Священник Православної церкви України Олексій Філюк добре відомий на Тернопільщині. Його обирали і «людиною року», і «духовним наставником» краю. Він не цурається ніякої праці: і в церкві служить, і будинком культури завідує, і має посаду в агрохолдингу. А ще в інтернеті читає проповіді та веде уроки кулінарії.
Про це повідомляє видання “Вісник”.
Отець Олексій розповів, як пролягла його дорога до Бога.
«Я виріс у простій селянській родині Петра та Тамари Філюків. Мама трудилася санітаркою в лікарні, тато – водієм автомобіля в колгоспі. Коли я родився, то церква у нашому селі була закрита. Але вже тоді всі мамі казали, що буду священником. Бо народжувала мене на велике свято Почаївської Божої Матері під церковні дзвони, що було чути в пологовому».
Наприкінці 80-х років у Шушківцях таки відкрили церкву. Й уперше туди малого Олексійка повела бабуся. Вона співала у церковному хорі, а онук, прийшовши наступного дня у дитсадок, почав там по-дитячому хрестити та вінчати хлопчиків та дівчаток. Тож сумнівів, ким стане, як виросте, ні в кого не було. Вже у школі Олексій став прислуговувати в рідному храмі, а тільки закінчив її – вступив у духовну семінарію й невдовзі повернувся у рідне село.
Парафіяни полюбили молодого священника, бо вміє по-простому пояснити Божі істини й згуртувати навколо будь-якої справи людей. А ще Олексій Філюк – волонтер, який постійно організовує благодійну допомогу для бійців, котрі охороняють наші кордони на Сході України. Він же – садівник і пасічник, що дбає про популяризацію зеленого туризму в околиці. Збудував у рідному селі каплицю Божої Матері та каплицю для освячення води в річці.
У період карантину став більше приділяти уваги релігійним записам, що викладав у мережу Інтернет – й зібрав там найбільшу онлайн парафію. І коли почали закривати через коронавірус церкви, до його віртуального храму в соціальній мережі потягнулися тисячі віруючих з різних куточків України. Священник навіть записує кулінарні передачі, де навчає інших готувати і пісні, і скоромні страви. Водночас він розповідає людям про Бога.
Кілька років тому священник ПЦУ взявся за ще одну непросту й дуже благородну справу – виховання сиріт. Першим у його теплий батьківський дім прийшов Віктор. Священник дуже вболівав за добру долю цієї дитини. Знав, що хлопчик був під опікою брата, але той мало займався школярем. Аби прогодуватися, Вітя працював у парку – здавав напрокат дитячі машинки, якими любить гасати малеча. Зароблені копійки витрачав на чіпси та колу, а щоб зекономити на проїзді, ночував на лавці серед дерев…
Страшно уявити, що пережила ця дитина в минулому. Сьогодні він – щасливий, усміхнений юнак, який будує власне життя з упевненістю, що його люблять і в усьому підтримують. А ще має названого брата Сергія, теж сироту. Хлопчик залишився без тата й мами, бо вони загинули в аварії. Потім його гляділи дідусь із бабусею. А коли й ті померли, соціальні служби попросили саме священника взяти хлопця під опіку.
«Найперше потрібно було налагоджувати контакт і розвіяти усі їхні страхи, – каже священник Олексій. – З Віктором ми разом готували їжу й багато розмовляли. Я розумів, що відкриватись йому непросто. Але одного разу пролунав дзвінок: “Тату, рятуйте, на мене собаки напали”. Те перше “тату” було, як крила. Як був вдома без футболки, так сів у машину й полетів до нього відбивати від зграї», – згадує священник. Він показує стос листів та записок зі словами «люблю» і «тато». «Це моє найсокровенніше», – зізнається названий батько.
Радіє, що навіть у свої дні народження хлопці знаходять час та бажання не лише сказати вдячні слова, а й готують йому подарунки.
«Мої діти знають головне – що я їх люблю і завжди чекаю. І що все моє — це все їхнє. У них починається своє, доросле життя. Буду щасливий, якщо й далі дослухатимуться до моєї думки та житимуть з Богом у серці, створять свої сім’ї та обдарують мене онуками».
А ще священник є учасником благодійного фонду, котрий опікується старенькими, малозабезпеченими та обездоленими людьми. Його велике серце уміє зігріти усіх.
