Сьогодні, у наступну після Великодня неділю, через читання з Євангелія Церква нагадує нам про важливість віри загалом та віри у воскресіння Христове зокрема. Відтак на прикладі апостола Фоми нам дається настанова щодо віри усвідомленої, утвердженої через бажання найкраще пізнати істину.
Про це йшлося у проповіді Предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, пише сайт Православної Церкви України.
Отже, Що таке віра? Здається що для нас, християн, відповідь на це питання є очевидною. Апостол Павло у Посланні до Євреїв каже: «Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Дуже часто ці слова і саме поняття віри розуміють так, що вона є ніби щось відмінне від знання. Тобто, що видиме, досяжне для пізнання нашими відчуттями і осягнення розумом – це є знання, а невидиме, те, що виходить поза межі розуму і пізнання через відчуття – це є віра.
Простіше кажучи, те що бачимо – те знаємо, а те, чого не бачимо – в це віруємо. Бога ми не бачимо тілесними очима, тому в Його буття ми віримо, а одне одного бачимо очима – тому це називаємо знанням.
Однак коли станемо більш докладно розмірковувати над тим, що означає поняття віри, то побачимо, що протиставлення віри та знань – дуже умовне, а часом навіть штучне і оманливе. Чому?
Пояснення можемо отримати через прилад навернення апостола Фоми. В народі його часом називають «невіруючим» через сумніви Фоми у Христовому воскресінні, про яке говорили йому інші ученики. Однак Церква це невірство, а точніше – сумнів і пошук доказів, в богослужбових текстах нинішньої неділі називає блаженним, бо воно приводить до більш глибокої, усвідомленої віри.
Приклад навернення Фоми, як і численні інші приклади та наш власний досвід доводять, що віра є не протилежністю знання, а однією з форм знання.
Знання, отримане через доказ почуттів, через зір, через дотик, через слух, називають досвідним знанням. А коли безпосередньо наші тілесні сили не задіяні, коли ми особисто чогось не бачили, не чули, однак вважаємо ці речі справді існуючими, істинними – то це є віра.
Водночас коли поміркуємо більш докладно, то зрозуміємо, що віра передбачає наше власне ставлення до пізнаних фактів, передбачає зусилля нашої особистості. Якщо загальне знання є певною мірою відстороненим та об’єктивним, тобто залежить від зовнішньої реальності, а не від того, як ми до неї ставимося, то віра є такою формою знання, яка залежить не лише від реальності факту або явища, але і від нашого особистого ставлення до них.
Наприклад, ми стоїмо в цьому храмі, навколо нас є різні предмети, є стіни та склепіння собору. Те, що ці предмети є реальними, що це не плід нашої фантазії або марево – нам звіщають почуття і стверджує розум. Тут немає потреби в зусиллях душі, в зусиллях нашої особистості, щоби визнати реальність, істинність існування храму та його складових частин.
Однак, окрім того, що є видимим, у храмі, навколо нас і навіть в нас самих, які тут перебуваємо, є і невидиме. Є те, що недосяжне для почуттів тіла, але так само реальне, як і цегла стін, дерево іконостасу чи каміння підлоги. Бог є Дух невидимий, але за звіщенням Писання і вченням Церкви, Він істинно перебуває в храмі, називаючи його Своїм домом. Бог в особливий спосіб, через таїнства, в час спільної молитви та богослужіння, подає невидиму, але реальну благодать, тобто Свою енергію, дію, яка змінює нас, очищає, оновлює, наповнює істинним життям та освячує. Цю благодать ми не бачимо очима тіла. Ми не бачимо і не можемо бачити Духа Божого, Який перебуває тут і зараз серед нас і діє в нас самих – однак віра стверджує нас в тому, що все це є реальним. Що все це є істинне так само, а можливо навіть більше, як істинними є матеріальні речі, що нас оточують.
Для пізнання того, що видиме, нам достатньо мати розум і вживати наші органи почуттів. Але для того, щоби визнати істинність невидимого, нам слід прикласти зусилля душі, нам слід виявити ставлення особистості до тих знань, які ми отримуємо. Ось це наше визначення, наше ставлення до знання того, що є невидимим, однак цілком реальним, справжнім – це ми і називаємо вірою.
Щоби краще усвідомити цю думку, згадаймо про воскрешення Спасителем чотириденного мерця Лазаря, яке нами вшановувалося у суботу два тижні тому. Лазар справді помер, його тіло поховали у гробниці, воно вже стало розкладатися і був відчутний запах тління. Тобто, і розум, і органи почуттів засвідчували, що Лазар справді тілом мертвий. Однак Господь одним Своїм словом воскресив його, повернув до життя, вивів мерця з гробу. І всі присутні могли переконатися, що це є той самий Лазар, тіло якого щойно гнило у гробниці – і ось він живий, рухається, розмовляє, їсть і п’є. Тож знання вказує людям, що Лазар був мертвим, але Бог воскресив його і він знову став живим.
