Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну доволі гостро постало питання про канонічно-юридичний статут московського патріархату в Україні і, зокрема, подальшого існування цієї структури.
Про це пише релігійний експерт Олександр Єфременко на власній сторінці у Фейсбук.
Усі 30 років свого існування представники рпцвУ заявляли про те, що вони повністю незалежні від російської церкви, а з московською патріархією їх єднає виключно «духовная связь».
Цю мантру вони повторювали в часи Революції Гідності, війни на Донбасі, і, що не дивно, навіть сьогодні керівництво рпцвУ намагається втовкмачити її в голови українського суспільства. За словами, церковного керівництва, це духовне єднання відображається у згадуванні імені московського патріарха під час усіх богослужінь в усіх храмах на території України.
Зараз же, у час російської агресії частина духовенства виступала проти цього. Трохи більше десятка єпархій пішли нібито на безпрецедентний крок і вирішили припинити поминати очільника рпц під час богослужінь.
Проте такий ефектний крок не позбавляє російської церковної філії в Україні її залежності від московського престолу. Адже поминання кирила це лише видима ознака залежності. Окрім неї, існує ще низка положень які регламентують взаємовідносини рпц з її частиною в Україні, і ставлять останню у пряму залежність від москви. Усі вони прописані у відповідних статутних документах, таких собі церковних конституціях московської патріархії.
Допоки їх звідти не видалять – до тих пір рпцвУ лишатиметься залежною від церковної москви. Порушення якогось одного із них, як-то припинення поминання кирила, – суттєво не змінює положення усієї структури, чи навіть взагалі нічого не означає. Це може призвести хіба-що до відповідного покарання порушників, а не до розриву спілкування. Щоб повністю розірвати цю московську пуповину необхідно, щоб зі статуту рпц зникли навіть згадки про Україну.
Окрім цього, в статуті самої рпцвУ теж відображено їх залежність від російської церкви. Так у статуті про управління рпцвУ у 5-му пункті 1-ої глави чітко вказується, що вона є частиною московського патріархату, хоча і самокерованою. У своєму житті вона керується постановами Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року (пункт 4-й тієї ж глави).
Примітно, що про інші собори, які відбулись після 1990 року, нічого не говориться. Таке замовчування дає можливість для маніпуляції стосовно того, що інші собори рпц немають для неї ніяких повноважень. Утім це далеко не так, і вже у 2-ій главі ми знаходимо вказівку, що Собор рпцвУ, як найвищий керівний орган, здійснює нагляд за втіленням рішень соборів РПЦ (пункт 6. в), а також повинен зберігати єдність з самою рпц. Тобто збереження єдності з московським патріархатом є одна із головних засад вищого керівного органу Церкви!
З приводу цього може виникнути колізія, за якою буде дуже цікаво спостерігати. Відомо, що на травень цього року запланований архієрейський собор рпц. Якщо на ньому буде прийнята хоча б якась заява, що схвалюватиме російську агресію, то як же себе буде поводити єрархія рпцвУ? Адже згідно згаданих пунктів, вони зобов’язані на найвищому рівні втілювати їх в життя!
Окрім цього собор єпископів рпц діє на підставі «постанов Помісних і Архієрейських Соборів» рпц, а її очільник, у даному випадку це митрополит Онуфрій (Березовський), є постійним членом Синоду рпц. З цього приводу виникає ще одна колізія. Як же буде діяти Онуфрій, коли на якомусь із найближчих синодів буде прийнята заява, що схвалюватиме російську агресію проти України? Та й взагалі як Онуфрій може брати участь у будь-якому засіданні Синоду рпц після всіх злочинів російських терористів? І чи нормальним буде взагалі сидіти за одним столом із гундяєвим, який минулої неділі благословив убивати українців? Здається відповідь на ці питання очевидна!
