Реалії сьогодення демонструють, що російська православна церква стає повноцінною рушійною силою кремлівського вторгнення в Україну. Здавалося б, доволі дико звучить участь святих отців у кривавих справах. Однак російська історія ставить цей факт під сумнів, повідомляє Національна академія СБУ, передає Укрінформ.
Релігійний фактор посідав одне з найважливіших місць при розповсюдженні московського впливу на Балкани. Зокрема, йдеться про поширення релігійної літератури з московії на територію Сербії та Болгарії. Саме цим було зумовлено утвердження в цих країнах російської церковної мови в якості літературної та офіційної. При цьому, до XVIII ст. саме в Болгарії створювався основний масив літературних джерел старослов’янською мовою, які поширювалися на територію Сербії, Валахії, а також руських князівств. Завдяки болгарам у цих країнах не втрачалася історично сформована національна мова і традиції, а також формувалися національні мови. Відтак, москва вбачала в Болгарії конкурента в поширенні впливу на Балкани, а тому, пам’ятаючи ще і про досвід існування болгарської та сербської канонічних митрополій раніше від московської, прагнула її нейтралізувати. Поширення ж на територію Балкан сфери російської мови по суті означало і нав’язування змін у національній самосвідомості цих народів, оскільки, як зазначалось вище, у мові сукупно відображаються всі особливості національного коду відповідного етносу. Тому в цьому випадку можна стверджувати про планомірне викорінення московітами національної ідентичності сербів і болгар та прищеплювання їм психологічних, моральних, культурних та інших установок, які сформувались у московському середовищі. Метою такої діяльності було створення передумов для подальшого безперешкодного деструктивного впливу на населення Балканського півострова з тим, щоб воно, за пізнішим висловом Катерини ІІ, «ненав’язливо обрусіло» і не чинило опору тоді, коли експансія московського царя досягне свого апогею. Саме так створювалися передумови до того, щоб потім заявляти світові свої нібито історичні права на ці території, називаючи їх «споконвічно російськими» землями або «поєднаними тісними історичними зв’язками з росією».
Особливо важливе значення серед векторів експансіоністської політики московських царів посідали серби з огляду на їхні національні особливості та несхильність до підкорення колонізаторам. Так, зокрема, цар Олексій Михайлович у середині XVII ст. надавав сербським церквам грамоти з дозволом відряджати до московії осіб духовного сану для збору милостині, одержання субсидій, церковного начиння та релігійної літератури. Серед претендентів на здобуття таких грамот було і вище духовенство Сербії, котре часто в такий спосіб залишалося на церковній службі в московському царстві. З часом кількість релігійних переселенців із Сербії значно збільшувалась. У відповідь на це царат запровадив обмеження щодо періодичності візитів до московського царства представників монастирів, котрі не здобули відповідних царських грамот. Жорсткішим став і контроль за дотриманням передбачених у грамотах строків таких візитів. Завербувати осіб, які обіймали вищі духовні сани в сербській церкві, москві було вигідно, оскільки через них можна було чинити вплив на місцеву паству з метою формування в її представників системи прихильних до політичного курсу московського царя поглядів. По суті це був один із перших кроків до асиміляції народів Балкан.
Візити ж нижчого духовенства і рядових вірян Сербії були для царя не такими вигідними, адже останні могли вступати в контакт із місцевим населенням, яке не завжди би доносило до них вигідні вищому московському керівництву позиції. Так само потенційно небезпечним для царату був і обернений обмін інформацією, що могло мати наслідком розвиток протестних настроїв у російського населення з усіма можливими невигідними налідками. Тому під різними формальними приводами допуск таких осіб на територію московського царства обмежувався. Нелегітимність самої природи владного режиму московського царства і засобів його діяльності трималася на всебічному придушенні прояву альтернативних до офіційної державницької ідеології позицій, що також утверджувалось як невід’ємний елемент останньої. Будучи цілком свідомими незаконності своєї діяльності, московські царі старанно забезпечували її псевдолегітимацію всіма можливими засобами. Практично в незмінному вигляді цей принцип потім успадкували і російська імперія, і радянська росія, і сучасна рф.
Відповідно до рішень собору 1654 р. до православних храмів Сербії та інших балканських країн із москви систематично стали постачатися друковані книги для богослужінь. Значна кількість книг вивозилася також під час приватних візитів російських священнослужителів і представників пастви до Сербії. Поширювалася ця література і московськими купцями на сербських ринках. Усі ці видання були написані церковнослов’янською та російською мовою, що використовувалась у богослужіннях. Попри загальні обмеження на візити московського населення до Сербії, про які йшлося вище, такі поїздки владою негласно заохочувались. Вигода для царату в цьому була безсумнівною, адже під виглядом виконання рішення церковного собору 1654 р. можна було цілком безперешкодно здійснювати культурну експансію на сербській території.
Культура, як відомо, нерозривно пов’язана із самобутністю етносу, його існуванням як відокремленої спільноти. Тому звуження сфери її застосування чи навіть знищення неминуче призведе до асиміляції того чи іншого етносу. Разом із поширенням російської мови, у сербському вжитку поширювались і зразки російського мистецтва – іконопису, оздоблення книг і т. п. Це, відповідно, витісняло із обігу твори місцевих майстрів аналогічного профілю, що і гальмувало розвиток сербської культури. За таких умов сербської літературної мови ще не було і не могло бути створено, існувала лише розмовна мова в народному вжитку. За таких умов російська мова майже до кінця XVIII ст. перебрала на себе цю роль. Навіть за часів становлення сербської та болгарської літературних мов у якості державних роль російського фактору в постачанні до місцевих храмів богословської літератури не знижувалася. Відтак, на цьому етапі релігійна експансія маскувала, насамперед, інші напрями культурного впливу на населення, що було спрямовано на суттєве уповільнення темпів його розвитку як самостійних етнічних спільнот. Утвердився ще один постулат ідеології російського експансіонізму: нівелювання будь-яких проявів національно-культурного розвитку населення підкорюваних територій.
Попри всі урядові обмеження, доволі налагодженою була також і стихійна торгівля книгами для богослужінь та іконами між російськими та сербськими селянами, мету якої радянська історіографія визначала нібито як «для встановлення культурних зв’язків». Московський уряд, однак, напоказ намагався всіляко перешкоджати такій торгівлі, оскільки вона часто використовувалася для реалізації прихованих цілей. На виїзд за межі російських володінь торговцям належало одержати грамоту, де зазначалась їх кількість та мета виїзду. Проте відомі випадки, коли окремі особи намагалися виїхати в компанії торгівців іконами під їх прикриттям і зовсім з іншими цілями. Так, наприклад, у складі такої групи в 1705 р. перебував дяк Возгласов, який перевозив листи і дари до Константинопольського патріарха. Торгівля іконами цілком перебувала в межах політичного курсу царя, а тому селянам було дуже просто за допомогою неї приховати свої реальні наміри. Будучи неосвіченими, російські селяни ставали об’єктами впливу значно освіченіших сербів, завдяки чому в них зароджувалося вороже ставлення до самодержавства. Такий розвиток подій зумовлював неодноразові царські укази про закриття кордонів у різних місцевостях та видані поміщикам приписи на заборону відпускати своїх селян до сербських земель. Однак адміністративні заходи суттєво не впливали на ситуацію, і успіх московської пропаганди підривався поширенням серед нижчих прошарків населення правдивих відомостей.
Закликаємо до негайної заборони РПЦ в Україні.
