Росія не може існувати без конфліктів, однак кожна нова агресія -цвях у труну путінського режиму, – історик

“Є щось неприродне, що книгу російською в Росії неможливо видати. Лише за кордоном. Таке вже було у Російській імперії та СРСР, а тепер знову в Росії. Це завжди вказує на хворобливий стан суспільства та держави, на очевидний та неминучий кінець режиму. Якщо не можна публікувати книги, що критикують владу, цій владі завжди настає незабаром кінець. Те, що не зміг опублікувати книгу в Росії, свідчить: режим скоро звалиться”, – розповів Фельтшинський, після чого відповів на низку питань редакції Gazeta.ua.

Головну загрозу європейській безпеці сьогодні становить Росія. Україна 2014 року відчула це на собі, як і Грузія 2008-го. Вторгнення ще не закінчилося. Тому все, що написано в нашій з Володимиром Поповим книзі, слід осмислити, перш за все, в Україні. Ця праця дозволяє зрозуміти, що відбувається в Росії, чим небезпечна ця держава та влада, і до чого слід бути готовим.

Дуже хочеться сказати, що наша книга відповідає на питання, як боротися з російським режимом. Але, на жаль, відповіді на це питання ми не знаємо. Ми описуємо проблему, розповідаємо 100-річну історію боротьби органів держбезпеки за владу в Росії та за її межами. Але як зруйнувати та ліквідувати цей режим не знаємо. На жаль, ніхто не знає.

Ми простежуємо історію боротьби радянської держбезпеки за владу в СРСР із грудня 1917 року, коли в Росії створили під керівництвом Фелікса Дзержинського ВЧК, і до 2000 року, коли президентом став колишній голова ФСБ Володимир Путін. Все, що сталося опісля, було обумовлено цим.

З 1917 по 31 грудня 1999 року, коли Єльцин несподівано пішов у відставку і зробив Путіна в.о. президента, держбезпека боролася за владу у Росії. 1 січня 2000 року вона її отримала. Путін, який був лише головою ФСБ, став президентом. Зрозуміло, за 20 з лишком років при владі він набув досвіду і впевненості. Але загроз для його влади ні з якого боку ніколи не було. Ні з боку опозиції, яка завжди була слабкою. Ні з боку силових відомств, для яких він був ними ж поставлений керівник.

На країну, яку ніхто не любить. Ніхто не шанує. Дехто боїться. Це ядерна держава, яка розпочинає війни з сусідами. Зрозуміло, від такої ніхто нічого хорошого не чекає. Всі вже звикли, що домовитися з Росією ні про що не можна, довіряти не можна, а чекати підлостей та бандитських витівок слід.

Внутрішня опозиція в Росії задавлена, її лідерів убито або заарештовано, виборчу систему узурпували, а парламент – проста формальність. Протистояти режиму в Росії ні в кого немає сил, а за кордоном – бажання. Саме це робить режим стійким. За відкритих кордонів, ринкової економіки та помірного рівня диктатури, Путін може залишатися президентом до 2036 року або довше, згідно з останніми рішеннями російської влади, тобто поправками до конституції Росії, прийнятими в 2020 році.

У її нестримному бажанні створювати міжнародні конфлікти. У нездатності їх не створювати. Кожен такий – цвях у труну режиму Путіна та його самого. На жаль, він примудряється бачити у кожному такому цвяху чергову перемогу для Росії над ним самим вигаданими ворогами.

Потрібно розірвати із Росією дипломатичні відносини. Не лише Україні. А й Англії, в якій Москва вбивала людей. Америці, де втрутилася у вибори на боці експрезидента Дональда Трампа, допомогла його зробити главою держави. Голландії, чиї громадяни загинули у збитому Кремлем пасажирському авіалайнері. Чехії. Список можна продовжувати.

Але світ улаштований “неправильно”. Тому SWIFT (міжнародна міжбанківська система передачі інформації та здійснення платежів. – Gazeta.ua) Росії ніхто не планує відключати. Забороняти польоти російських літаків за кордон теж. Навіть руку Путіну тиснути всі погоджуються.

Поки при владі держбезпека на чолі з Путіним, нічого хорошого від Кремля чекати не можна. Тільки підлості, підступності та агресії.

