Магістр канонічного права, богослов Ніколас Гургенідзе звернув увагу на той факт, що Сербська православна церква відмовляється від визнання Автокефальної церкви України, хоча вона сама була майже в такій ситуації і пройшла той самий процес. Також Сербська Церква отримала автокефалію від Вселенського патріархату, про що зберігся відповідний Томос.
Нижче подаємо переклад Духовного Фронту України з грузинської мови допису богослова Ніколаса Гургенідзе.
Як ми всі пам’ятаємо, 6 січня 2019 року Українська Церква отримала автокефалію від Вселенського патріархату. Цьому передували кілька років підготовки, як це було майже в кожній церкві. Загалом слід зазначити, що досліджуючи історію слов’янських церков, ви натрапите на багато цікавих фактів. Тепер коротко розглянемо справу Сербської церкви, як вона отримала автокефалію і яку процедуру пройшла.
Почнемо з того, що ні Сербська церква, ні будь-яка інша помісна церква не мають права судити рішення Вселенського патріархату чи будь-якої іншої церкви. Цей привілей належить лише Вселенському Собору, а не святим синодам помісних церков. Усі церкви зобов’язані приймати рішення одна за одною, або якщо вони не згодні звернутися до Першого Престолу і вимагати зборів для розгляду цього питання. Слід також відзначити тлумачення Закону XIV Антіохійського Собору великим каноністом Федором Вальсамоном, де він стверджує, що указ Всесвітнього Патріархату перегляду не підлягає. Це тому, що Вселенський патріарх скликає «Ендимус – патріаршу раду», яка отримала привілеї Вселенських конгрегацій, тому вона надає автокефалію та патріархальний статус іншим церквам і судить усіх і все. Крім того, Закон V Нікейського собору, який стосується управління єпархіальними церквами загалом, передбачає, що жоден єпископ не повинен судити указ іншого єпископа, оскільки це є лише привілеєм громади.
Погляньмо тепер на процес, через який пройшла Сербська церква: все почалося, коли ватопедська (згодом хіландарська) монах Сава в 1217 році почав досліджувати можливу автокефалію Сербської Церкви. Сербія на той час була ще однією з звичайних єпархій Вселенського Патріархату. У 1219 році він прибув до Нікеї зі своїм оточенням і зустрівся з римським імператором Феодором I Ласкарісом і Вселенським патріархом Мануїлом I, де попросив його надати автокефалію Сербській Церкві. Вони навіть висунули кандидата, який би став архієпископом нової автокефальної церкви в Сербії. Вселенський Патріархат погодився на цю пропозицію, і на кандидатуру архієпископа Савви. Після 10 років підготовки у 1229 році Вселенський Патріарх висвятив монаха Саву на архієпископа Сербії та надав автокефалію, оголосивши Печ резиденцією (центром) Церкви.
Через століття король Сербії Стефан Душан порушив питання про підвищення Сербської церкви до патріаршого статусу. Потім у місті Скоп’є в 1346 році, не допитуючись до Вселенського Патріархату, він скликав нараду за участю патріарха Тирновського Симеона, Архієпископа Охридського Миколая та Архієпископа Пена (тобто глави Автокефальної церкви Сербії) Іоанна. Крім того, на зустрічі були присутні також представники Святої Гори Афон. На цих зборах було прийнято незаконне рішення. Також було самовільно підвищено архієпископа Пецького Іоанна в сан патріарха і проголошено Сербську церкву патріархатом. Через складну ситуацію в Константинополі негайної реакції не було.
У 1351 році Вселенський патріарх Калліст I скликав знаменитий IX Вселенський собор (який схвалив вчення св. Григорія Палами і засудив вчення Варлаама Калаброса), де Сербську церкву і короля Сербії Стефана Душана було піддано анафемі за його антиканонічні дії. Після цієї постанови вся Сербська церква опинилася в розколі. Після смерті Стефана Душана в 1355 році з Сербії до Вселенського Патріархату було надіслано лист із проханням про діалог і повернення до канонічної церкви. Після багатьох років діалогу, у 1371 році Вселенський патріарх Філофей I скликав патріарші збори і повернув Сербську церкву до канонічної, але питання про їх перерукоположення (повторні хіротонії), звичайно, не стояло на порядку денному. У 1375 році Вселенський патріарх прочитав молитву про зняття анафеми з гробу анафемованого Стефана Душана, таким чином завершивши розкол Сербської Церкви. У 1453 році автокефальні церкви Сербії та Тирново вимагали скасування автокефалії та повторного підпорядкування Вселенському патріархату, що підтвердив Вселенський патріарх Геннадій Схоларій. Скасування двох автокефальних церков відбулося не відразу, але процес тривав кілька років.
У 1830 році Османська імперія, в політичних кордонах якої знаходилася Сербія, надала політичну автономію, в якій серби вважали це як шанс отримати церковну автономію і звернулися до Вселенського патріархату. У 1831 році Вселенський патріарх Анфимос III скликав Собор Едимуса, який надав церковну автономію Сербській Церкві. У 1878 році Сербія здобула повну політичну незалежність, що спонукало президента Сербії Мілана Обренові і митрополита Белградського Михаїла знову звернутися до Вселенського престолу з вимогою автокефалії. У 1879 р. Вселенський патріарх Йоаким III скликав патріарші збори і надав автокефалію Сербській церкві, де були ретельно визначені передумови, зокрема усунення святого Мирона зі Вселенського престолу. Він також суворо визначав церковну юрисдикцію, яка поширювалася на Белград, Жику, Шабац і Негодін. Новий предстоятель Сербської Церкви міг звертатись до Вселенського Патріархату за підтримкою у разі потреби тощо. У 1879 році в томосі про автокефалію Сербської церкви були визначені точно ті самі передумови, що й у 2019 році в томосі про автокефалію Української Церкви. У 1919 році Сполучене Королівство Сербії знову звернулося до Вселенського Патріархату, цього разу з проханням про патріаршу гідність. У 1922 р. рішенням Всесвітнього патріархату Сербська церква була удостоєна патріаршої гідності.
Щодо висновків, то треба сказати:
1. Жодна церква не має права судити рішення іншої церкви, особливо Вселенського патріархату, який має канонічний привілей надавати автокефалію будь-якій церкві самостійно;
2. Сербська церква роками перебувала в розколі через свої антиканонічні дії, які Дев’ятим Вселенським Собором були анафемовані (визнані багатьма святими отцями);
3. Вони не були повторно висвячені після повернення до канонічної церкви;
4. Сербська церква отримала автономію, автокефалію та патріархальну честь від сербської політичної еліти;
5. Передумови, визначені патріаршим і синодальним томами, були подібними до тих, що записані в томах автокефалії Української Церкви (Мирон, Діаспора та ін.);
Нарешті виникає питання: яке право після всього цього має Сербська церква не визнавати автокефалію Української церкви?!
P.S. Було б, мабуть, добре, якби серби могли уважніше читати історію своєї країни та церкви.
Читайте інші статті Ніколаса Гургенідзе
