Днями промосковські, прорашистські медіа розкручують аматорський відеоролик з вигнанням з Покровського храму Сміли двох затятих прибічників московського патріархату. Вирвавши із загального контексту те, що передувало цьому дійству, «кривославні» коментатори, відстоюючи позиції Z-руського миру, щосили намагаються видати цих гнаних «слуг Божих» за страждальців, мало не за мучеників за віру. До того ж чим вище статус медіа, тим більш пристрасті: і от ми вже читаємо про «озброєних» людей, які чинять криваву розправу над безневинними «овечками», женуть їх правди ради… Подається все так, що вони опинилися в руках справжніх терористів, за спинами яких стоять заколотники, підступні загарбники Божого храму.
Ці «любі друзі» — не надто молодий за віком священномонах Василь (ось він на цьому фото) та його юний друг (назвемо його послушником) — з’явилися на Смілянщині декілька років тому після того, як панотець оскандалився в Одеській єпархії та потрапив у немилість тамтешнього церковного начальства. Про подробиці тієї історії ніхто з них відрито не розповідає, а здогадки, погодьтеся, річ не дуже добра. Лише завдяки спочилому митрополиту Софронію і клопотанню його рідного брата отця Петра Дмитрука, який був старшим священником (благочинним) на Смілянщині, цього вигнанця вдалося прилаштувати на служіння у селі Макіївка: відтоді один служив, а другий прислужував. Бозна скільки б вони там служили, якби переважна частина священства Сміли з початком війни визнала неможливим своє подальше перебування у лоні московського патріархату та закликали своє вище церковне керівництво розірвати всі московські пута, стати частиною Помісної Православної Церкви України. Натомість у затишних церковних кабінетах цей заклик було сприйнято як бунт, як зраду, і без зайвих вагань до Покровської церкви відрядили вищезгаданого монаха Василя, поруч з ним вже вкотре замайорів і його юний послушник.
Поява цього ченця видалася зовсім не такою смиренною, яка б лічила його чернечому званню: за свідченнями смілянських священників, він повівся зухвало, висловився у неприпустимо принизливому тоні стосовно найстарішого і найповажнішого священника, настоятеля Покровської церкви отця Петра Дмитрука, завдяки кому він отримав парафію. Відповідна реакція на цю зухвалість з боку людей, які поважають і вік, і заслуги отця Петра, не забарилася. Тому дивно, гидко і водночас смішно читати коментар секретаря Черкаської єпархії про те, що (цитую дослівно):
«Місія напоумити та заспокоїти заколотників була покладена на багаторічного духівника Смілянського благочиння ієромонаха Василія (Мірошниченка), якого всі священики люблять і поважають, у якого весь час сповідалися і самі ці люди».
Прикро, що церковний чиновник сам дозволяє собі називати образливим словом «заколотники» своїх собратів, котрі мають власну думку щодо останніх церковних подій, мають цілком заслужений авторитет серед вірян. Окрім того він вдається до відвертої брехні, називаючи одіозного ченця «багаторічним духівником Смілянського благочиння», яким він ніколи не був, тим паче, що його «всі священики люблять і поважають». Те, що трапилось минулу неділю, переконливо довело ціну цієї «любові».
«Але відбулося те, що відбулося, — зітхає церковний чиновник московського патріархату, — на недільну Літургію в храм були притягнуті сторонні озброєні люди, які за вказівкою одного з священників-заколотників, не дивлячись на спротив і сльози парафіян, викинули з храму батюшку Василія».
І знову ярлик про «заколотників», і знову брехня про «озброєних людей»… І далі у такому ж дусі: про шановного отця Петра, про інших священиків.
«А сам потерпілий батюшка, духівник Смілянського благочиння єромонах Василій, живий та здоровий, дякує Богу за нагоду трошки постраждати за Його правду. Він продовжує службу та сповідь духовенства Смілянського благочиння».
Не буде дивним, якщо завтра цього «страждальця» та «улюбленця» відзначать новим указом у чергову «гарячу точку» Черкаської єпархії, а в майбутньому зарахують до сонму святих мучеників…
На жаль, брехня, маніпуляція фактами, навішування ярликів, пошуки ворогів Церкви — усе це стало стилем прибічників московського патріархату, які, мабуть, сподіваються на якесь диво, щоби вціліти, всидіти на своїх місцях, або ж перечекати, поки ситуація не заспокоїться — і тоді з легким серцем і безстидством можна буде знову підносити молитви за «святейшава атца нашава кирила». Ніхто з них не хоче змиритися з тим, що час цих марних сподівань вже сплив. І безповоротно.
Автор: Олександр Слепковський (Фейсбук).
