Нинішні потрясіння у міжправославних відносинах, як майже все наше життя у період пандемії, носить скоріше віртуальний характер. Наприклад, «Африканський екзархат» — абсолютно віртуальний. Та й сам нинішній «розкол» також віртуальний. Він як ролик на Ютубі: спочатку (на грудневому синоді) оголосили, що розкол є, а потім (на січневому синоді) начебто відмотали ролик назад, коли розколу ще не було.
«Пентархія», або «неопентархія», як дотепно і справедливо помітив один наш слухач — це новий інститут, який створюється з посиланнями на стародавні інститути, такі як ενδημούσα σύνοδος. Історично пентархія виникла синхронно з інститутом патріаршества та була його зворотною стороною. Тому що патріархи акумулювали величезну владу, яка мала бути чимось урівноважена. Пентархія стала такою противагою.
І пентархія, і патріаршество грали як позитивну, і негативну роль історії Церкви. Очевидно, що інститут патріаршества, нічим не врівноважений, став однією з головних причин кризи. Навіть інститут Всеправославного собору не зміг цю кризу вирішити, а навпаки, посилив її. Можливо, що неопентархія буде більш ефективною у підтримці загальноправославної єдності, але не факт.
У будь-якому випадку вона, як і знову активоване право апеляції, дозволить розгерметизувати помісні церкви. Автокефалія, яку нині розуміють як абсолютний суверенітет, призвела до їх герметизації і, відповідно, зростання ентропії всередині помісних церков. Мені здається всім видно, як ентропія підскочила всередині РПЦ.
Нинішні Помісні Церкви схожі на барона Мюнхаузена, котрий намагається витягти себе за волосся з болота. Допомогти цьому може лише зовнішня сила. Можливо нею стане пентархія.
Якщо пентархії вдасться знизити ентропію всередині церков, ми будемо мати справу з цікавим парадоксом: древній імперський інститут, яким була пентархія, скоригує ново-імперські проєкти.
Автор: богослов Кирило Говорун
