Москва нападає на кого вона хоче, а інші Церкви вдають, що не бачать цього.
Про це пише грецький журналіст Андреас Лударос, коментуючи створення в Африці екзархат РПЦ.
Скільки би людина не намагалась інтерпретувати дії Російської Церкви в церковних термінах вона, скоріш за все, опиниться в такому ж глухому куті, як і я, коли починав писати цей текст. У той час, коли вся планета стурбована своїм майбутнім і бореться під тягарем наслідків пандемії, Російська Церква демонструє свою силу, знайомлячи нас зі своєю новою «церковною» «доктриною». «Догма», яка багато в чому нагадує американський «шок і трепет», має дивну схожість з рейдом російських танків на Прагу в серпні 1968 року, і легко може бути перефразована з фрази зарозумілого «Короля-Сонця» Франції… l’église c’est moi (Церква — це я).
Багато політики та воєн схожі на нинішню ситуацію в Російській Церкві, але, на жаль, нічого церковного. Російська Церква справді велика організація. Це величезна сила, з майже нескінченними ресурсами та неймовірними механізмами, яка робить все, що хоче, тому що просто може. Ми не можемо із впевненістю заявити, чи залишається вона Церквою.
Російські священики служать на парафіях Константинопольського Патріархату без дозволу патріарха. Провокаційне вторгнення в юрисдикцію Александрійського патріархату. Своєрідним заручником є Єрусалимський патріархат, який діє з «приставленим до голови пістолетом», заперечуючи ситуацію, і загрози Церков Греції та Кіпру скоротити туристичні потоки або навіть створити російські церковні структури на своїй території — це лише верхівка айсбергу.
Тепер очевидно, що Російська Церква замість того, щоб турбуватися про свою реальну і богословську ідентичність, захоплюється собою і своїми діями заявляє, що може жити без інших.
Подібно до Нерона, який спалив Рим і звинувачував в цьому християн, так і патріарх Кіріл «спалює» всі зв’язки, точніше зав’язки серед православних, щоб звинуватити Константинополь з більшою зарозумілістю… «Це не моя вина… вони мене змусили».
Однак головна причина, чому я вирішив написати цей текст, полягає не в необхідності згадати всі вищезазначені, добре відомі факти, а в тому, щоб вказати на величезну проблему, «айсберг», який ховається під поверхнею води і про яку ніхто не розмовляє.
Де дев’ять?
Давайте заради економії «дебатів» і заради реальності, як на мене, приймемо, що Московський патріархат збився з дороги. Він діє екстраекклезіастично, неправославно і небезпечно. Він вторгається у Фанар, вторгається до Александрії, тероризує Єрусалим, загрожує Афінам. Інші Церкви, інші предстоятелі, що вони роблять? Чому ніхто не каже?
Як можна спостерігати за цими неймовірними діями і нічого не робити? Чому ніхто не вимагає від Вселенського патріарха скликати Великий Синод для розгляду дій Росії? Чому ніхто не бунтує проти всього, на що ми з ніяковістю спостерігаємо, — крім тих небагатьох, хто ще хвилюється за Церкву, — щоб привести Російську Церкву в порядок?
Шановний архієпископ Албанії, який написав стільки роздумів щодо українського питання та дій Константинополя, чому він нічого не говорить? Антіохія, яка розірвала спілкування з Єрусалимом заради приходу в Катарі, як вона це коментує? Єрусалим, котрий також порушив причастя з румунами заради паломництва на його територію… де він?
Я не історик, щоб знати всі періоди Православної Церкви, але я впевнений, що той, який ми переживаємо, буде зарахований до найтемніших.
Це буде період, коли кожна Церква ізолювала себе у своєму власному мікрокосмосі, відмовляючись захищати те, що вона відстоює, щоб не порушити рівновагу і відносини.
Вище духовенство, архієреї та керівники, які виходять на кафедри і закликають вірних наслідувати мучеників і підтримувати їх віру, водночас удають, що не бачать падіння, в яке впала Православна Церква. І це найгірша поведінка, яку можна показати. Того, хто не повстає проти несправедливих і незаконних, тому що це просто не стосується його.
«Тай що, що Москва забрала десять александрійських священиків із Джибуті, це не зіпсувало світ», — можливо, думають вони про себе чи навіть розмовляють зі своїми близькими. Але коли Москва постукає в їхні двері, буде пізно.
На жаль, сам Вселенський патріарх задав не той тон у Нью-Йорку, коли він заявив про свою «байдужість» на дії Росії. При першому читанні мені це видалось гарним, сильним, навіть дуже. І я зізнаюся, що я підтримав це. Але тепер, коли Москва зійшла з рейок, «байдужість» — це розкіш. І якщо зараз нічого не буде зроблено для відновлення рівноваги, не дивуйтеся, якщо ви побачите, як кандидат на «Третій Рим» робить те, що зробив Древній Рим у 1054 році.
Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA.
Джерело: orthodoxia.info
Переклад Духовного Фронту України