Більше про єднання двох структур описано в статуті самої рпц. У ньому міститься навіть окрема глава, яка присвячена так званій УПЦ. Її створили, або вірніше сказати, виокремили з попереднього статуту в окремий параграф у 2017 році. Тоді ця поправка до статуту московського патріархату подавалась рупорами її церковної філії в Україні як одне із визначних досягнень, яке нібито ще більше збільшило права і незалежність останньої.
Насправді, ж таке коректування статуту було обумовлено законами України щодо релігійної організації центр, якої знаходиться в країні агресора. Страх перед майбутніми юридичними обмеженнями для своєї діяльності на території нашої Батьківщини і змусили московських церковників вдатись до таких хитрощів, щоб замилити очі українському суспільству. Для цього їх і винесли з переліку інших «самостійних і незалежних в управлінні», і оформили в окрему главу, в якій написали, що центр керування рпцвУ знаходиться в Україні.
Проте такі махінації виглядають доволі безглуздо і нікчемно, як з канонічної, так і з юридичної точки зору. Це те саме, якби в конституції рф була окрема глава, присвячена Україні, в якій би відзначалось, що центр керування України знаходиться в Києві.
Тепер же поглянемо на сам цей параграф, і переконаємось у тому що рпц і її філію поєднує не лише молитовний зв’язок. Про цей молитовний зв’язок сказано лише у 6 пункті цієї глави, в якому сказано, що «Имя Предстоятеля поминается во всех храмах Украинской Православной Церкви после имени Патриарха Московского и всея Руси». Те саме говориться і у згаданому вище статуті рпцвУ. Тому, ще раз хотів би наголосити, що припинення поминати ім’я московського патріарха – є лише порушенням одного із пунктів статуту, а не розривом усіх зв’язків.
Далі у пункті 9-му вказується, що «Архиереи Украинской Православной Церкви являются членами Поместного и Архиерейских Соборов и участвуют в их работе в соответствии с разделами II и III настоящего Устава и в заседаниях Священного Синода». Це означає, що увесь єпископат так званої УПЦ зобов’язаний брати участь у роботі вищих керівних органів на рівні з усіма іншими єрархами рпц, якихось окремих привілеїв, чи соборного «права вето» вони не мають!
Самі ж рішення Соборів рпц для них «являются обязательными». Тому, повертаючись до озвученого вище припущення, стає зрозумілим, що будь-які дії чи рішення рпц, що стосуються України, стають обов’язковими для всіх представників рпцвУ.
З огляду на це виникає ще одне питання, доволі схоже до двох попередніх, що стосувались митрополита Онуфрія. Як зможуть єпископи рпцвУ поїхати в москву на травневий архієрейський собор, навіть якщо і війна до того часу закінчиться? Відповідь тут теж доволі зрозуміла. Кожен із єрархів рпцвУ, який після стількох вбивств мирних українців, серед яких понад сотня дітей, наважиться поїхати в білокам’яну, буде розцінений як зрадник і диверсант!
Водночас, якщо єпископи і не поїдуть до москви, то цілком імовірно можуть підпасти під покарання рпцвУ та й під суд московської патріархії. Адже саме «суд Архиерейского Собора является церковном судом высшей инстанции для Украинской Православной Церкви», що прописано в 12-му пункті тієї ж глави. Таким чином можна буде побачити істинне лице усього єпископату рпцвУ. Тим самим вони покажуть що для них важливіше і що страшніше: гнів власного народу чи покарання від москви.
Таким чином, підсумовуючи усе вище сказане хотілось би ще раз наголосити, що лише скасування усіх озвучених засад є справжнім свідченням незалежності рпцвУ. Порушення якогось одного в даному випадку не впливає на загальне положення російської церковної філії в Україні. Це лише у світському полі порушення однієї із умов договору може бути підставою для анулювання самого договору. У даному випадку такої обмовки немає. Тому будь-які заяви про «незалежність» при наявності і діючій документальній фіксації протилежного є лише пустими словами, або ж простою неправдою, якою вкотре сучасні московські фарисеї намагаються обдурити простий народ.
Джерело: Олександр Єфременко, релігійний експерт
