Отець Геннадій майже весь час перебуває поруч з українськими військовими. Духовна підтримка, за його словами, потрібна воїнам не менш ніж однострій та зброя. Про роль церкви під час війни у Великдень він розповів Суспільному — пряма мова.
Про війну
Війна — це завжди несподіванка. Ми не готові до неї, так само як ми не готові до смерті, але смерть — це таємниця, а війна — це певною мірою робота. Це певне служіння, майже вся наша країна відгукнулася і стала в стрій: військові, взявши зброю, лікарі — на своїх місцях, аграрії вийшли сіяти пшеницю. Це дійсно Вітчизняна війна.
Великдень в умовах війни ні на що не схожий, але дає змогу нам пройти разом з Христом всю хресну дорогу — біль, зраду, страждання, стікання кров’ю. Вороги навколо нас і здається, що порятунку немає. Бойові дії почалися під час Великого посту, загострення відбулося на Страсну неділю. Слава Богу, ми дочекалися Христового воскресіння і, як кажуть в нашому народі: “Воскреснув Бог — воскресне й Україна”.
Приходять зі своїми страхами. Ми потребуємо допомоги, ми потребуємо Спасителя, і в умовах випробувань особливо розумієш, наскільки ти слабкий: страхи, сумніви, втрата надій. Нам час від часу треба припадати до цього джерела любові, правди та життя, тобто до Господа. Як на мене, особливо з цивільними людьми, є проблема безнадії. Мабуть, і держава, і преса мають працювати у напрямку підтримки надії у людей. Але й Уряд, і преса роблять це у міру своїх сил. Коли снаряди рвуться поряд, руйнуються будинки, доля змінюється в одну мить, люди хитаються, але вони приходять до храму, до священника за порадою. Намагаюсь якось розрадити їх, дати ту надію та віру наскільки в мене вміщається тієї любові.
Про службу серед військових
Духовна підтримка необхідна. З початку агресії Росії у 2014 році наша держава зрозуміла, що мало одягнути військовослужбовців в однострій, мало дати їм зброю в руки, треба мати мотивацію в душі.
Церква якраз благословляє на захист Вітчизни, на захист рідних та близьких. Це священний обов’язок кожного громадянина — захищати навіть зі зброєю в руках свою вітчизну, своїх рідних.
В ці буремні часи ми проходимо певний гарт. В 1991 році ми спали в одній країні, а прокинулися — в іншій. Ми ж дорослі люди й розуміємо, що так не буває, пройшло чверть віку, і кров пролилася. З 2014 року ця кров ллється, загострення, яке почалося два місяці назад, спонукає нас до єдності. В ці дні проявилося, що нам нічого ділити, нам треба разом бити цього ворога, що ми й робимо.
