У несввященному союзі вона допомагає Путіну виправдати свою війну перед росіянами
Собор Збройних сил Росії був освячений у 2020 році. Він розташований у «Патріоті», військовому тематичному парку в Кубинці, приблизно за 60 км на захід від Москви. Оздоблена у кольорах хакі, церква увінчана золотим православним хрестом. Діаметр головного купола у 19,45 м символізує кінець Другої світової війни. Нацистські танки було розплавлено, щоб зробити підлогу. Ангели дивляться зверху на російських солдатів у мозаїці, що вшановує роль країни в громадянській війні в Сирії, вторгнення в Грузію 2008 року і анексію Криму 2014 року.
У Росії церква і військо йдуть рука об руку. Патріарх Кіріл, глава Російської православної церкви, беззаперечно підтримує вторгнення Володимира Путіна в Україну. Він підіграє кремлівській пропаганді, стверджуючи, що Росія не є агресором і що на Донбасі українці здійснюють геноцид російськомовних. Схвалення цієї війни Кірілом також не є унікальним у своєму роді. За час його правління російські священики благословляли бомби, призначені для Сирії та Криму. Єпископ Клинський Стефан, настоятель Собору Збройних Сил, очолює церковний департамент співробітництва з армією. До посвячення у сан він був офіцером військ протиракетної оборони.
Російська церква десятиліттями перебувала під гнітом комунізму. Церковне майно було вилучено державою. Московський собор Христа Спасителя був підірваний у 1931 році, щоб звільнити місце для політичної споруди Палацу Совєтів (що так і не був добудований). Але зв’язок між вірою та національною ідентичністю не був розірваний. У 2015 році 71% росіян вважали себе православними, а 57% казали, що бути віруючим є важливою частиною того, що означає бути росіянином. Багато хто вважає, що церква стає все більш важливою частиною їхнього життя, хоча мало хто безпосередньо ходить на службу у храмах. Це робить церкву потужним інструментом пропаганди — каналом, за допомогою якого просувається єдине бачення російських цінностей, яке йде в супереч цінностям західних ліберальних суспільств.
Ймовірно, саме тому Путін найактивніше виступав за його відродження. Згідно зі збіркою інтерв’ю російського лідера «Перша особа», опублікованою в 2000 році, він носить хрест, подарований йому матір’ю, коли вона таємно охрестила його в дитинстві. Він уже давно вирішив позувати побожним православним християнином (зачарувавши своєю «побожністю» Джорджа Буша, колишнього американського президента) і пропагує консервативні релігійні цінності як ключовий принцип націоналізму. У 2007 році він назвав ядерну зброю і православ’я двома стовпами російського суспільства, які гарантують зовнішню безпеку і моральне здоров’я нації відповідно. Але під керівництвом Путіна церкву краще розглядати як інструмент внутрішньої безпеки, який просуває бачення російської ідентичності, що відповідає цілям його режиму. Можливо це недивно, що коли жіноча панк-група Pussy Riot протестувала проти його прем’єрства в 2012 році, вони зробили це саме у московському соборі.
Патріарх Кіріл – давній вірний союзник Путіна. У 2012 році він назвав його президентство «Божим чудом». Безумовно, ця заява була на користь церкві. Під цупким наглядом Путіна Росія прийняла закони, що обмежили права конкуруючих релігійних організацій, повернула релігійні артефакти, розпродані за часів комунізму, і побудувала тисячі храмів. Усе це зміцнило владу церковних лідерів, за допомогою якої досягається вплив на значну частину населення. У 2007 році церква возз’єдналася з багатьма російськими парафіями за межами країни, залікувавши 80-річний розрив. Це посилило її міць як інструменту зовнішньої політики РФ в тому числі і в діаспорі.
Церковна підтримка вторгнення в Україну корисна Кремлю у двох важливих аспектах. По-перше, церква наголошує на історичних зв’язках України та Росії. Київ, що сьогодні є столицею України, у давні часи був центром православ’я, коли у Х столітті воно прийшло у Київську Русь, державу, що охоплювало сучасні території Білорусі, України та західної частини Росії. Москва керувала єдиною легітимною православною церквою в Україні аж до 2019 року, коли була проголошена нова Православна Церква України. Патріарх Кіріл так і не визнав її автокефалії. Цього місяця він заявив, що народи Росії та України виходять «з однієї київської купелі», а також що в них «спільна історична доля». Цей аргумент допомагає Росії виправдовувати фейкові заяви про те, що вона нібито «звільняє» сусідню країну.
По-друге, Патріарх Кіріл вже давно закидає Заходу його начебто «занепад», протиставляючи його «гріховності» консервативні російські цінності. Він змальовує сепаратистські регіони України як жертви повзучого ліберального впливу і стверджує – як би це дивно не звучало – що війна йде частково тому, що люди Донбасу не хочуть, щоб їм нав’язували «гей-паради». У своєму листі у відповідь на заклик Світової ради Церков виступити посередником у досягненні миру, він стверджує, що його країна не є агресором і що «трагічний конфлікт» став частиною «геополітичної стратегії, спрямованої насамперед, на послаблення Росії».
Ця беззастережна підтримка кремлівської пропаганди розділила церкву. Понад 280 російських православних священиків у всьому світі підписали відкритий лист із засудженням російського вторгнення. Багато прихильників московського духовенства в Україні зараз не згадують патріарха Кирила у своїх молитвах. Парафія в Амстердамі (Нідерланди) вирішила вийти з лав РПЦ; вона має намір приєднатися до Вселенського патріархату, найдревнішого православного престолу.
Цей супротив навряд чи вплине на церковних лідерів у Москві. Патріарх почав ототожнювати конфлікт зі священною війною, наслідки якої, за його словами, виходять за рамки політики. «Ми вступили у боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення», – попередив він віруючих у своїй проповіді у Прощену неділю, в останній день перед Великим постом у православному календарі. Мозаїка собору Збройних сил, присвячена російським війнам, яким нібито посміхнувся Господь, залишає простір для майбутніх конфліктів. Незабаром до цього списку може потрапити Україна.
