біблію. В Лужниках він цитував Євангеліє від Іоанна: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх». В чому тут маніпуляція?
– Це класичний образ лжепророка, антихриста, коли для донесення ідеї беруться слова, які начебто налаштовують на мирний лад: ми ж добрі, ми ж мирні люди, ідемо з добром. Це заколисує свідомість. Він же не може сказати ми йдемо вбивати і грабувати. Ні. Як же так. Вони ж зі своєю «загадочной русской душой» несуть мир, спасіння для людства.
Незадовго до розпаду СРСР був такий анекдот, коли Рейган радить Горбачову змінити радянський герб на зображення Амура зі стрілами, бо такі ж голі, босі, озброєні і лізуть до всіх зі своєю любов’ю.
Ну якщо ви такі християни і так піклуєтесь про спасіння людини, то побудуйте туалети, щоб вони не крали унітази у інших народів, зробіть дороги. Але ж ні! Бажання захопити, зруйнувати, а не створити щось нове – це і є особливість цієї демонічної держави.
– Чому у свідомості росіян не виникає надпростого розуміння, що захист людей ну ніяк не може бути пов’язаний зі знищенням міст, грабунками, ґвалтуваннями?
– Ну ви що! Це ж українці самі руйнують, грабують і ґвалтують. Для того, щоб не було когнітивного дисонансу треба просто сказати щось таке заспокійливе, що ми тут ні до чого, ми тут прийшли звільняти українців від бандерівців, а бандерівці в заручниках тримають свій народ і все самі руйнують. І когнітивного дисонансу немає.
– Ідея Ватикану зі спільним несенням хреста українкою та росіянкою досить жорстко була сприйнята в українському суспільстві. Та все ж таки Ватикан це зробив. Чому? Це нерозуміння Понтифіком контексту подій в Україні, чи щось інше?
– Треба зрозуміти, що ми з вами знаходимось впритул з проблемою, в самому вирі подій. І наші переживання ми хотіли би автоматично перенести у зовнішній світ. А зовнішній світ не знаходиться так близько, він спостерігає і виходить за межі конкретної трагедії, на узагальнення, які характерні для таких сталих релігійних інституцій як Римський Понтифікат. Це просто різний фокус, різний кут зору на події.
По-друге, дійсно не все було правильно прораховано з точки зору самого християнства, на мій погляд. Сам образ Бога в авраамічній традиції і в юдаїзмі і в ісламі – це рівновага між справедливістю і милосердям. Чому це важливо? Тому що перед нами є дві жінки (зрозуміло, що вони давно вже італійки, просто походження українське та російське) і це певний символ. Але символ чого? Примирення? В такому разі виникає певний когнітивний дисонанс, адже продовжуються страшні події, пов’язані з тим, що ми потерпаємо від насильства, ґвалтувань, жорстокого поводження з боку агресора. Звичайні люди: жінки, діти, мирні громадяни, стали жертвами. А ґвалтівник же не заспокоївся. Він же не знаходиться в стані покаяння. Про яке прощення тут може іти мова? І тут є порушення рівноваги між справедливістю і милосердям.
Є заклик до милосердя? Але де ж справедливість щодо самої жертви? Ми її не бачимо. Ґвалтівник безкарно продовжує знищувати українців. Спочатку повинна бути справедливість, а справедливість вимагає покарання того, хто чинить насильство. Покарання повинно бути доведено до кінця, після нього повинно бути покаяння, а покаяння це також не швидкий процес. І навіть покараний не завжди може покаятись, адже покаяння це зміна свідомості, зміна розуму. Зміна єства, психологічна зміна – те що раніше тобі подобалось, зараз викликає в тебе відразу. Фактично деокупація розуму для того, щоб побачити свій гріх.
Чи це є у росіян? Немає. А якщо немає таких змін, то звідки ж з’явиться прощення? Прощення – відповідь на справедливість і покаяння. І зрозуміло, що переважна більшість людей була обурена і ображена таким кроком Папського престолу.
Тут треба працювати з тим, щоб пояснити біль та страждання нашого народу. Наприклад, коли європейські можновладці приїжджають до нас в Бучу, Ірпінь, бачать жертви, ми спостерігаємо зміну їх риторики, бачимо як люди змінюються, бачимо що вони глибше переживають і розуміють трагедію нашого народу. Треба працювати, не треба звинувачувати і розривати зв’язки, якщо хтось щось не так розуміє. Так, ми зараз травмовані і ми реагуємо як травмовані. Але ми повинні керуватись не тільки емоціями і критикувати, а ще і налагоджувати щільніші зв’язки, в тому числі з папським Престолом. Папа позиціонує себе як Папа милосердя і для нього інший фокус бачення проблеми. Він постійно шукає щось людське, дуже часто не враховуючи події, які відбуваються прямо на очах.