Проте, з погляду практичної політики, найправильніше ігнорувати те, що говорять про Україну в Росії. Це вони говорять для себе. Політика Москви давно сформована. А на громадську думку в Росії ці висловлювання мало впливають. Самі вони мають нульове значення для керівництва. Взаємозалежність у країні зворотна – Путін не тому захопив Крим, що росіяни вимагали, а тому, що особисто він та його хунта вирішили так. А потім уже почалася обробка громадської думки, щоб створити заднім числом ідеологічний фундамент для факту, що відбувся.

Те саме можна сказати щодо історії. Як будь-яку не суто математичну науку її легко спотворити. Російське керівництво вдається до шалено примітивних фальсифікацій. Зруйнувати їх у чесній суперечці історику не важко. Але ж відкритої дискусії ніхто не пропонує. Істина Путіна не хвилює. Його хвилює дзеркало, перед яким він стоїть, коли сам із собою розмовляє. Для глави Кремля реальним є лише один слухач – він сам. У решти російського керівництва теж лише один слухач – Путін. Філософія його нікого у світі не хвилює. Хвилює те, що в нього є армія та атомна зброя. Усі слова – обґрунтування фактів, що відбулися.

Сталін теж писав статті, як то “Марксизм та питання мовознавства”, і вся країна вивчала та аналізувала їх. Наукова цінність матеріалу дорівнювала нулю. Але країною правив тиран, і всі мали під загрозою смерті божеволіти через цю публікацію.

Так само зі статтею Путіна. Ні до історії, ні до історичної реальності та правди вона не має відношення. Але через слабкий культ особи Путіна, який всіляко намагаються розвинути в Росії, його соратники та куплені ЗМІ в Росії обговорюють питання, чи єдиний чи не єдиний народ росіяни та українці.

Сталін, до речі, коли вторгався до Польщі 1939 року, теж виправдовував агресію “братньою допомогою” українському та білоруському народам. Але навіть йому не спало на думку заявляти, що українці, білоруси та росіяни – один народ.

По-перше, не впевнений, що це його погляди. Сумніваюсь, що він настільки дурний, що всерйоз вважає росіян та українців одним народом.

По-друге, не впевнений, чи турбує Путіна хоч якоюсь мірою, що думають росіяни про те, що він говорить чи пише. Вони не мають змоги впливати на політику влади. Тому що не є виборцями у загальноприйнятому значенні цього слова. Від їхньої думки нічого не залежить.

По-третє, не маємо змоги зрозуміти, що думають росіяни про Путіна. За диктатури справжні опитування громадської думки неможливі.

Світ, а не лише сусіди Росії, постійно стикається з погрозами путінського режиму. Троцький планував організувати світову революцію. Сталін – захопити світ з допомогою Червоної армії. Путін – за допомогою троянського коня під назвою “русский мир”. Кожна із цих загроз була частково реалізована у свій історичний період. Потім пішла, мов вода у пісок, залишаючи по собі гори трупів. Те саме буде зараз.

Україна, на жаль, дуже вразлива, оскільки не входить в НАТО, і російська армія вже захопила важливі плацдарми в Криму та на Донбасі. Останній може далі розширювати, якщо російське керівництво вирішить активізувати військові дії.

Росія розпочала війну проти країни, яка не мала армії, уряду та президента. До моменту завершення першого етапу агресії, Україна заявила про себе світу як країна з державністю, що оформилася, відстояла незалежність у війні з ядерною супердержавою, сформувала новий прозахідний і проєвропейський уряд, що демократично обрала президента, створила армію, і довела світові, що має право на існування. Це головний результат російського вторгнення.

Тільки Путін може вважати, що операція 2014 року завершилася перемогою. Тимчасова втрата Криму – серйозна проблема. Але анексію ніколи не визнає світ, і за чергового витоку історичних змін статус півострова буде змінено.

Неодноразово за останні 100 років Європа зазнавала радянської, а тепер російської агресії. Це її головна проблема. Але є й нові: неконтрольована міграція. Також – коронавірус, зростання ультраправих настроїв та партій у ЄС, політичний розкол у США, що створює загрозу стабільності у світі. Америка перестала бути взірцем демократії.