Капелан Православної Церкви України Михайло Шевчук, який 22-ий рік править у храмі Різдва Святого Івана Хрестителя, що в місті Сміла на Черкащині, створив «пиріжковий батальйон» і возить продукти українським захисникам в ОРДЛО, зону ООС.
Про це розповідає Укрінформ.
Починали волонтерити, розповідає отець Михайло, з Приазов’я — Водяне, Маріуполь, Широкине. Згодом була лінія Маріуполь — Волноваха. Спочатку возили харчі, одяг, кевларові шоломи, бронежилети.
«Згодом, коли армію почали забезпечувати централізовано, шоломи й бронежилети відпали. Зате завжди у всі часи возимо запчастини. Бо як щось поламається, бюрократична машина три місяці розвертається, допоки придбає, а треба вже зараз. Харчування теж налагодили, але хлопцям завжди хочеться чогось добренького. Віра Супроненко зі Сміли називає свою продукцію “мамині пиріжечки”. На фронті вже знають про них. “О мамині пиріжки приїхали”, — кажуть. Я називаю смілянських господинь “пиріжковим батальйоном”. Ця жартівлива назва прижилася. Пекти пиріжки може кожен, не тільки парафіянин нашої церкви. Але зазвичай маю 5 найвірніших помічниць. Це, так би мовити, кістяк батальйону. Вони напікають 700-800 пиріжків та дають консервації. Інколи везу вантаж до трьох тонн. Однозначний фаворит — пиріжки з капустою. Їх люблять найбільше. Я сам коли служив капеланом, чекав пиріжків із капустою. Вже потім за популярністю іде, мак, сир, м’ясо чи вишні. Але капуста завжди буде № 1. Хоча моя найулюбленіша страва ще з дитинства — картопля на молоці», — каже Михайло Шевчук.
Він зазначає, що в поїздках йому найбільше допомагають волонтери-побратими — Микола Цибуленко та Ігор Джирма. Кілька разів священник потрапляв під російські обстріли.
«Але це на війні не найстрашніше. Найгірше — заїхати на позицію сепаратистів, — наголошує отець Михайло. — Бо ніхто й ніяких вказівників не поставить. Трохи не там повернеш — і опинишся в полоні. Найсумніший виїзд — у 93 бригаду. Коли тільки доїжджали, нас обігнала швидка. Виявилося, що в той день був двохсотий. У такі хвилини думаєш, що ворог знову приніс горе на українську землю. Чиїсь діти залишаться сиротами. Але більшість виїздів — оптимістичні. Після кожного надихаєшся вірою, що все, що з нами сталося — недаремне. Випробування загартовують наш дух для наступних звершень. Бо вся українська земля до останнього сантиметра буде звільнена. Брутальною силою зламати наш народ не вдасться».
У 2019 році священник ПЦУ пів року служив військовим капеланом у 57-ій бригаді імені Костя Гордієнка: «Це було між Красногорівкою та Авдіївкою. Багато довелося пововтузитися з контуженими. Вони дуже важко виходять із цього стану. Один із бійців утратив товариша. Командир наказав опікуватися ним. Лише надзусиллями вдалося повернути чоловіка до нормального стану. Але при всьому цьому хлопці не втрачають бойового духу — знають, за що воюють і з яким ворогом. З місцевими буває трохи гірше — їм війна набридла до такого стану, що вони приймуть будь-яку владу, яка це зупинить. Українську, російську, сепаратистську».
Отець Михайло згадує, як для нього розпочалася Революція Гідності: «Зазвичай у період Різдвяного посту мало цікавлюся мирським життям, намагаюсь абстрагуватися від усього оточуючого. Але у 2013 році вперше й востаннє порушив традицію. Був у Києві на Майдані майже одразу після розгону студентів. Бачив, що подальше перебування Януковича на посаді загрожує країні. Навіть у найважчі часи не думалося про компроміс або поразку. Історія вирішувалася — або вони нас, або ми їх. Не уявляю, як би я пропустив Майдан. А після Майдану почалася війна з Росією. Моторошно стало, коли привезли першого загиблого на Донбасі — Євгена Войцехівського — Чеха. Як зараз пам’ятаю — це було 7 липня, храмове свято. Був порив поїхати на фронт, але не взяли. Відтоді, з 2015 року я волонтер».