Однак чи всі однаково сприйняли цю подію? Ні. Заперечити факт смерті й воскресіння Лазаря було неможливо, але начальники народу, противники Господа Ісуса Христа, просто ігнорували цей реальний факт чуда. Вони знали, що Лазар воскрес, але не хотіли вірити в Того, Хто воскресив його, не хотіли визнати божественну силу Ісуса з Назарету, не хотіли визнати, що це справді обіцяний Месія.
Тож коли ми говоримо про сутність віри, то маємо визнати, що вона є формою такого знання, яке спирається на певні об’єктивні, реальні факти, але також передбачає, як необхідну складову, ставлення особистості до цих фактів, до цієї реальності. Знання зовнішнє, досвідне, потребує розуму та почуттів тілесних. Віра ж не заперечує розуму чи почуттів, але основу має в зусиллях душі, у ставленні особистості.
Приклад навернення апостола Фоми показує, що Бог не заперечує нашого права на сумніви, коли вони спрямовані на краще пізнання істини. Коли людина сумнівається, але цей сумнів спрямовує на те, щоби глибше пізнати правду, щоби виключити оману і підступи диявола або навіть просту помилку – то в такому сумніві немає гріха. Навпаки – часто відсутність сумнівів там, де вони потрібні, вперта самовпевненість там, де потрібні дослідження, ведуть до гріха. Саме так сталося з прабатьками нашими, які засумнівалися в словах Божих, але не засумнівалися в словах змія.
Тож, коли людина вищою своєю метою ставить пізнання істини і сумніви спрямовує до того, щоби краще усвідомити її, як це було з апостолом Фомою – то такі сумніви не суперечать вірі, не руйнують її, а навпаки – утверджують. А коли людина себе, свої переконання від початку вважає істиною, а факти та докази того, що суперечить цьому, піддає сумнівам щоби самоствердитися – то такий сумнів є гріховним.
І Фома сумнівався у воскресінні Христовому, і фарисеї та начальники народу сумнівалися. Але Фома сумнівався, бо бажав пізнати істину та уникнути омани. Тому через сумнів прийшов до утвердження істини та більш глибокої віри, ставши ще одним свідком воскресіння Христового на всі часи. А начальники і фарисеї сумнівалися тому, що не хотіли знати істину, вважаючи свої переконання правильними, а все, що цим переконанням суперечило – відкидали. Такий сумнів ствердив їх у самоомані, вів шляхом неправди, призвів до заперечення Христового воскресіння. «Невіруючий» Фома увірував, бо бажав знати правду і Господь відкрив її йому. А начальники і фарисеї вірили лише собі – і тому не пізнали правди, бо дивилися – і не бачили, слухали – і не чули.
Все це, дорогі брати і сестри, стосується не лише загальних понять знання та віри, тим більше не є описом тільки чогось з речей часу минулого. Істина, яку глибше усвідомлюємо через ці міркування, стосується також і нашого часу, і всіх нас, хто живемо тепер.
Ось перед нами стоїть завдання продовжити справу ствердження єдності Православної Церкви в Україні. Ми з вами, як вірні Помісної Церкви, знаємо, що в ній діє благодать, що вона є правдивою Церквою, невід’ємною та рівнозначною з іншими Помісними Церквами частиною тіла Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. А серед наших православних братів та сестер в Україні, які не перебувають ще з нами у церковному спілкуванні, є сумніви – чи справді ми Церква? Чи діє тут благодать? Чи спасительними є таїнства, тут звершені?
Як ми маємо ставитися до цих сумнівів? Маємо брати приклад зі Спасителя. Тим, хто має щирий намір пізнати істину і сумніви має заради правди, а не зради гордині чи самовпевненості – ми маємо допомагати пізнати істину так само, як допоміг Господь пізнати істину Фомі. Спаситель не осудив його за сумнів, але розмовляв з ним, давав пояснення і докази, які переконали Фому.
Але тим, хто подібно до начальників народу Ізраїля, фарисеїв та книжників, не заради правди має сумнів у істинності Православної Церкви України, а через впертість, самооману і гординю – ми не маємо наміру щось доводити чи намагатися їх переконати за всяку ціну.
Хто бажає пізнати істину – для тих ми завжди відкриті, ми готові до діалогу, до пояснень, до обміну думками та пошуку порозуміння. А хто шукає лише численні приводи для того, щоби відкинути істину – над тими нехай звершиться воля Божа, як над сучасними книжниками і фарисеями.