– Повернемося до наших церков. На вашу думку яке майбутнє у УПЦ МП? Що очікує їх – скорочення парафій, чи навіть серйозний розкол?
– Деякі процеси в УПЦ МП війна пришвидшила. Вони були і раніше, але ж сама ситуація і позиція РПЦ на чолі з патріархом Кирилом викликала нові турбулентні процеси в УПЦ МП.
Наприклад, є тенденція, коли люди, навіть священники, разом з парафіями або окремо, полишають УПЦ МП і здійснюють юридичний чи особистісний перехід до ПЦУ. Є тенденція не поминати патріарха Кирила і закликати єпископат до перегляду стосунків. А є лист, який підписали близько 400 священників УПЦ МП з тим, щоб відбувся церковний суд собором предстоятелей давніх східних церков: Константинопольський патріархат, Олександрійський, Антіохійський, Ієрусалимський та Кіпрська церква. Головним гріхом патріарха Кирила підписанти вважають ідеологію «русского мира» – нацистську, реваншистську ідеологію, яка стала фундаментом нового явища російського фашизму. Адже виходить так, що церква, замість того, щоб проповідувати християнську любов, християнські чесноти, займається виправдуванням і навіть освяченням агресивної, людиноненависницької політики росії.
Але всі ці ініціативи ідуть знизу. Щоправда, є випадки, коли і єпископи відмовляються поминати під час богослужіння Кирила.
В непростому становищі знаходиться і влада: що їй робити далі? Адже серед представників УПЦ МП є випадки колаборації з окупантами. Це не масові явища, але вони є. Тут треба чітко йти за законом. Зрозуміло, що треба бути обережними з релігійними поглядами людей, але коли ми говоримо про юридичну особу (парафії, єпархії), то випадки колаборації з’явилися ще в 2014 році і треба було ще тоді розслідувати кожний випадок. В свій час був прийнятий закон про перейменування УПЦ МП, але вони не виконали його. Тому зараз є підстави для того, щоб вони припинили свою діяльність. Щоправда в Україні релігійна громада може діяти і без реєстрації.
– Що буде далі?
– Частина все ж таки перейде до ПЦУ. Частина буде залишатись в єдності з московським патріархатом, навіть якщо вони будуть вимушені зменшити кількість парафій, вони все одно будуть існувати, це історичний факт. Довгим цей процес буде чи ні, ми не знаємо, але він буде.
– А чому так важко відмовитись від поминання в літургії Кирила? До чого така принциповість?
– Це традиція, яка прописана. Справа в тому, що всі предстоятелі церков є в диптиху (перелік 15 православних автокефальних церков, – «Апостроф») і цей диптих важливий для того, щоб підкреслювати свій зв’язок з світовим православ’ям. Світове православ’я, відрізняється від католицизму, де є один центр. Світове православ’я має 15 взаємно визнаних церков, і під час літургії, коли поминається ім’я того чи іншого священника, це означає, що ви з’єднані з всім світовим православ’ям.
– Чи російська нація колись зрозуміє правду? Прокинеться?
– Коли ми говоримо слово «нація», то, насамперед, маємо на увазі створення громадянської політичної нації, де існує вільне і здорове громадянське суспільство. Воно може бути різноманітне, навіть вступати в конфронтації між собою, але об’єднане. В Україні є здорове та зріле громадянське суспільство яке не просто очікує щось від держави, а бере відповідальність на себе, підставляє плече. А в росії немає політичної нації. Є різні етноси, яким нав’язується інша ідеологія і ті етнічні складові, які є саме у російського етносу. Але ж важко уявити, що є щось спільне між тими, хто мешкає в Чечні і на Чукотці. Це величезна імперія, яка не може триматися на громадянському суспільстві. Імперія може триматися завдяки тоталітарному режиму з апологетикою війни, мілітаризацією свідомості. І це єдине, що їх тримає. Тому для того, щоб сформувалася російська політична нація, потрібен час, і цей процес буде пов’язаний з розпадом російської імперії. Останньою імперією.
