Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в день свята Входу Господнього в Єрусалим.
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Сердечно вітаю всіх зі святом Входу Господнього у Єрусалим. Спогадом цієї євангельської події розпочинається Страсна седмиця. Урочисте входження Спасителя у Святе місто засвідчує, що Він є істинний Месія, обіцяний Цар Ізраїля. Царі земні входять у свої столиці гордовито і з пишністю. А Син Божий, Царство якого – не від світу цього, входить зі смиренням, підкреслюючи його тим, що сідає на осла.
В ті часи, як і тепер, кінь вважався твариною благородною, гідною царської величі, а осел – твариною господарською, призначеною для допомоги у мало почесній праці. Господь Ісус Христос є істинним Царем, тому при входженні Своєму приймає шанування та урочисті вітання. Однак обираючи осля для процесії Він підкреслює, що йде не задля того, щоби взяти владу земну, зійти на престол, володарювати над народом, як це очікувалося багатьма, але щоби послужити, виявити смирення, зійти на хрест і віддати за народ Своє життя.
Звернімо нашу увагу на свідчення, які маємо з Євангелія про Вхід Господній до Єрусалиму – окрім тих, хто урочисто вітав Месію, були й ті, хто нарікав на Ісуса з Назарету, хто боявся Його і мав сподівання перешкодити Йому. Спаситель знає думки та настрої як прихильників, так і супротивників, однак не прагне ані отримати славу від одних, ані переконати інших.
Своїм входженням Він свідчить – свідчить істину, свідчить про виконання Божого задуму, сповіщеного через пророків. Спаситель свідчить про виконання волі Отця Небесного, готовність випити чашу страждань і омитися власною кров’ю, приносячи Себе в жертву за гріх людства.
І через це свідчення Господь знову являє нам силу істини: вона не потребує ані палкого доведення тим, хто є з нею не згідний, ані численних доказів, які би переконали тих, хто має сумніви, ані наявності багатьох послідовників, щоби залишатися істиною.
Істина потребує свідчення. Як світло, яке променіє від свого джерела, втілена божественна Істина являє Себе світу, виявляється перед людством. Сяяння світла не залежить від того, чи хтось хоче його бачити. Світло Істини, втілений Син Божий, являє правду безвідносно до того, як багато готові почути Його і піти за Ним.
Христос свідчить про Себе чудесами, надзвичайними ділами, яких ніхто не творив від віку. Про Нього свідчить Отець Небесний, Його прославляють ангели, на Нього вказують пророки. Але чи прийняти це свідчення, чи бути серед тих, хто визнає Його Спасителем, хто прославляє Його, хто йде за істиною, або навпаки, чи стояти осторонь серед тих, хто сумнівається або нарікає на Ісуса з Назарету – це залежить лише від нас особисто. Господь дав людині, як Своєму творінню, дар свободи, і лише від кожного з нас особисто залежить – як ми користуємося цим даром.
Подія Входу Господнього в Єрусалим звершилася один раз в історії, як про це знаємо з Євангелія. Однак щороку через наше святкування вона актуалізується і ніби оживає. Вона постає як нагадування і виклик перед нами, перед кожним новим поколінням людей, перед учениками Христовими і перед народами землі, перед послідовниками закону Божого і перед його супротивниками. Згадуючи цю давню подію, як і все, що буде далі після неї – зраду Юди, Тайну Вечерю, судилище над Сином Божим і страсті Христові, розп’яття і поховання у гробі – ми постаємо перед свідченням тим істини, яке потребує нашого особистого відгуку.
Відтак свято це – не лише нагадування про минуле, але більшою мірою – заклик на день сьогоднішній: людино, де ти бачиш своє місце? Серед тих, хто вірить, чи серед невіруючих? Серед тих, хто вигукує «осанна!» і славить Христа, або серед тих, кому правда Божа заважає, хто хоче вигнати її, вигнати Самого Бога зі свого життя, хто вбиває Його, вигукуючи «розіпни»?
На цей день ми маємо звичай брати на богослужіння віття дерев, тому називається неділя ця також Неділею вербною. Беремо це віття як ознаку, що і ми хочемо бути серед людей, які з радістю зустрічають Христа. Хоча між нами і Входом Господа в Єрусалим лежить відстань простору й часу – ми символічно єднаємося з усіма, хто приймає істину, яку свідчить Спаситель Своїм входженням, хто визнає Його, як обіцяного Месію-Царя, хто взиває «осанна».
Дорогі брати і сестри!
Наш час, коли живемо серед страждань і небезпеки, принесених на українську землю ворогами з півночі, є особливою нагодою відчути важливість істини. Адже війна, яку Росія нав’язала нам і всьому світу, розпочалася не із застосування зброї, не з ракет і бомб – вона розпочалася з обману, з неправди, з брехні. Роками, десятиліттями звучала ця омана, ширилася неправда про минуле і сьогодення. Одні примножували й ширили цю оману, інші або згоджувалися з нею, або ставали осторонь, вважаючи, що їх це не стосується.
Ви знаєте, дорогі брати і сестри, що наша Церква, як Помісна Церква українського народу, роками і десятиліттями свідчила істину про злі задуми, які стоять за ідеологією «русского міра». З власного минулого та з досвіду нинішнього часу ми добре знали, що за покровами красивих слів, величних служінь, гучних ініціатив Москва ховає злі задуми відновити тиранію зігнилої та поваленої імперії.
Саме тому, попри спротив зі всіх сторін, ми твердо і безкомпромісно боролися за церковну незалежність України. Бо ми добре бачили та знаємо, як Москва використовувала та продовжує використовувати свій вплив церковний як інструмент ширення неправди, як спосіб духовного уярмлення.
Вона сама зробила Церкву власного народу служницею, що вустами очільника оманливо благословляє брехню, поневолення, вбивства та всяке інше зло, принесене війною. Але імперія зла не зупинилася на цьому, бо своєю оманою, ніби павутиною, вона десятками років обплутує всіх, до кого може дотягнутися. Політики і навіть цілі держави, релігійні діячі, інтелектуали й митці, журналісти та люди бізнесу – всюди ми можемо побачити тих, хто потрапив у павутиння московської неправди.
Як можемо протистояти цьому? Господь вказує нам приклад: маємо боротися через свідчення істини. Зло – називати злом, а не альтернативною точкою зору. Війну – війною, а не конфліктом. Ґвалтівників, мародерів та вбивць – злочинцями, а те, що вони чинять – геноцидом українського народу, за який має бути відповідальність без строку давності.
Христос прийшов свідчити істину, а не мирити правду з неправдою. Він заповів нам любити ворогів – але не дав заповіді любити зло, яке чинять вони, чи заплющувати очі та відводити погляд, своєю бездіяльністю даючи злу можливість ширитися.
А про тих, хто бачить місію християн лише у виправленні наслідків зла, без протистояння справжнім його причинам, Спаситель добре сказав: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх» (Одкр. 3:15-16).
Тому, дорогі брати і сестри, як нинішній спогад про Вхід Господній до Єрусалиму, так і всі випробування, принесені в наш дім війною, спонукають нас самих пізнавати істину, йти за істиною, бути свідками істини, бути гарячими, а не теплими чи тим більше духовно холодними. Бо інакше темрява огортатиме і нас, неправда буде ловити у свою сіть, зло буде отруювати душу. Але знаючи про всі ці підступи, будемо мужньо боротися зі спокусами – і як Христос переміг зло і смерть, так і ми з Його допомогою будемо переможцями.
Амінь.
